Вона знову всміхнулася мило й щиро своїми пересохлими, широкими губами й сказала:

— Я тебе дуже люблю, Ingles.

— Мені це ні до чого зараз, — сказав він. — Ni tu, ni Dios [118].

— Так, знаю, — хрипко прошепотіла Пілар. — Я просто хотіла сказати тобі. І не тривожся. Ми зробимо все як слід.

— А чом би ні? — сказав Роберт Джордан, і шкіра на його бличчі ледь сіпнулася від кволої усмішки. — Авжеж, зробимо. Все буде гаразд.

— Коли ми вирушимо? — спитала Пілар.

Роберт Джордан глянув на годинник.

— Хоч зараз, — сказав він.

Він подав один рюкзак Ансельмо.

— Ну, як ти, старий? — запитав він.

Ансельмо дотісував останнього клинця за тим зразком, що дав йому Роберт Джордан. Це були запасні клинці, приготовані про всяк випадок.

— Добре, — сказав старий і кивнув головою. — Поки що дуже добре. — Він простяг уперед руку. — Дивися, — сказав він і усміхнувся. Його рука не тремтіла.

— Bueno, у que? [119] — сказав йому Роберт Джордан. — Я теж можу удержати всю руку, щоб не тремтіла. А от давай одного пальця.

Ансельмо простяг пальця. Палець тремтів. Старий подивився на Роберта Джордана й похитав головою.

— У мене теж, — Роберт Джордан показав. — Завжди. Це природна річ.

— А в мене цього не буває,— сказав Фернандо. Він виставив наперед вказівного пальця правої руки. Потім лівої.

— А плюнути ти можеш? — запитав його Агустін і підморгнув Робертові Джордану.

Фернандо відхаркнувся й гордо плюнув на долівку печери, потім розтер слину ногою.

— Ти, брудний муле, — сказала йому Пілар. — Плював би у вогонь, якщо вже хочеш похвалитися своєю відвагою.

— Я б ніколи не плював на долівку, Пілар, якби ми не йшли звідси назавжди, — поважно промовив Фернандо.

— Сьогодні вважай, куди плюєш, — відповіла йому Пілар. — Бо можеш плюнути в таке місце, з якого не виберешся.

— От чорна кішка, — всміхнувся Агустін. Нервове напруження давалося взнаки, і хоч він і жартував, проте відчував те саме, що й усі.

— Це я жартома, — сказала Пілар.

— Я теж, — сказав Агустін. — Але me cago en la leche [120], я буду радий, коли воно вже розпочнеться.

— А де циган? — запитав Роберт Джордан в Еладіо.

— При конях, — сказав Еладіо. — Його видно звідси — з виходу.

— А як він?

Еладіо всміхнувся.

— Страшенно боїться, — сказав він. Йому ставало спокійніше на душі, коли він говорив про чужий страх.

— Слухай, Inglés… — почала Пілар.

Роберт Джордан глянув на неї і раптом побачив, що вона розтулила рота й дивиться так, ніби не вірить власним очам. Він рвучко обернувся до входу в печеру й схопився за пістолет. Там, притримуючи попону однією рукою, з автоматом, що стирчав із-за плеча, стояв Пабло — низький, кремезний, зарослий — і його маленькі з червоними повіками очиці дивилися вперед, ні на кому не спиняючись.

— Ти… — не вірячи сама собі, сказала Пілар. — Ти…

— Я, — рівним голосом сказав Пабло. Він увійшов до печери. — Hola, Inglés, — сказав він. — Я привів п'ятьох із загонів Еліаса й Алехандро. Вони там, нагорі, з кіньми.

— А підривна машинка, а детонатори? — сказав Роберт Джордан. — А інше спорядження?

— Я кинув усе зі скелі в річку, — сказав Пабло, як і раніше ні на кого не дивлячись. — Але замість тієї машинки можна використати гранати, я все це обміркував.

— Я теж, — сказав Роберт Джордан.

— У вас є що-небудь випити? — втомлено спитав Пабло.

Роберт Джордан простяг йому свою флягу, і він кілька разів швидко ковтнув, потім витер рота рукою.

— Що з тобою коїться? — спитала Пілар.

— Nada, — сказав Пабло, ще раз витираючи рота. — Нічого. Я повернувся.

— А все ж таки що з тобою?

— Нічого. Була хвилина слабкості. Я пішов, а тепер ось повернувся. — Він обернувся до Роберта Джордана. — En el tondo no soy cobarde, — сказав він. — Десь на споді я не боягуз.

Але щось інше, подумав Роберт Джордан. Хай мене чорти вхоплять, якщо ні. Але я радий бачити тебе, сучий сину.

— Мені пощастило роздобути тільки п'ятьох в Еліаса й Алехандро, — мовив Пабло. — Не злазив із коня, відколи поїхав. Вас дев’ятеро, і самі ви нізащо не впоралися б. Я ще вчора збагнув це, коли слухав, як Inglés усе пояснює. Нізащо в світі. На нижньому посту семеро солдатів і капрал. А що, як вони зняли б тривогу чи почали відбиватися? — Тепер він глянув на Роберта Джордана. — Ідучи звідси, я думав, ти сам зрозумієш, що це неможливо, і відмовишся від цього діла. Та потім, як викинув твоє спорядження, то почав міркувати інакше.

— Я радий тебе бачити, — сказав Роберт Джордан. Він підійшов до нього — Ми дамо собі раду гранатами. Все буде гаразд. А про те, що було, — забудьмо.

— Ні,—мовив Пабло. — Для тебе я б нічого не зробив. Ти приніс нам нещастя. Це все через тебе. І Глухий загинув через тебе. Та коли я викинув твоє спорядження, то раптом відчув себе дуже самотнім.

— Щоб ти… — сказала Пілар.

— І тоді я поїхав шукати людей, щоб із цього діла щось вийшло. Я привів найкращих, яких тільки міг знайти. Вони чекають нагорі, бо я хотів спочатку поговорити з вами. Вони гадають, що ватажок — я.

— Ти й справді ватажок, — сказала Пілар. — Якщо хочеш цього.

Пабло зиркнув на неї й нічого не сказав. Потім мовив просто й спокійно:

— Я багато передумав відтоді, як сталося оте з Глухим. І я вирішив: коли вже гинути, то гинути всім разом. Але тебе, Ingles, я ненавиджу за те, що ти нам усе це приніс.

— Але ж, Пабло, — почав Фернандо. Він ще підбирав хлібом м'ясну підливу зі своєї миски, його кишені були напхані гранатами, через плече висів патронташ. — Хіба ти не віриш, що операція завершиться вдало? Позавчора ти казав, що певен цього.

— Дай йому ще м'яса, — злісно сказала Пілар Марії. Потім вона глянула на Пабло, і очі її потеплішали. — Отже, ти повернувся, га?

— Атож, жінко, — сказав Пабло.

— Ну що ж, ласкаво просимо, — сказала йому Пілар. — Я не вірила, що ти зовсім пустився берега, хоч воно й скидалося на те.

— Після того, що я вчинив, мені було дуже важко самому, аж несила терпіти, — спокійно сказав їй Пабло.

— Несила терпіти, — передражнила його Пілар. — Та ти такого й чверть години не витерпиш.

— Не кепкуй з мене, жінко. Адже я повернувся.

— І ласкаво просимо, — повторила вона. — Я вже це сказала, ти хіба не чув? Випий кави, й нумо збиратися. Мене вже нудить від цих комедій.

— Це кава? — спитав Пабло.

— Звісно, кава, — відказав Фернандо.

— Дай мені трохи, Маріє,— попросив Пабло. — Ну, як ти? — Він глянув на неї.

— Добре, — відповіла Марія й подала йому чашку кави. — Хочеш м’яса?

Пабло похитав головою.

— No me gusta estai solo, — пояснював він далі, звертаючись до Пілар так, ніби нікого більше там не було. — Не люблю я залишатись на самоті. Вчора я цілий день їздив сам, але не почував себе самотнім, бо то ж було для загального добра. Та зате вночі! Hombre! Qué mal lo pasél[121]

— Твій знаменитий попередник, Іуда Іскаріот, повісився, — сказала Пілар.

— Не треба казати такого, жінко, — сказав Пабло. — Хіба ти не бачиш? Адже я повернувся. Не треба говорити про Іуду, і взагалі не треба про це. Я ж повернувся.

— Що то за люди, яких ти привів? — запитала його Пілар. — Чи варто було їх приводити?

— Son buenos[122],— сказав Пабло. Він зважився глянути Пілар в очі, потім відвернувся знову. — Buenos у bobos. Добрі й дурні. Готові йти на смерть і все таке. A tu gusto. Якраз на твій смак. Ти таких любиш.

Пабло знову подивився Пілар в очі й цього разу вже не відвернувся. Він дивився на неї, не моргаючи своїми запаленими свинячими очицями.

— Ех, ти, — сказала вона, і лагідність знову забриніла в її хрипкому голосі.— Ех, ти. Певно, як у людини вже щось було, то трохи того залишається в неї назавжди.