На кожному погоні в нього було по маленькому орлу з розпростертими крилами. В нього на мундирі вони були вишиті сріблом. Не дуже блискучі, бо він давно вже їх носив, та все-таки помітні.

Матроси засвистіли знову.

— Стань під стіною, якщо хочеш подивитись, — сказав полковник дівчині.— А ні, то відвернися.

— Вони ж такі височенні й молоді.

— Нічого. Зараз вони понижчають, — пообіцяв їй полковник.

Полковник підійшов до свистунів.

— Де ваш береговий патруль? — спитав він.

— Звідки я знаю? — відповів той, що був вищий на зріст. — Та я ж хотів тільки подивитися на дамочку.

— Як ваші прізвища? Чи є у вас особисті номери?

— Звідки я знаю, — відповів матрос.

Другий сказав:

— А якби й були, то чорта лисого я тобі скажу!

«Старий служака, — подумав полковник, перш ніж ударив його. — Бувалий морячок! Знає свої права».

А тоді зацідив йому лівою рукою в пику — і ще раз, і ще, поки не збив його з ніг.

Другий, той, що свиснув перший, люто наскочив на нього, хоч і був п'яний; полковник садонув його ліктем у зуби, а потім ударив з усієї сили правою рукою. Озирнувшись на іншого свистуна, він зрозумів, що той готовий.

Тоді він ударив лівою збоку. А коли матрос спробував підвестися, ударив правою. Потім іще раз лівою, повернувся і пішов до дівчини: не хотів почути, як голова брязне об брук.

На ходу полковник глянув на того, що звалився перший,

І побачив, що він спокійно спить, уткнувшись підборіддям у землю, а з рота в нього тече кров. Кров такого кольору, як треба, відзначив полковник.

— Тепер кінець моїй кар'єрі,— сказав він дівчині.— Хоч би яка вона була. Ну й чудернацькі ж у цих хлопців штани!

— Як ти себе почуваєш? — спитала вона.

— Чудово. Ти все бачила?

— Так.

— Вранці в мене страшенно болітимуть руки, — кинув він, — Тепер, по-моєму, ми можемо спокійно піти собі. Тільки ходімо помаленьку.

— Гаразд.

— Ні, я не те хотів сказати. Нехай ніхто не думає, що ми тікаємо.

— Ми підемо дуже поволі.

І вони пішли.

— Давай спробуємо щось?

— Що саме?

— Підемо так, щоб навіть ззаду нас боялися.

— Постараюся. Тільки навряд чи в мене щось вийде.

— Ну, тоді ходімо просто так.

— Невже вони жодного разу не вдарили тебе?

— Один раз садонули кулаком у потилицю. Другий матрос, коли кинувся на мене.

— Це й є справжня бійка?

— Так, коли тобі щастить.

— А коли не щастить?

— Тоді й у тебе коліна підломлюються, і ти падаєш навзнак чи долілиць.

— А ти мене ще любиш після цієї бійки?

— Я люблю тебе ще дужче, ніж досі, якщо це можливо.

— А чому ж неможливо? Це ж чудесно! Я тепер тебе більше люблю. Я йду не надто швидко?

— Ти йдеш, як сарна по лісі, а іноді ходиш, як вовчиця або як старий койот, коли він нікуди ие поспішає.

— Мені б не хотілося скидатися на старого койота.

— Ти ж їх ніколи не бачила, — сказав полковник. — Вони б тобі сподобались. Ти ходиш, як усі великі хижаки, коли вони ступають поволі. Тільки ти зовсім не хижак.

— Можеш не сумніватися.

— Пройди трохи вперед, а я подивлюсь на тебе.

Вона пройшла вперед, і полковник сказав:

— Ти ходиш, як чемпіон, поки він не став чемпіоном. Коли б ти була конем, я б тебе купив, навіть якби гроші довелось позичати за двадцять процентів на місяць.

— Тобі не треба купувати мене.

— Знаю. Та не про те мова. Я мав на увазі твою ходу.

— А що тепер буде з тими людьми? Я ж зовсім не розуміюся на бійках. Може, мені слід було лишитись і подбати про них?

— Ні в якому разі,— сказав полковник. — Затям собі: ні в якому разі. Сподіваюсь, вони заробили хоч один струс мозку на двох. Нехай здихають. Вони перші почали. І до суду мене ніхто не потягне. До того ж усі ми застраховані. А щодо бійки, то скажу тобі лиш одне…

— Ну, ну, кажи!

— Коли ти поліз у бійку, то мусиш перемогти. Це головне. А решта не варта й дірки з бублика, як говорив мій давній приятель доктор Роммель.

— Невже тобі справді подобався Роммель?

— Дуже.

— Таж він був твій ворог.

— Я люблю своїх ворогів іноді більше, ніж друзів. А моряки завжди перемагають. Це я засвоїв іще у домі, що називається Пентагоном, коли ще мене пускали туди крізь парадні двері. Хочеш, давай прогуляємось або сходимо до тих розбишак та спитаємо їхньої думки.

— Сказати по правді, Річарде, досить з мене на сьогодні й одної бійки.

— Правду кажучи, і з мене досить, — признався полковник. Але сказав він це по-італійському, почавши з «Апсіїіо». — Ходімо до «Гаррі», а потім я проведу тебе додому.

— Ти не пошкодив хворої руки?

— Ні. Я тільки раз молоснув його по голові.

— Можна мені торкнутися до неї?

— Так, тільки обережно.

— Вона страшенно спухла!

— Перелому нема, а опух швидко спаде.

— Ти мене любиш?

— Так. Я люблю тебе двома спухлими руками і всім серцем.

«Ось як воно було, і того самого дня, а може, й іншого, сталося диво. А ти й гадки не мав про нього, — думав полковник. — Сталося величезне диво, хоч ти ніколи цього не домагався. Але й не опирався ніколи, сучий ти сину».

Ще дужче похолоднішало, чиста вода знов затяглась крижаною плівкою, і підсадна качка навіть перестала дивитися вгору. Вона зреклася зради, турбуючись про власну долю.

«Ну й стерво ж ти, — думав полковник. — Хоч я й знаю, що це несправедливо. Адже зрада — твоє ремесло. Але чому качка приманює краще, ніж качур? Кому ж це знати, як не тобі,— думав він. — Хоч це й неправда. Що ж тоді правда? Самці все ж таки приманюють краще.

Тільки не думай про неї! Не думай про Ренату. Яка з цього користь? Тобі це навіть вадить. До того ж ти з нею вже попрощався. Господи, що то було за прощання! Навіть без ешафота не обійшлося. А вона полізла б за тобою і на той триклятий ешафот, якби ешафот був справжній. Жорстоке ремесло! Любити й розлучатися. Це завдає людям болю.

— Хто дав тобі право зв'язуватися з такою дівчиною?

— Ніхто, — відповів він собі.— Мене познайомив з нею Андреа.

— Та як вона могла покохати такого нещасного сучого сина?

— Не знаю, — сказав він відверто. — Слово честі, не знаю».

Він і гадки не мав, що дівчина любить його за те, що він ніколи не почуває себе нещасним, чи є в нього серцевий напад, чи нема. Він скуштував і горя, і муки, але ніколи не почував себе нещасним.

Таких людей дуже мало на світі, і дівчина, хоч іще молода, відразу це збагнула.

«Тепер вона вдома і спить, — думав полковник. — Її місце там, а не в якійсь паршивій бочці, та ще коли кляті вабці повмерзали в кригу.

І все ж, коли б ця бочка була на двох, як би я хотів, щоб вона була тут: вона дивилася б на захід, чи не летить звідти ключ диких качок. Але вона замерзла б тут. Може, мені вдасться виміняти в когось справжню пухову куртку, — продати її ніхто не погодиться. Такі куртки видали колись випадково льотчикам.

Я міг би дізнатись, як їх роблять, і замовив би їй куртку на качиному пуху, — думав він. — Знайшов би доброго кравця, і він пошив би їй двобортну куртку, без кишені справа, й нашив би шматок замші, щоб не чіплявся приклад.

Так я й зроблю, — сказав він собі.— Так я й зроблю або дістану таку куртку в якогось дженджика й віддам її перешити. Треба дістати їй добру рушницю — «Парді-12», тільки не надто легку, або пару «Босів». В неї мусять бути рушниці не гірші, ніж вона сама. Так, мабуть, найкраще — дві рушниці «Парді», — думав він.

Раптом полковник почув легенький шурхіт крил, що швидко махали в небі, і глянув угору. Але качки летіли надто високо. Він тільки провів їх очима. Птахи летіли так високо, що їм було видно бочку, його в ній, вабці, що повмерзали в кригу, і понуру підсадну качку, яка теж їх побачила й голосно закрякала, вірна своєму обов'язку зрадниці. Качки — то були шилохвости — полетіли собі до моря.

Я ніколи їй нічого не дарую — це вона правильно сказала. Хіба що оте негреня. Та й то вона сама його вибрала. Так подарунків не дарують.