Роберт Джордан сидів біля вогнища на табуретці, оббитій невичиненою шкірою, і слухав, що говорить жінка. Вона мила посуд, а дівчина, Марія, витирала його і, стаючи навколішки, складала у видовбаній в стіні ніші.

— Дивно, — сказала жінка. — Чому Ель Сордо не прийшов? Він мав тут бути ще годину тому.

— Ти посилала по нього?

— Ні. Він сам приходить щовечора.

— Може, йому ніколи. Має якесь діло.

— Можливо, — сказала вона. — Якщо не прийде, треба буде завтра піти до нього.

— Атож. А це далеко?

— Ні. Приємна прогулянка. Мені вона потрібна, я засиділася.

— Можна, я теж піду? — спитала Марія. — Можна, Пілар?

— Можна, красунечко моя, — сказала жінка, потім повернула своє широке обличчя до Роберта Джордана. — Правда, вона гарненька? — спитала вона Роберта Джордана. — Що ти скажеш про неї? Трохи захуда?

— Мені подобається, — сказав Роберт Джордан.

Марія налила йому в кухоль вина.

— Випий, — сказала вона. — Після цього я здаватимусь тобі ще вродливішою. Треба випити багато вина, щоб я здавалася вродливою.

— Тоді я більше не питиму, — сказав Роберт Джордан. — Бо ти мені вже й так вродлива, і не тільки вродлива.

— Ось як треба говорити, — сказала жінка. — Ти говориш як справжній чоловік. А яка ж вона ще?

— Розумна, — невпевнено сказав Роберт Джордан.

Марія пирснула, а жінка сумно похитала головою.

— Як добре ти почав, доне Роберто, а чим скінчив.

— Не називай мене дон Роберто.

— Це я жартома. Ми й Пабло називаємо жартома доном Пабло. Або кажемо сеньйорита Марія, теж жартома.

— Я не люблю таких жартів, — сказав Роберт Джордан. — По-моєму, під час цієї війни кожного треба називати серйозно — camarada. З таких жартів починається гнилизна.

— Для тебе політика — наче віра, — дражнила його жінка, — І ти ніколи не жартуєш?

— Ні, чому ж. Я дуже люблю пожартувати, але не тоді, коли звертаюся до людини. Це так само, як із прапором.

— А я й з прапора можу пожартувати. Хоч би з чийого, — засміялася жінка. — По-моєму, з усього можна жартувати! Старий прапор, червоно-жовтий, ми називали кров із гноєм. А республіканський, до якого додали ліловий колір, називаємо кров, гній і марганцівка. Так у нас жартують.

— Він комуніст, — сказала Марія. — А вони всі дуже серйозні люди.

— Ти комуніст?

— Ні, я просто антифашист.

— Відколи?

— Відтоді, як зрозумів, що таке фашизм.

— А давно це сталося?

— Майже десять років тому.

— Не так уже й багато, — сказала жінка. — Я двадцять років республіканка.

— Мій батько був республіканцем усе своє життя, — сказала Марія. — За те його й розстріляли.

І мій батько був республіканцем усе своє життя. І дід також, — сказав Роберт Джордан.

— В якій країні?

— В Сполучених Штатах.

— Їх розстріляли? — спитала жінка.

— Que va, — сказала Марія. — Сполучені Штати — республіканська країна. Там за це не розстрілюють.

— Все одно, добре мати діда-республіканця, — сказала жінка. — Це свідчить, що кров добра.

— Мій дід був членом Національного комітету республіканської партії,— сказав Роберт Джордан. Це справило враження навіть на Марію.

— А твій батько й досі служить Республіці? — спитала Пілар.

— Ні. Його вже нема на світі.

— Можна запитати, як він помер?

— Він застрелився.

— Щоб уникнути тортур?

— Так, — сказав Роберт Джордан. — Щоб уникнути тортур.

Марія дивилася на нього очима, повними сліз.

— Мій батько, — сказала вона, — не міг дістати зброї. Як добре, що твоєму батькові пощастило дістати зброю.

— Так. Йому пощастило, — сказав Роберт Джордан. — Може, поговоримо про щось інше?

— Виходить, у нас з тобою однакова доля, — сказала Марія. Вона поклала долоню на його руку й зазирнула йому в обличчя. Він теж дивився на її смагляве обличчя і в очі; ті очі, коли він уперше побачив їх, здалися йому не такими молодими, як саме обличчя, а тепер стали раптом і голодні, і молоді, і жадібні.

— Ви наче брат і сестра, — сказала жінка. — Але, мабуть, це ваше щастя, що ви не брат і сестра.

— Тепер я знаю, чому в мене таке почуття, — сказала Марія. — Тепер я все зрозуміла.

— Que va, — сказав Роберт Джордан і, нахилившись уперед, провів долонею по її голові. Він цілий день хотів погладити її, і тепер, коли погладив, щось підступило йому до горла. Вона підвела голову під його долонею й усміхнулася йому, дивлячись знизу вгору, а він відчув під пальцями шорстку і водночас шовковисту гущину її стриженого волосся. Потім долоня сковзнула на її шию, й він відсмикнув руку.

— Погладь іще раз, — сказала вона. — Мені цілий день хотілося, щоб ти погладив мене.

— Іншим разом, — сказав Роберт Джордан, і голос його пролунав глухо.

— А я що? — гримнула жінка Пабло. — Маю сидіти й милуватися вами? Що ж я, по-вашому, кам'яна, чи що? Ні, дякую. Хоч би Пабло повернувся, коли вже немає нічого кращого.

Марія вже не звертала уваги ні на неї, ні на інших, що при свічці грали за столом у карти.

— Хочеш іще вина, Роберто? — спитала вона.

— Хочу, — сказав він. — Чом ні?

— От і буде в тебе такий самий п'яниця, як у мене, — сказала Паблова жінка. — І вино він п'є якесь дивне. Слухай, що я скажу, Ingles[13]

— Не Ingles. Американець.

— Ну, то слухай, американцю. Де ти спатимеш?

— Надворі. В мене спальний мішок.

— Гаразд, — сказала вона. — Ніч ясна.

— І буде холодна.

— Отже, надворі,— сказала вона. — Спи собі надворі. А твої речі хай сплять зі мною.

— Добре, — сказав Роберт Джордан. — Залиш нас на хвилинку, — сказав він дівчині й поклав їй руку на плече.

— Чому?

— Я хочу поговорити з Пілар.

— Я мушу відійти?

— Так.

— Ну, що? — спитала Паблова жінка, коли дівчина відійшла до виходу й зупинилася коло бурдюка, дивлячись на картярів.

— Циган сказав, що мені слід було… — почав він.

— Ні,— урвала його жінка. — Він помилився.

— Якщо конче треба, щоб… — спокійно і все-таки через силу вимовив Роберт Джордан.

— То ти ладен зробити це, я бачу, — сказала жінка. — Ні, не треба. Я стежила за тобою. Ти вирішив правильно.

— Але якщо треба буде…

— Ні,— сказала жінка. — Кажу тобі, це не буде потрібно. Циган тобі такого нарає…

— Пабло може бути дуже небезпечний у своїй слабкості.

— Ні. Ти цього не розумієш. В ньому не зосталося вже нічого небезпечного.

— Не розумію.

— Ти ще дуже молодий, — сказала вона. — Колись зрозумієш. — Потім до дівчини: — Йди сюди, Маріє. Ми вже поговорили.

Дівчина підійшла до них, і Роберт Джордан простяг руку й погладив її по голові. Вона потяглася під його долонею, мов кошеня. Потім йому здалося, що вона от-от заплаче. Але її губи знову стулилися, і вона глянула на нього, вже всміхаючись.

— Тобі час уже спати, — сказала жінка Робертові Джордану. — Ти подолав сьогодні довгу дорогу.

— Гаразд, — сказав Роберт Джордан. — Я піду по свої речі.

Він заснув у мішку і, як йому здалося, спав дуже довго. Мішок лежав у лісі, під скелею, що захищала його від вітру, недалеко від входу до печери. Роберт Джордан перевернувся уві сні, й під бік йому потрапив пістолет, що його він був прив'язав шнурком до руки й поклав поруч себе; коли він засинав, усі м'язи йому судомило від утоми, ноги нили, спину й плечі ломило так, що земля здалась йому м'якою, й до болю приємно було випростатися на весь зріст у теплому, підбитому фланеллю мішку. Прокинувшись, він не відразу збагнув, де лежить, потім пригадав, витяг пістолет з-під себе і, вмостившись зручніше, щоб знову заснути, обхопив рукою подушку, скручену з одягу, в який він старанно загорнув свої сандалі на мотузяній підошві.

Раптом він відчув чиюсь долоню на своєму плечі й швидко обернувся, схопивши правою рукою пістолет.