Він завжди сміливо зустрічав бика на цих селянських сареа, не поступаючись відвагою нікому з їхнього села чи з сусідніх сіл, і він нізащо в світі не пропустив би такої лагоди, хоч на сареа в інші села не ходив. Він умів спокійно вичікувати, коли бик кидався, і лише в останню мить стрибав убік. Він вимахував мішком перед самісінькою мордою бика, щоб відвернути його увагу, коли бик збивав кого-небудь з ніг, і не раз хапав його за роги, не даючи простромити того, хто впав, і відтягав за роги вбік, бив, копав ногами в морду, аж поки бик полишав поваленого й кидався на іншого.

Він хапав бика за хвіст і відтягував його від лежачого, тягнув його щосили, викручуючи хвоста. Якось він загнув хвоста правою рукою, а лівою спромігся вхопитися за ріг, і, коли бик підвів голову й кинувся на нього, він побіг, задкуючи, крутячись разом із биком, держачи його однією рукою за хвіст, другою за ріг і зрештою весь натовп обпав бика й заколов його ножами. В цій пилюзі, спекоті, в гаморі, в суміші запахів вина, бичачого й людського поту, він завжди одним з перших кидався на бика, і добре запам'ятав те відчуття, коли бик борсався, хвицався під ним, а він лежав упоперек загривка, затиснувши одін ріг у згині руки, а другий стискаючи пальцями; бик борсався під ним, він звивався усім тілом, відчуваючи, що ліва рука ось-ось викрутиться в плечі, і, лежачи на гарячому, запилюженому, жорсткому клубку рвучких м'язів, що сіпалися безперестану, вп'явшись зубами в бичаче вухо, він знову й знову вганяв ножа в тугу, вигнуту шию, і на кулак йому бив гарячий струмінь крові, а він усією своєю вагою навалювався на крутий загривок і штрикав, штрикав ножем у шию.

Коли він уперше вп'явся зубами у вухо, відчуваючи, як від страшного напруження німіють щелепи й шия, його потім узяли на сміх. Але в тому сміхові була повага. І відтоді він робив це щоразу. Односельці прозвали його Вільяконехоським Бульдогом і казали жартома, що він їсть биків живцем. Але вони завжди очікували того дня, щоб подивитись, як він ухопить бика зубами за вухо, і він знав наперед, що кожного разу буде так: спершу бик вийде з клітки, потім кинеться на когось, а потім, коли всі загукають, що час убивати, він протовпиться крізь юрбу й одним стрибком скочить до бика. Потім, коли все скінчиться і прирізаний бик затихне під людьми, що наваляться на нього, він підведеться й піде геть, соромлячись, що кусав бика за вухо, і водночас безмежно гордий за себе. Він піде, пробираючись поміж возами, мити руки біля кам'яного фонтана, і чоловіки ляскатимуть його по спині, й простягатимуть йому бурдюки, й гукатимуть: «Слава Бульдогові! Хай живе твоя мати!» Або казатимуть: «Ну й зух! Адже він щороку таке робить!»

Андрес і соромився тоді, і почував себе якимсь спустошеним, і був гордий і щасливий; і він намагався швидше спекатись усіх, і вимити руки, і правицю мив аж до плеча, й ножа відмивав, а потім брав у когось бурдюк і прополіскував рота, щоб до наступного року забути смак бичачого вуха. І він випльовував вино на кам'яні плити майдану, а тоді високо піднімав бурдюк і пускав собі прямісінько в горло цівку вина.

Все це так. Його називали Вільяконехоським Бульдогом, і він нізащо не пропустив би нагоди подрочити бика у себе в селі. І все ж він пам'ятав, що немає почуття приємнішого за те, коли чуєш шум дощу й знаєш, що тобі не доведеться робити цього.

Але я мушу вчасно повернутися, сказав він сам до себе. Певна річ, я повинен вчасно повернутися і встигнути на те діло вартовими й з мостом. Там мій рідний брат Еладіо, там Ансельмо, Прімітіво, Фернандо, Агустін, Рафаель, хоч цей, звісно, небагато чого вартий, дві жінки, Пабло й Ingles, хоч Ingles не рахується, бо він чужинець і діє за наказом. Вони всі братимуть участь у цьому ділі. І не можна, щоб через оцей пакет мене обминуло таке випробування. Мені треба якнайшвидше донести цього пакета і встигнути повернутися до нападу на пости. Було б просто ганебно пропустити таке діло через оцей пакет. Все ясно, думати нічого. А крім того, похопився він, як похоплюється людина, згадавши раптом приємний бік якоїсь справи, що доти здавалась їй тільки обтяжливою, — крім того, я радо вколошкаю кількох фашистів. Ми вже давно їх не вбивали. Завтра в нас буде справжнє діло. Завтра ми не сидітимемо згорнувши руки. Завтрашній день ми проживемо недаремно. Тож нехай він скоріше настане, завтрашній день, і нехай я буду там, разом з усіма.

Саме в цю хвилину, коли він, продираючись крізь високий дрік, піднімався крутим схилом до республіканських позицій, у нього з-під ніг, залопотівши в темряві крильми, вилетіла куріпка, і йому з ляку перехопило віддих. Це з несподіванки, подумав він. І як це вони можуть так прудко лопотіти крильми? Вона, певно, сиділа на яйцях. А я мало не наступив на гніздо. Якби не війна, прив'язати б хусточку до куща, а вдень, повертаючись, розшукати те гніздо, забрати яйця, підсипати вдома квочку, і в нас були б маленькі куріпки на подвір'ї, і я б доглядав їх, а коли підростуть, держав би їх на ваби. А очей я б їм не виколював, вони ж приручені. А може, вони відлетіли б? Можливо. Ні, певно, їх довелося б таки осліпити. Але як сам виростиш, не дуже приємно таке робити. Коли держати їх на ваби, можно ще підрізати крила чи прив'язати за ніжку.

Якби не війна, я б пішов з Еладіо ловити раків он у тому струмку біля фашистського поста. Одного разу ми з ним за ніч наловили там з півсотні. Якщо після отого діла з мостом нам доведеться відійти до Сьєрра-де-Гредос, там є добрі річки, де і форель водиться, і раки. От би відійти до Гредоса, подумав він. Улітку в Гредосі добре, та й восени теж, але взимку там страшна холоднеча. А втім, може, до зими ми виграємо війну.

Якби наш батько не був республіканцем, ми з Еладіо служили б у фашистському війську, а у фашистського солдата які турботи? Виконуй накази, живи або гинь, одне слово, як буде, так і буде. Коритися владі легше, ніж воювати з нею.

Але партизанська війна — справа відповідальна. Якщо ти людина турботлива, то турбуватися тобі є про що. Еладіо думає більше, ніж я. І він турбується. А я вірю в нашу справу, і я нічим не турбуюся. Але відповідальність у нас велика.

Ми народилися в дуже тяжкий час, думав він. Певне, ніколи ще людям не жилося так тяжко. Але нам не дуже тяжко, бо ми люди витривалі. В кого нема витривалості, той до такого діла не придатен. Наш час тяжкий, бо доводиться вирішувати. Фашист напали перші й усе вирішили за нас. Ми боремося за життя. Але мені б хотілося, щоб можна було прив'язати хустинку до того куща, і повернутися сюди вдень, і забрати яйця, і підсипати квочку, і потім бачити, як по подвір'ю в тебе вистрибують маленькі куріпки. Хотілося б утішатись такими звичними дрібничками.

Нема в тебе ні хати, ні подвір'я коло тієї хати, подумав він. І родини в тебе нема, а є тільки брат, що завтра піде у бій; нічого в тебе нема, крім вітру, сонця та порожнього шлунка. Вітер зараз слабкий, думав він, а сонце не світить. У кишені в тебе чотири гранати, але вони тільки на те й придатні, щоб їх кидати. У тебе є карабін за плечима, але він тільки на те й придатний, щоб посилати кулі. У тебе є пакет, який треба віддати. І кишки в тебе повні лайна, яке ти також віддаси землі, всміхнувся він у темряві. Можеш іще покропити її сечею. Все, що ти можеш, — це віддавати. Виявляється, ти філософ, філософ-сіромаха, сказав він сам до себе й знову всміхнувся. І все ж ніякі високі думки не могли приглушити в ньому почуття полегкості, того самого, що, бувало, охоплювало його, коли він чув шум дощу рано-вранці в день сільської фієсти. Попереду, на гребені гори, були позиції республіканців, і він знав, що там його окликнуть.

Роберт Джордан лежав у спальному мішку з Марією; вона ще спала. Він лежав на боці, повернувшись до дівчини спиною, і відчував за собою все її довге тіло, і ця близькість була тепер тільки глумом. Ох ти, йолопе! — лютував він на себе. Ти ж сам собі сказав, коли тільки побачив його, що перший же вияв приязні з його боку означатиме, що він вирішив зрадити. Ти, клятий дурню. Жалюгідний, нікчемний дурню! Ну, годі. Тепер не про це треба думати.