— Бачив.

— Слухай, — сказав Роберт Джордан старому. — Тобі доведеться піти на вчорашній пост чи кудись-інде місце сам собі вибереш, — щоб постежити за шосе, як учора, й запам'ятати все, що на ньому діється. Це давно вже треба було зробити. Сиди там, поки посутеніє. Потім повертайся, і ми пошлемо когось іншого.

— А як же мої сліди?

— Підеш низом, тільки-но зійде сніг. Після снігу-на дорозі буде болото. Придивися до колії, чи багато проїхало вантажних машин і чи проходили танки. Ми нічого не зможемо з’ясувати, поки ти не принесеш відомості.

— Можна щось сказати? — спитав старий.

— Авжеж, кажи,

— З твого дозволу, чи не краще було б, якби я пішов до Ла-Гранхи, випитав там, що діялось уночі, й доручив комусь стежити й занотовувати так, як ти мене навчив? А ввечері нам принесли б повідомлення, або, ще краще, я міг би знову піти до Ла-Гранхи.

— Ти не боїшся наскочити на кавалерію?

— Ні, якщо не буде снігу.

— А в Ла-Грансі є людина, якій можна доручити це?

— Є. Для такого діла є. Я доручу це жінці. В Ла-Грансі є кілька жінок, на яких можна звіритися.

— Мабуть, є,— мовив Агустін. — Я навіть певен, що є. І такі, що можуть придатися до іншого діла, теж є. Може, я піду замість нього?

— Ні, хай піде старий. Ти вмієш стріляти з кулемета, а день ще не скінчився.

— Я піду, як розтане сніг, — сказав Ансельмо. — Він швидко тане.

— Як ти гадаєш, чи можуть вони впіймати Пабло? — спитав Роберт Джордан Агустіна.

— Пабло хитрий, — сказав Агустін. — Чи можуть люди впіймати без гончаків розумного оленя?

— Часом буває й таке, — мовив Роберт Джордан.

— Пабло не впіймають, — сказав Агустін. — Щоправда, тепер він уже ніщо проти того, яким був колись. Але недаремно він живе собі вигідно в цих горах, та ще й заливається вином, тоді як стількох інших поставили до стінки.

— Він і справді такий хитрий, як про нього кажуть?

— Ще хитріший.

— Особливого розуму він тут не виявив.

— Como que no? [92] Якби він не мав особливого розуму, то вчора ввечері йому був би каюк. Мені здається, Inglés, що ти не розумієшся ні на політиці, ні на партизанській війні. І в тому, і в тому головне — це зберегти своє життя. Пригадай, як він зберіг своє життя вчора ввечері. І скільки йому довелося проковтнути образ від мене й від тебе!

Тепер, коли Пабло знову діяв спільно з загоном, Роберт Джордан не хотів казати про нього нічого поганого й одразу ж пошкодував, що поставив під сумнів його розум. Він і сам знав, що Пабло розумний. Адже саме Пабло зразу відчув усі слабкі місця наказу про зруйнування мосту. Роберт Джордан сказав так просто з неприязні до Пабло і, ще не закінчивши фрази, зрозумів свою помилку. Це теж був вияв отієї надмірної балакучості після нервового напруження. Щоб звернути розмову на інше, він спитав Ансельмо:

— А як же ти підеш до Ла-Гранхи серед білого дня?

— А чого ж, — відповів старий. — Я ж піду не з військовим оркестром.

— І не з дзвіночком на шиї,— докинув Агустін. — І не з прапором у руках.

— Якою дорогою ти підеш?

— Спочатку горою, а потім долом, через ліс.

— А якщо тебе затримають?

— Я маю папери.

— Ми всі маємо багато паперів, але деякі ти все ж таки не забудь з'їсти в разі чого.

Ансельмо похитав головою й поплескав долонею по нагрудній кишені своєї блузи.

— Скільки разів я вже ладен був з'їсти їх, — сказав він, — але жодного разу не з'їв. Не люблю я їсти папери.

— Треба було б завжди носити на документах трохи гірчиці, — сказав Роберт Джордан. — Я тримаю наші документи в лівій кишені сорочки, а фашистські — в правій. Так принаймні не помилишся зопалу.

Видно, коли командир першого кавалерійського роз'їзду показав на розколину в скелі, справи були справді кепські, бо надто вже всі вони розбалакалися. Занадто розбалакалися, подумав він.

— Але послухай, Роберто, — сказав Агустін. — Кажуть, що уряд щодень правішає. В Республіці нібито вже не кажуть «товариш», а кажуть «сеньйор», «сеньйора». Може, тобі вже треба перекласти документи навпаки?

— Коли він зовсім поправішає, я перекладу документи до задньої кишені,— сказав Роберт Джордан. — І прошию її посередині.

— Ні, хай уже краще залишаються в сорочці,— сказав Августін. — Невже ми виграємо війну й програємо революцію?

— Ні,— відповів Роберт Джордан. — Але якщо ми програємо війну, тоді не буде ні революції, ні Республіки, ні тебе, ні мене — нічого, тільки один великий carajo [93].

— От і я так кажу, — підхопив Ансельмо. — Що ми повинні утрати цю війну. І добре було б виграти війну й нікого не розстрілювати. Щоб ми урядували справедливо і щоб кожен одержав свою пайку, залежно від того, як боровся. І щоб тих, хто бився проти нас, перевиховати так, щоб вони зрозуміли свої помилки.

— Нам треба буде багатьох розстріляти, — сказав Агустін. —  Силу-силенну,

Він міцно стиснув праву руку в кулак і постукав нею по долоні лівої.

— Краще б нам нікого не розстрілювати. Навіть ватажків. Краще б нам перевиховати їх працею.

— Я б їм знайшов працю, — мовив Агустін і, загрібши трохи снігу, поклав у рот.

— Яку, лиходію? — спитав Роберт Джордан.

— Два вельми гідних діла.

— Які ж саме?

Агустін взяв у рот ще трохи снігу й подивився на галявину, якою проїхали кіннотники. Потім він виплюнув розталий сніг.

— Vауа. Ну й сніданок! — сказав він. — Де той триклятий циган?

— Яке діло? — спитав Роберт Джордан. — Чого ж ти не кажеш, лихослове?

— Стрибати з літаків без парашута, — сказав Агустін, і очі його заблищали. — Це для тих, кого ми пожаліємо. А решту — поприбивати цвяхами до парканів.

— Ти кажеш мерзоту, — сказав Ансельмо. — Так у нас ніколи не буде Республіки.

— Коли я дивився на тих чотирьох і думав, що ми можемо вбити їх, я почувався, як та кобила, що чекає в загорожі на жеребця, — сказав Агустін.

— Але ти знаєш, чому ми їх не вбили? — спокійно спитав Роёерт Джордан.

— Знаю, — відповів Агустін. — Знаю. Але мене брала нетерплячка, як оту кобилу. Тобі не зрозуміти, якщо ти сам цього не відчував.

— Ти весь спітнів, — сказав Роберт Джордан. — Я думав, що зі страху.

— І зі страху теж, — сказав Агустін. — І зі страху, і з того іншого. Нема на світі нічого сильнішого за те, про що я сказав.

Так, подумав Роберт Джордан. Ми вбиваємо холоднокровно, а вони — ні, і ніколи холоднокровно цього не робили. Це їхня найсвятіша віра. Та, стародавня, що її вони мали ще перед тим, як нова релігія прийшла до них з другого кінця Середземного моря. Давньої віри вони ніколи не зрікалися, а лише затаїли й приховали її, даючи їй вихід у війнах та інквізиції. Це люди аутодафе — акту віри. Вбивати доводиться всім, але ми вбиваємо не так, як вони. А ти, подумав він, хіба тебе самого ніколи не поривало таке бажання? Хіба ти не відчував цього в Сьєррі? І під Усерою? І весь час, поки ти був в Естремадурі? І взагалі весь час? Que va, сказав він собі. Це було зі мною при кожному нападі на поїзд.

Облиш усі ці сумнівні літературні вправи щодо берберів та стародавніх іберійців і признайся, що тобі знайома радість убивства, як знайома вона кожному солдатові-добровольцю, заперечує він це чи ні. Ансельмо її не знає, бо він не солдат, а мисливець. Але і його не ідеалізуй. Мисливці вбивають тварин, а солдати — людей. Не обдурюй самого себе, подумав він. І не грайся в літературу. Ти давно вже заразився цим. І не думай погано про Ансельмо. Він щирий християнин. Рідкісне явище для католицької країни.

А я тоді був певен, що Агустіна охопив страх, подумав він. Природний страх перед боєм. А виявляється, це було оте. Можливо, звичайно, що він тепер просто вихваляється. Але страх теж був. Я відчував його всією долонею. Ну, гаразд, час кінчати ці теревені.

— Іди подивись, чи циган приніс їсти,— сказав він Ансельмо — Сюди його не пускай. Він дурень. Принеси все сюди сам.