— Ти її любиш більше за мене?

— Я поки що нормальна людина. Хоч, може, це просто похвальба. Але вона чарівна.

— Де ми зустрінемося?

— Давай поснідаємо в кафе «Флоріан», на правому боці площі. Площу, мабуть, залило водою, і буде на що подивитись.

— Хочеш, я прийду туди через двадцять хвилин?

— Хочу, — сказав полковник і повісив трубку.

Він вийшов з кабіни, і раптом йому стало погано, а потім здалося, ніби диявол загнав його в залізну клітку — в Залізну Діву, а може, в Залізну Легеню; обличчя його посіріло, він насилу доплентався до конторки портьє і сказав по-італійському:

— Доменіко, будь ласка, дайте мені води.

Портьє пішов, а він прихилився до конторки, важко відсапуючись. Він стояв нерухомо, не тішачи себе ніякими ілюзіями. Та ось вернувся портьє зі склянкою води, і полковник прийняв чотири таблетки замість прописаних, двох, весь обм'яклий, наче втомлений яструб.

— Доменіко, — обізвався він.

— Прошу?

— У мене тут, у конверті, є одна річ. Ви не можете покласти її до сейфа? Зажадати її від вас можу або я сам — особисто чи листовно, — або та особа, що оце розмовляла зі мною по телефону. Дати вам письмове розпорядження?

— Ні. Не треба.

— А що, як з вами трапиться щось? Ви ж не безсмертний, правда?

— Та певне, — відказав портьє.— Але я все запишу, а крім мене, є ще управитель та його помічник.

— Обидва порядні люди, — підхопив полковник.

— Може, ви краще сядете, полковнику?

— Не хочу. То тільки старенькі дідки та бабусі в якому-не-будь пансіоні сидять цілими днями. Ви хіба сидите?

— Ні.

— Я можу перепочити стоячи або спершись об якесь кляте дерево. Мої співвітчизники завжди норовлять десь примоститися чи навіть прилягти. А щоб не скиглити, жують заспокійливі галети.

Він говорив без угаву, щоб усе швидше минулося.

— Невже у вас роблять такі галети?

— Так. У них кладуть якийсь засіб, щоб не нервуватися. Щось ніби атомна бомба зворотної дії.

— Не може бути!

— Ну, у нас є такі військові таємниці, що про них тільки генеральські дружини розповідають одна одній! Заспокійливі галети— це ще дрібниці! Наступного разу ми засиплемо всю Венецію бактеріями з висоти п'ятдесят шість тисяч футів. І нічого тут не вдієш, — сказав полковник. — Вони тобі сибірську язву, а ти їм іншу заразу!

— Який жахі

— Страхіття, — запевнив полковник. — Нечуване й небачене. Про це сповіщали в пресі. Зате в цю годину ви зможете почути по радіо голос принцеси Маргарет — вона проспіває вам американський гімн. Я думаю, це ми влаштуємо. Голос у неї не дуже сильний. Колись ми й не такі чували. Але ж тепер усюди шахрайство, і радіо само робить голоси. А гімн «Зоряний прапор» підтримає вас аж до самісінького кінця.

— Ви гадаєте, що вони справді скинуть оті бацили?

— Ні. Мабуть, не наважаться.

Від гніву, від болю, від почуття безпорадності полковник поводився, мов генерал, але, прийнявши таблетки, він трохи одійшов і лагідно сказав:

— Чао, Доменіко!

Вийшовши з «Грітті», він підрахував, що йому треба дванадцять з половиною хвилин, щоб дістатися до кафе, де він мав зустрітися із своєю коханою, хоч вона, мабуть, трохи спізниться. Він ішов обережно, розміреним кроком. Проте мости давалися йому нелегко.

В точно призначений час його кохана вже сиділа за столиком. В різкому ранковому світлі, що осявало залиту водою площу, дівчина була чарівна, як завжди. Вона сказала:

— Річарде, сядь. Тобі недобре? Скажи!

— Що ти! — заперечив полковник. — Диво ти моє!

— Ти обійшов усі наші місця на ринку?

— Не всі. Я не ходив туди, де продають диких качок.

— Спасибі.

— Нема за що, — сказав полковник. — Я ніколи не ходжу туди без тебе.

— Ти гадаєш, мені не слід їхати на полювання?

— Ні. Певне, що ні. Якби Альваріто хотів, він запросив би тебе.

— Він міг не запросити мене саме тому, що хотів цього.

— Може, й так, — сказав полковник, обмірковуючи це припущення. — Що ти їстимеш?

— Тут нікудишні сніданки, та й площі я не люблю, коли її заливає водою. Вона стає такою похмурою, і голубам нема де сісти. Гарно тут по обіді, коли довкола бавляться дітлахи. Може, поснідаємо в «Грітті»?

— Тобі хочеться туди?

— Так.

— Гаразд. Поснідаємо там. Але я вже попоїв.

— Справді?

— Я вип'ю кави з теплими слойками або хоч у руках їх потримаю. А ти голодна?

— Страшенно, — щиро призналася вона.

— Тоді ми поснідаємо за всіма правилами, — сказав полковник. — Тобі саме слово «сніданок» стане осоружне.

Коли вони йшли, вітер дмухав їм у спину, і волосся її лопотіло, наче прапор. Притискаючись до нього, вона спитала:

— Ти й досі любиш мене в різкому холодному світлі венецанського ранку? Правда ж, воно різке і холодне?

— Я дуже люблю тебе, хоч воно холодне й різке.

— Я любила тебе цілу ніч, коли ходила у темряві на лижах.

— Як же це тобі вдавалося?

— Лижня була така, як і завжди, тільки стояла темрява, і сніг був темний, а не білий.

— І ти йшла на лижах цілу ніч? Скільки ж ти пройшла?

— Ні, не цілу. Потім я міцно спала, а прокинулась зовсім щасливою. Ти був поряд зі мною і спав, як дитина.

— Я не був з тобою, і я не спав.

— Зате зараз ти зі мною, — сказала вона і ще міцніше пригорнулася до нього.

— І ми майже дійшли.

— Так.

— А я тобі вже казав, що кохаю тебе?

— Казав. Але скажи ще раз.

— Я кохаю тебе, — мовив він. — Кажу це відверто і цілкоМ офіційно.

— Кажи як хочеш, аби лиш це була правда.

— Оце розумна думка! — сказав він. — Ти добра, славна і гарна дівчина. — Повернися на мосту в профіль і хай вітер куйовдить твоє волосся.

— Ну, це дуже легко, — сказала вона. — Отак?

Він подивився й побачив її профіль, вранішню свіжість здорової шкіри, груди, обтягнені чорним светром, примружені від вітру очі, і сказав:

— Так, так.

— От і добре, — сказала вона.

Gran Maestro посадив їх за столик біля вікна, що виходило на Великий канал. У ресторані, крім них, нікого не було.

Вигляд у Gran Maestro був зранку радісний і вдоволений. За ніч він забував про свою виразку, та й про серце також. Коли в нього нічого не боліло, він не думав про біль.

— Мій товариш розповідав, що ваш рябий співвітчизник снідає в ліжку, — повідомив він полковника. — Правда, можуть прийти кілька бельгійців. «Найхоробріші з них були бельги», — процитував він. — Є ще в нас і парочка pescecani — самі знаєте, звідки їх принесло. Але вони дуже стомилися і, мабуть, їстимуть, як свині, в своєму номері.

— Ви чудово доповіли обстановку, — сказав полковник. — Але річ у тім, Gran Maeatro, що я вже поснідав у себе в номері, як той рябий і ваші pescecani. А от ця пані…

— Панночка, — поправив його Gran Maestro, широко всміхаючись. Настрій у нього був добрий, бо день іще тільки почався.

— Ця панночка хоче поснідати так, щоб назавжди відбило охоту снідати.

— Розумію, — відказав Gran Maeatro; він поглянув на Ренату, і серце підстрибнуло у нього в грудях, наче дельфін у морі. Незвичайне відчуття, якого на цьому світі небагатьом випадає зазнати.

— Що ти їстимеш, доню? — спитав полковник, милуючись її ранковою, нічим не прикрашеною смаглявою вродою.

— Усе, що є.

— Може, ти все-таки щось підкажеш?

— Чай замість кави і все, що Gran Maeatro приберіг для мене.

— Вчорашнім, доню, я не збираюся вас годувати, — сказав Gran Maestro.

— Донею зову її тільки я.

— Я сказав це від щирого серця… Ми можемо fabricar[192] rognons[193], засмажені з печерицями. Печериці назбирали люди, яких я добре знаю. Або виростили у вогкому льосі. Можу подати омлет з трюфелями — їх вирили дуже благородні свині. І канадську грудинку, що прибула із самої Канади.