Ніколи не підіймайте білого прапорця: вас можуть сплутати з білоголовим орлом. А якщо почнете вимахувати червоною хусткою, що їх ми пов'язуємо на наші стетсонівські капелюхи, відколи мало не всі стали мисливцями, можуть подумати, що то лисиця, або ще й гірше — якийсь підривний елемент. Та досі мені ще не траплялося бачити, щоб хтось стріляв і далі після того, як пальнути йому у відповідь. А надто якщо пальнути низом, цілячи туди, де мають бути його ноги.
Звісна річ, можна вирушити на полювання з мегафоном за плечима, і, коли хтось у вас стрельне, просто гукнути в мегафон: «Гей, брате-мисливцю, не стріляйте, будь ласка! Я з двоногих тварин, що сплачують прибутковий податок, і цього року сезон на нас ще не відкрито… Ви помилилися, друже».
Можна висловитись і коротше, більш по-спортивному: «Спиніться, спортсмене! Це я!»
Та поки разом з ліцензіями нам ще не видають відповідних мегафонів, я маю намір і далі стріляти у відповідь щоразу, як котрийсь брат-мисливець стрельне в мене. Бо то може бути навіть і не брат-мисливець. То може бути якийсь давній знайомий чи товариш дитячих і юнацьких літ.
А тепер — про антилоп у гористій місцевості.
То було кумедне полювання. Зі мною поїхали троє моїх синів, і один з них, Джек, піхотний капітан, що служив тоді у Берліні,— завзятий рибалка; отож йому закортіло половити лосося в Пахсімерої. (Ніякого лосося там ніколи не було). Двоє менших хлопців поділились: один весь час залишався при мені, а другий пристав до тієї Джекової експедиції «По лосося, якого нема».
Ми сподівалися натрапити на великих вилорогів у видолинках ген над межею лісу. Але їх уже хтось сполохав. Так чи ні, а щось було негаразд і, як видно, надовго. Антилопи трималися по узвишшях, бачили нас за добру милю й були збуджені та сторожкі.
Ночували ми внизу, на березі Пахсімерою, в хатині одного старого дивака, якого всі прозивали Ветераном. За тих часів ще не було ДДТ й інсектицидних прискавок, і той Ветеран вигодовував замість худоби надстійкі породи блощиць. Тейлора Вільямса, якому було тоді вже під шістдесят, він називав молодиком, а мене — синком. «Чуєш, синку, — казав він, — з тебе вийде непоганий їздець, та й стріляєш ти добряче, і якщо ти виб'єшся в люди, я пишатимусь тобою».
Або ще: «Чуєш, синку, коли це справді твої хлопці, їм треба чогось випити. — А потім запитував: — То що там у тебе є?»
Ми приїхали туди із Сонячної Долини, штат Айдахо, трохи розм'яклі від купання в басейні, ночей у «Барані», колеса фортуни в Кетчемі; але Ветеран швидко привів нас до тями. Ми піднялися верхи на гребінь пасма, звідки відкривався краєвид аж ген до Середньої розтоки Салмону, на узгір'я, кращих за які я ніде не бачив. Потім спустилися з гребеня, перевалили через гору, тоді повернули назад і пагорбами та видолинками з'їхали вниз до підгір'я, а там і на рівнину. І весь час бачили антилоп; та вони помічали нас за милю й тікали геть з очей. У Тейлора був білий кінь, і Ветеран почав кивати на нього: «Отой молодик на білому коні. Це він розполохав усіх антилоп».
Наш перший день припав на суботу, і ввечері у Голдберзі, де в них якась копальня, як завжди суботніми вечорами, була велика гульня. Хлопці лягли спати в машині, а Тейлор Вільямс, я та ще один з наших, на прізвисько Буйний Білл, що бив і правою, і лівою не гірше за самого Стена Кетчелла, вирушили до Голдберга. Ветеран залишився удома плекати своїх блощиць.
То був шалений вечір, хоч сам я не встряв до жодної бійки. А нагод, як на когось більш войовничого, випадало з добрий десяток. Тейлор ніколи не б’ється, бо йому це вже ні до чого, і я теж намагаюсь уникати бійок. А от Буйний Білл, що доглядав наших коней, визирив-таки собі помічника шерифа з одного сусіднього містечка, який колись чи то посвідчив проти Білла в суді, чи то зробив йому якусь іншу капость. Буйний Білл викликав його надвір і дав йому добрячого гарту. В цьому ділі Буйний Білл мастак, що й казати. За кожним ударом чути було, як у тому шерифовому помічникові щось хряскало. Шерифів помічник відбивався як міг, але то йому була не судова зала. Нарешті щось у ньому хряснуло востаннє, і він сам хряснув додолу. Ми вгамували Буйного Білла, подали першу допомогу шерифовому помічникові й поїхали додому. Після цієї бійки веселощі у Голдберзі якось ураз пригасли.
Другий день був такий самий, як і перший. Тільки тепер антилопи помічали нас за півтори милі, озиралися через свої гарні брунатні спини й пускалися навтіки, показуючи нам білі охвістки. Ми піднялися на гребінь пасма. Потім заблокували кілька видолинків і об’їхали їх з усіх боків. Ми прочесали вздовж і впоперек усю гору, скрадаючись там, де антилопи не могли нас бачити; злазячи з коней і видираючись на узвишшя й звідти оглядаючи схили в бінокль.
Ми їздили нагору, згори, довкола гори. На той час нас тільки й було: Джіджі, мій найменший син, що їздить верхи так, наче в сідлі й народився; Тейлор Вільямс, старий полковник із Кентуккі, здатний за триста ярдів покласти вас на місці з позиченої гвинтівки; Ветеран, що його треба було триматися з навітряного боку, бо, мабуть, саме отой його дух і розігнав усіх антилоп; і нарешті я, на добрячій кобилі, що мала в голові чи не більше за мене. То була стара ковбойська конячина.
Отак минув другий день, і коли ми спустилися на глинясту береговину, а там і на прибережну рінь, і, переїхавши дерев'яний місток, опинились у тополиному гаю, на небі вже світив місяць. Хороше було того вечора, злізши з коней, сидіти у Ветерановій хатині й слухати розповіді нашого безрибного рибалки, а що ми привезли з собою лимонів, то ще й попивали віскі з лимонним соком. Ветеран сказав, що зроду не пив мішаних напоїв, але цього разу вже покуштує.
— Скільки вам років, Ветеране? — спитав я.
— Синку, — відказав він, — коли на річці Літл-Біг-Горн убили генерала Джорджа Армстронга Кастера, я вже й тоді був у літах.
То була зовсім неможлива річ, і я спитав Ветерана, скільки, на його думку, років Тейлорові.
— Він ще юнак, — сказав він.
— А мені скільки? — спитав я.
— Ти й зовсім зелений.
— Ну, а мої хлопці?
— Ніякі вони не твої, крім отого, котрий разом із сідлом зліплений.
— А звідки ви родом, Ветеране?
— Про те лиш бог знає. А я забув.
— Ви коли-небудь були у Монтані?
— Аякже.
— А у Вайомінгу?
— Був, ще за війни з індіанцями, ми тоді тягали колоди до форту.
Це теж було неможливе, і я спитав його, чи знав він Тома Горна.
— Чи знав я Тома? Та я ж сам чув, як він промовляв з помосту, коли йому накидали на голову каптур… ні-ні, брешу, на Тома каптура не накидали… То ось що він сказав: «Панове, у цьому житті мені вже потрібні тільки важкі черевики та ще — щоб добряче смикнуло. А всім моїм ворогам я прощаю. Амінь». Люди кругом плакали, тільки Том не плакав. Стояв собі на помості, і видно було, що він не такий, як усі. Одначе бажав він лише важких черевиків та доброго посмику, щоб зашморг міцніше затягся. Бо то найгірше, що може бути, — коли зашморг не затягнеться як слід. Я не раз бачив, як ото вішають, з самого малку, і воно справді погано. І для тих, кого вішають, і для інших. Це просто насильство, тільки дозволене законом.
Наступного дня ми зібралися вдосвіта: коні стояли засідлані, рушниці в чохлах приторочені напохваті, і тільки Буйний Білл ховав збиті руки й був ніби засоромлений. Ми знали, що той шерифів помічник у бійці нічого не вартий, і Білл серед ночі раптом згадав про це. Йому стало гидко на душі, бо сам він був справжній боксер і міг битися з ким завгодно. До того ж він зламав шерифовому помічникові щелепу — ми всі чули, як вона хряснула. І тепер збиті руки весь час йому про це нагадували. На полювання з нами він не поїхав. Лишився при хатині та оборі каратися через ту щелепу.
Отож ми вирушили на світанку, коли над рівниною ще не розвіявся туман, і побралися нагору заростю шавлії.
— Що ви скажете, полковнику? — спитав я Тейлора.
Джіджі спав у сідлі, полишивши все інше на свого коня.