— Розкажи, як ви взяли місто.
— Гаразд. Але мені б не хотілося засмучувати тебе.
— Ти мене ніколи не засмучуєш. У нас стародавнє місто, і наші люди завжди воювали. Ми шануємо військових найбільше і, я сподіваюся, трохи їх розуміємо. Ми знаємо, що вони важкі на вдачу. Жінкам вони швидко набридають.
— А я набрид тобі?
— А ти як гадаєш? — спитала дівчина.
— Я й самому собі набрид, доню.
— Навряд, Річарде; ти не зміг би робити щось ціле життя, якби воно тобі набридло. Не треба дурити мене, любий, адже у нас так мало часу.
— Гаразд, не буду.
— Ти мусиш розповісти мені все, щоб вилити свою гіркоту.
— Я тобі все розповім.
— Розумієш, я хочу, щоб ти помер із спокійним серцем. Ой, я зовсім не те кажу! Не дозволяй мені верзти казна-що.
— Гаразд, доню.
— Розказуй далі і вилий усе, що в тебе накипіло на душі
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
— Слухай доню, — сказав полковник. — Облишмо всіх отих верховодів і великих персон, яких у нас в самому лише Канзасі більше, ніж у вас плодів на маклюрованих деревах. їх важко перетравити — це суто канзаський продукт. Власне, тільки канзасці їх і знають та ще ті, хто побував на війні. Ми мали їх доволі кожнісінького дня. Вони входили в пайок. А пайки у нас були різні — і кращі, й гірші.
Отак ми й воювали. Нудна це річ, зате повчальна. Ось як буває на війні — тільки кого це тепер цікавить!
Ось як воно буває. О тринадцятій нуль-нуль Червоні передають, що виступають слідом за Білими. О тринадцятій нуль п'ять (спробуй запам'ятати, доню: це п'ять хвилин на другу) Синіх запитують (певно, ти знаєш, хто такі Сині!): «Повідомте, коли виступаєте». Червоні повідомляють, що рушать услід за Білими.
Бачиш, як просто. Кожен може повправлятися в цьому перед сніданком.
— Усі ж не можуть служити в піхоті,— лагідно зауважила дівчина. — Піхотинців я шаную найбільше, крім хороших, чесних льотчиків. Розповідай далі, а я тебе обійму.
— Хороші льотчики — молодці, їх і треба шанувати, — сказав полковник.
Він поглянув на мерехтливе світло на стелі і з розпачем згадав про втрачені батальйони й загиблих людей. Ніколи вже не матиме він такого полку, ніколи! Правда, не він його згуртовував. Він одержав його у спадщину. Але якийсь час полк давав йому велику радість. Тепер половину перебито, а решту покалічено. Кого поранило в живіт, кого в голову, в руку чи в ногу, в шию, в спину, кому пощастило — в сідницю, а кому ні — у груди. В лісі ранило в такі місця, куди нізащо не влучило б у відкритому полі. І поранені ставали каліками на все життя.
— Це був добрячий полк, — провадив він. — Можна навіть сказати, чудовий полк, поки я не знищив його за наказом начальства.
— Навіщо ж виконувати накази, коли знаєш, що вони помилкові?
— В армії мусиш слухатись, як собака, — пояснив полковник. — Уся надія на те, що трапиться добрий хазяїн.
— А які ж були в тебе насправді?
— Добрі тільки двічі. Коли я сам став командиром, мені часто траплялися славні хлопці, але добрі хазяї — тільки двічі.
— І тому ти тепер не генерал? А мені б так хотілося, щоб ти був генералом.
— Мені теж, — сказав полковник. — Хоч, може, й не так, як тобі.
— А ти не спробуєш заснути? Будь ласка, спробуй заснути.
— Гаразд, — сказав полковник.
— Я подумала, що коли ти заснеш, то хоч уві сні позбудешся тяжких спогадів.
— Спасибі,— сказав полковник. — Велике спасибі.
Нічого не вдієш, панове! Чоловікові судилося коритись.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ
— Ти добре спав, — ніжно і лагідно сказала дівчина. — Тобі нічого не треба?
— Ні, дякую, — сказав полковник.
Та раптом він наїжився й додав:
— Доню, я міг би заснути й на електричному стільці, з розрізаними холошами й поголеною головою. Я сплю, коли треба і скільки треба.
— А я так не можу, — сонно сказала дівчина. — Я сплю, тільки коли мене хилить на сон.
— Ти моє диво, — сказав полковник. — Ти й спиш краще за всіх.
— Чим же тут пишатися? — промурмотіла вона крізь сон. — Мені просто добре спиться.
— От і поспи, будь ласка.
— Ні. Розповідай мені тихо, тихо і поклади свою скалічену руку в мою.
— Хай їй чорт, моїй руці! — вигукнув полковник. — Відколи це вона така вже скалічена?
— Вона таки скалічена, — відповіла дівчина. — І навіть тяжче, ніж ти собі уявляєш. Розказуй далі про війну, але не будь такий брутальний.
— Ну що ж, це неважко, — сказав полковник. — Обійдемось без точного часу. Погода хмарна, а місце дії — сектор 986342. Обстановка? Викурюємо ворога гарматним та мінометним вогневі. Начальник опервідділу передає наказ начальника штабу — привести Червоних у бойову готовність до сімнадцяти нуль-нуль. Начальник штабу наказує тобі привести себе в бойову готовність і пустити в хід якнайбільше артилерії. Білі доповідають, що в них усе гаразд. Начальник штабу передає, що рота А кидається на підсилення роти Б.
Рота Б зустріла сильний вогонь противника й застрягла, не виконавши завдання. Начальник штабу незадоволений. Та це цілком таємно. Він наказує посилити артпідготовку, а в резерві артилерії не лишилось…
Навіщо, тобі здалася війна, доню? Не розумію. А може, й розумію. Кому потрібна правда про війну? Ну, добре, ось тобі справжня війна, війна по телефону, а потім, коли хочеш, я опишу тобі звуки, запахи і розпишу, хто, коли і де був убитий.
— Я хочу, щоб ти розповідав тільки те, що сам хочеш.
— Я розкажу тобі все, як було, — сказав полковник. — А генерал Уолтер Беделл Сміт і досі цього не знає. Хоч, може, я й помиляюсь, як помилявся вже не раз.
— Добре, що нам не треба зустрічатися ні з ним, ні з отим високородним пронозою.
— На цьому світі ми з ними не зустрінемося, — сказав полковник. — А коло брами пекла я поставлю варту, щоб туди таких типів не пускали.
— Ти говориш, як Дайте, — сказала вона крізь сон.
— Я і є містер Дайте, — відповів полковник. — У цю хвилину. Так воно й було, і він змалював їй усі пекельні кола. Він був такий небезсторонній, як і Данте, та все ж таки він змалював їх.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
— Я без подробиць, бо ти й так сонна, та воно й не дивно, — сказав полковник.
Він знову почав стежити за химерною грою світла на стелі. Потім поглянув на дівчину — ніколи, ніколи в житті не знав він вродливішої за неї.
Вів бачив, як краса приходить і зникає, а вже коли зникає, то відлітає, немов на крилах. Красуні так швидко перетворюються в старі опудала! Та ця ще не скоро вийде з кола. Чорняві краще зберігаються, подумав він і потім подивився, яке тонке в неї обличчя. У неї добра порода, вона триматиметься вічно. В Америці більшість знаменитих красунь вийшли з-за прилавка, де торгували газованою водою, і навіть не пам'ятають прізвища свого діда, хіба що він був із німців і звався Шульц. Або Шліц.
«Ну, це вже негарно, — подумав він, — не смій казати їй такі речі, вони їй не сподобаються, а вона міцно спить, згорнувшись клубочком, як кицька».
— Спи спокійно, моє серденько, а я вже розповім тобі, як було далі.
Дівчина спала, тримаючи його скалічену руку, яка йому так остогидла, і він відчував її подих, — так дихають тільки замолоду, коли легко засинаєш.
Полковник розповідав їй, не промовляючи ні слова.
«Отож після того, як я мав честь почути від генерала Уолтера Беделла Сміта, як легко буде наступати, ми перейшли в наступ. Тут була й славнозвісна Червона дивізія; вона вірила тій славі, яку сама про себе пустила. І Дев'ята, що була краща за нашу. Були й ми — коли нам наказували «вперед», ми підводились і йшли.
Ми не мали часу читати комікси, ми взагалі ні на що не мали часу: ще не розвиднілось, а ми вже на марші. Де ж тут думати про великий план, тільки й думки, що про свою дивізію.
Ми носили чотирилисник конюшини — це нічого не означало, та нам подобалось. І досить мені тепер побачити таку нашивку, як у мене все нутро перевертається. Дехто гадав, що це плющ. Та ні, то була справжня чотирилиста конюшина, що підроблялася під плющ.