— Я ще одну пісеньку знаю, — мовив циган і взяв на гітарі перші акорди.

— Обійдемося без неї,— сказала жінка.

Гітара замовкла.

— Я сьогодні все одно безголосий. Втрата, виходить, невелика — сказав циган і, відгорнувши попону, вийшов у темряву.

Роберт Джордан бачив, як циган постояв під деревом, потім рушив до нього.

— Роберто, — тихенько покликав циган.

— Що, Рафаелю? — відповів Роберт Джордан. Почувши циганів голос, він одразу зрозумів, що вино вдарило тому в голову. Сам він випив два абсенти і ще вина, але думки його були холодні і ясні, бо вся історія з Пабло весь час тримала його в напрузі.

— Чому ти не вбив Пабло? — спитав циган зовсім тихо.

— А навіщо його вбивати?

— Рано чи пізно однаково доведеться. Чому ти не скористався з нагоди?

— Ти це насправжки?

— А як ти гадаєш, чого ми всі чекали? Як ти гадаєш, чому Пілар звеліла дівчині вийти? По-твоєму, після таких розмов усе може залишатися, як було?

— От ви б усі взяли та й убили його.

— Que va[12]! — сказав циган спокійно. — Це твоя справа. Три чи чотири рази ми вже певні були, що ти його вб'єш. У Пабло немає друзів.

— У мене була така думка, — сказав Роберт Джордан. — Але я не схотів.

— Хіба ж ми не бачили? Всім було видно, що ти наготові. Чому ти не зробив цього?

— Я боявся, що це буде неприємно вам або жінці.

— Que va. Жінка сама чекала цього, як повія чекає багатого бахура. Ти молодший, ніж видається на перший погляд.

— Можливо.

— Убий його зараз, — наполягав циган.

— Це було б убивство з-за рогу.

— Тим краще, — дуже тихо сказав циган. — Менше небезпеки. Ну ж бо, вбий його.

— Я так не можу. Мені гидко таке робити, а крім того, не так треба діяти для нашої справи.

— Ну, тоді заведи з ним сварку, — сказав циган. — Все одно ти мусиш його вбити. Тут іншої ради нема.

В цю мить зовсім нечутно пролетіла між дерев сова. Вона полювала — кинулася вниз, потім знову злетіла, махаючи крилами швидко, але безгучно.

— Бач, — сказав у темряві циган. — От якби люди так могли!

— І так само сліпнути вдень, сидіти на дереві й чекати, поки круки заклюють? — спитав Роберт Джордан.

— Таке трапляється рідко, — мовив циган. — І то хіба випадком. — Убий його, — ще раз сказав він. — Дивись, потім важче буде.

— Цього разу я вже пропустив нагоду.

— Заведи з ним сварку, — сказав циган. — Або зроби це нишком.

Попона, що завішувала вхід, трохи відхилилася, пропускаюча світло, — хтось вийшов із печери й попрямував до них.

— Гарна ніч, — промовив низький, глухий голос. — Завтра буде ясна година.

Це був Пабло.

Він курив російську цигарку, і, коли затягувався, вогник, жевріючи, освітлював його округле обличчя. При світлі зірок видно було його огрядну довгоруку постать.

— Ти на жінку не звертай уваги, — сказав він Робертові Джордану. Цигарка на мить спалахнула яскравіше, а потім вогник опустився разом із долонею. — На неї іноді находить. Але вона добра жінка. Вона віддана Республіці.— Вогник цигарки тепер злегка підстрибував у повітрі. «Розмовляє з цигаркою в кутику рота», — подумав Роберт Джордан. — Нам з тобою нема чого сваритися. Ми в усьому згодні. Я радий, що ти до нас прийшов. — Цигарка знов яскраво спалахнула. — А на суперечки ти не звертай уваги, — провадив він. — Ми всі тобі раді. А зараз вибач мені,— сказав він. — Піду подивлюся, як там коні.

Він зник між деревами, прямуючи до галявини, і знизу долинуло кінське іржання.

— Бачиш? — сказав циган. — Тепер бачиш? От і прогавив нагоду.

Роберт Джордан змовчав.

— Піду-но і я туди, — сердито сказав циган.

— Навіщо?

— Que va, навіщо. Подивлюсь хоча б, щоб він не втік.

— Чи може він узяти коня й проїхати низом?

— Ні.

— Тоді йди туди, де його можна затримати.

— Там Агустін.

— То йди побалакай з Агустіном. Розкажи йому, що тут у нас сталося.

— Агустін залюбки вб'є його.

— Тим краще, — сказав Роберт Джордан. — Іди розкажи йому все як було.

— А потім?

Я зійду вниз, на галявину, подивлюся, що він робить.

— Добре. Оце добре. — В темряві він не бачив Рафаелевого обличчя але відчував, що той усміхається. — От тепер я бачу, то ти хлопець завзятий! — сказав циган схвально.

— Іди до Агустіна, — сказав йому Роберт Джордан.

— Іду Роберто, іду, — відповів циган.

Роберт Джордан рушив між соснами до галявини, пробиваючись навпомацки від дерева до дерева. Там, на відкритому міті пітьма була не така густа, і, дійшовши до узлісся, він у світлі зірок побачив темні обриси прив'язаних коней, що бовваніли між ним і струмком. Він полічив їх — коней було п’ятеро. Роберт Джордан сів під сосною, обличчям до галявини, й замислився.

Я стомився, думав він. І, можливо, я міркую неправильно. Але моїм завданням є міст, і, поки воно не виконане, я не маю права даремно ризикувати собою. Звичайно, часом не піти на ризик там, де треба, — ще гірше, але досі я намагався не заважати природному розвитку подій. Якщо циган не бреше і від мене справді чекали, що я вб’ю Пабло, я повинен його вбити. Але я не був певен, що від мене цього чекають. Чужакові не слід убивати там, де потім доведеться працювати з людьми. Вбити можна, захищаючись, вбити можна, коли в загоні тверда дисципліна, але тут це було б дуже погано, хоч спокусу я мав велику і мені здавалося, що це найпростіший і найлегший спосіб. Але в цій країні все тільки здається легким і простим, і хоч я цілком довіряю цій жінці, та все ж не знаю, як поставилася б вона до такої крайності. Смерть у такому місці може видатися дуже гадкою страшною й брудною. Я не знаю, як би ця жінка поставилася до цього. Без неї тут не було б ні дисципліни, ні порядку, а з нею може бути дуже добре. Найкраще було б, якби вона сама вбила його, чи циган (тільки він не вб’є), чи вартовим Агустін. Ансельмо зробить це, якщо я попрошу його, хоч він і каже, що не любить убивати. Мені здається, він ненавидить Пабло, а мені вже довіряє і вірить, як посланцеві всього того, у що він вірить взагалі. Мабуть, тут тільки він та жінка вірять у Республіку по-справжньому; а втім, щодо цього ще рано робити висновки.

Коли його очі призвичаїлися до світла зірок, він побачив, що біля одного коня стоїть Пабло. Кінь раптом нетерпляче мотнув головою, потім знову почав скубти траву. Пабло поклав руку коневі на спину і, притиснувшись до його боку, переступав разом із ним, коли він відходив на всю довжину мотузки, поплескуючи його по шиї. Ці пестощі дратували коня, заважали йому пастися. Роберт Джордан не бачив, що Пабло робить, і не чув, що той каже коневі, але бачив, що коня він не відв'язує і не сідлає. Він сидів і стежив за Пабло, намагаючись дійти якогось рішення.

— Ти мій великий гарний конику, — казав Пабло в темряві до коня — гнідого жеребця з білою зіркою. — Ти мій білолобий красеню. В тебе шия вигнута, як віадук у моєму місті,— він зупинився. — Тільки ще дужче вигнута й гарніша. — Кінь скуб траву, шарпаючи головою вбік, бо його дратувала людина та її базікання.

— Ти не жінка і не дурень, — казав Пабло гнідому жеребцю. — Ох ти мій великий конику. Ти не жінка, схожа на розпечену кам'яну брилу. І не дівча із стриженою головою, незграбне, мов щойно народжене лоша. Ти не образиш, і не збрешеш, і завжди розумієш. Ох ти мій конику, кониську ти мій!

Робертові Джордану було б дуже цікаво почути, що говорив Пабло гнідому жеребцеві. Але він не почув, бо, переконавшись, що Пабло прийшов сюди лише доглянути коней, вирішив, що вбити його зараз було б помилкою, а тому підвівся з землі й пішов назад до печери. Пабло залишився на галявині й ще довго говорив до коня. Жеребець нічого не розумів і тільки з інтонацій догадувався, що це пестливі слова, але він цілий день стояв у загороді, зголоднів, йому кортіло обскубти всю траву довкола, і людина дратувала його. Нарешті Пабло переніс припону в інше місце і знову став біля коня, але тепер уже мовчки. Кінь пасся далі, задоволений, що людина більше не заважає йому.