— Слухай, Inglis, — сказала Пілар. — А як твої нерви?

— Добре, — відповів Роберт Джордан. — О'кей.

— Бо той останній динамітник хоч і знав своє діло, але нерви мав слабенькі.

— Бувають і серед нас нервові люди, — сказав Роберт Джордан.

— Я не кажу, що він був боягуз; він був молодець, — вела далі Пілар. — Але надто багато балакав, і все якось по-чудернацькому. — Вона підвищила голос. — Правда ж, Сантьяго, останній динамітник, той, що підірвав поїзд, був трохи дивакуватий?

— Algo raro, — кивнув Ель Сордо, і його очі, немов круглий отвір на кінці трубки пилососа, обмацали все обличчя Роберта Джордана.— Si, algo raro, pero bueno[42]

Murlo! — крикнув Роберт Джордан просто у вухо глухому— Він загинув.

— Як це сталося? — спитав Ель Сордо, переводячи погляд з очей Роберта Джордана на його губи.

— Я його застрелив, — сказав Роберт Джордан. — Він був тяжко поранений і не міг іти, і я його застрелив.

— Він завжди казав, щоб його пристрелили, — мовила Пілар. — Просто схибнувся на тому.

— Так, — підтвердив Роберт Джордан. — Він завжди так казав і справді схибнувся на тому.

— Como fue[43]? — спитав Ель Сордо. — Теж поїзд підривали?

— Поверталися після поїзда, — сказав Роберт Джордан. — Операція пройшла вдало; та, пробираючись у темряві, ми наскочили на фашистський патруль, і, коли ми побігли, куля влучила йому в спину — засіла в лопатці, але інших кісток не зачепила. Поранений, він ще довго йшов із нами, потім знесилився і не міг далі. Він не хотів, щоб ми його залишили, і я застрелив його.

— Menoa mal, — мовив Ель Сордо. — Усе ж ліпше…

— А ти певен, що в тебе міцні нерви? — спитала Роберта Джордана Пілар.

— Так, — відказав він. — Я певен, що з нервами в мене гаразд, і я гадаю, що, як ми покінчимо з тим мостом, вам найкраще буде піти в Гредос.

Ледве він сказав це, жінку неначе прорвало: з її уст линув потік непристойної лайки, який завирував навколо нього, немов гаряча піна, що раптом вихоплюється з гейзера.

Ель Сордо похитав головою й весело всміхнувся, а Пілар лаялася не вгаваючи, і Роберт Джордан зрозумів, що все владналося. Нарешті вона замовкла, взяла глек із водою і напилася нахильці, а тоді сказала спокійно:

— Ти вже сиди тихо й не вчи нас, що ми маємо робити далі, добре, Inglés? Повертайся до Республіки, дівку бери з собою, а тут ми самі вирішимо, де нам помирати.

— Де нам жити, — сказав Ель Сордо. — Заспокойся, Пілар.

— І жити, й помирати, — сказала Пілар. — Хто-хто, а я знаю, чим усе це скінчиться. Ти гарний хлопець, Inglés, але не вчи нас, що ми маємо робити потім, як ти зробиш своє діло.

— Це твоє діло, — сказав Роберт Джордан. — Я сюди не хочу втручатися.

— Вже втрутився, — сказала Пілар. — Бери свою стрижену хвойду й повертайся до Республіки, але не хряскай дверима перед носом у тих, хто в цій країні народився й був відданий Республіці ще тоді, коли в тебе на губах молоко не обсохло.

Марія саме підходила стежкою й почула останні слова Пілар, та знову розпалившись, крикнула Робертові Джордану. Марія енергійно закрутила головою й застережливо посварилася на Роберта Джордана пальцем. Пілар побачила, що Роберт Джордан дивиться на дівчину й усміхається, обернулася до неї й сказала:

— Так. Я сказала — хвойда, і сказала те, що думаю. І катайте собі вдвох до Республіки, а ми сидітимем у Гредосі й їстимемо козячий послід.

— Хай я буду хвойда, коли ти так хочеш, Пілар, — мовила Марія. — І певно, я справді хвойда, коли ти так кажеш. Тільки вгамуйся. Що це з тобою?

— Нічого, — відповіла Пілар і сіла на колоду; голос її був спокійніший, в ньому вже не дзвеніла металева лють. — Я тебе зовсім не вважаю хвойдою. Але мені дуже кортіло б піти туди, де Республіка!

— От і підемо всі разом, — сказала Марія.

— Справді,— підхопив Роберт Джордан. — Коли вже ті гори так не подобаються тобі.

Ель Сордо широко всміхнувся.

— Гаразд, побачимо, — сказала Пілар, тепер уже зовсім заспокоївшись. — Дайте мені склянку того чудного напою. Мені в горлі пересохло від люті. Побачимо. Побачимо, що буде.

— Розумієш, товаришу, — пояснив Ель Сордо. — Найважче те, що це доведеться робити вранці.— Він більше не сипав куцих фраз і дивився Робертові Джордану у вічі спокійно й твердо; не допитливо й не підозріливо і без недбалої зверхності старого вояка, що раніше прозирала в його погляді.— Я розумію твій план і знаю, що треба знищити пости й потім прикривати міст, поки ти робитимеш своє діло. Все це я чудово розумію. І все це було б легше зробити вдосвіта або надвечір.

— Так, — відповів Роберт Джордан. — Іди погуляй ще трошки, добре? — сказав він Марії, не дивлячись на неї.

Дівчина відійшла так, що їхніх голосів уже не було чути і сіла, обхопивши руками коліна.

— Бачте, — вів далі Ель Сордо. — Зробити все це неважко. Але потім, серед білого дня, відійти звідти буде куди складніше.

— Слушно, — сказав Роберт Джордан. — Я про це вже думав. Адже й мені доведеться відходити при денному світлі.

— Ти один, — мовив Ель Сордо. — А нас багато.

А що, як ми після вибуху повернемося до своїх таборів і дочекаємося темряви, а потім уже вирушимо далі? — сказала Пілар, піднісши склянку до губ і знову відставивши її.

— Це теж дуже небезпечно, — заперечив Ель Сордо. — Може, навіть ще небезпечніше.

— Я легко можу уявити собі, що з того вийшло б, — сказав Роберт Джордан.

— Висадити в повітря цей міст уночі було б легко, — сказав Ель Сордо. — Але якщо ти кажеш, що це треба зробити вдень, усе ускладнюється.

— Я знаю.

— А що, як ти все ж зробиш це вночі?

— Мене розстріляють.

— Цілком можливо, що нас усіх постріляють, якщо ти зробиш це вдень.

— Для мене особисто це не так уже й важливо, оскільки міст буде знищений, — сказав Роберт Джордан. — Але я розумію, щб вас тривожить. Удень ви не зможете організувати відступ.

— Ет, треба буде, то зможемо, — сказав Ель Сордо. — Але я хочу, щоб ти зрозумів, що тривожить людей і чому вони сердяться. Ти говориш про перехід до Гредоса, як про звичайний воєнний маневр. А тим часом ми можемо дістатися до Гредоса тільки дивом.

Роберт Джордан мовчав.

— Послухай мене, — сказав Ель Сордо. — Я сьогодні багато балакаю. Це для того, щоб ми зрозуміли один одного. Ми тут узагалі тримаємося дивом. Диво це можливе завдяки лінощам і глупоті фашистів, але колись вони схаменуться. Щоправда, ми дуже обережні і тут, у горах, сидимо тихо.

— Я знаю.

— Але після твого мосту нам доведеться забратися звідси. І ми мусимо добре обмізкувати, як саме це зробити.

— Зрозуміло.

— Отож-бо, — сказав Ель Сордо. — Ну, їжте вже. Давно я не був такий балакучий.

— Я ще ніколи не чула, щоб ти так багато балакав, — сказала Пілар. — Може, через оце? — вона піднесла склянку.

— Ні,— похитав головою Ель Сордо. — Це не через віскі. А через те, що мені ще ніколи не треба було стільки сказати.

— Я ціную твою допомогу й твою відданість Республіці,— сказав Роберт Джордан. — І розумію труднощі, що виникають у зв'язку з часом, на який призначено операцію.

— Годі вже, — сказав Ель Сордо. — Ми тут для того, щоб зробити все, що можна. Але це складна річ.

— А на папері дуже проста, — всміхнувся Роберт Джордан. — На папері міст треба зруйнувати в ту хвилину, коли почнеться наступ, щоб перерізати шосе. Дуже просто.

— Хай би вони нам раз дали зробити щось на папері,— сказав Ель Сордо. — Щоб ми і придумали, й виконали все на папері!

— Папір усе витримує,— пригадав прислів'я Роберт Джордан.

І багато на що придається, — сказала Пілар. — Es muy util. Хотіла б я саме так скористатися з твого наказу.

— Я й сам хотів би, — сказав Роберт Джордан. — Але так ніколи не здобудеш перемоги.

— Авжеж, — сказала жінка. — Мабуть-таки, не здобудеш.

— А знаєш, чого б я ще хотіла?