— Американець? — запитав Марті. Той сказав — Ingles. То ось у чім річ. Отже, він помилився. І навіщо ті дурні до нього звернулися?

— Атож, — Карков глянув на нього зневажливо. — Молодий американець, він не дуже розвинутий політично, але чудово знає іспанців і дуже досвідчений у партизанських справах. Віддайте мені те донесення, товаришу Марті. Воно й так дуже затрималося.

— Яке донесення? — запитав Марті. Запитання було дурне, і він сам зрозумів це. Але він не міг відразу визнати своєї помилки і сказав так тільки для того, щоб відтягти принизливу хвилину.

— Те, що лежить у вашій кишені. Донесення Джордана Гольцові,— крізь зуби сказав Карков.

Андре Марті вийняв з кишені пакет і поклав його на стіл. Він глянув Каркову просто в очі. Ну, гаразд. Він помилився, і тепер уже нічого не вдієш, але принижуватися до визнання власної поразки він не хотів.

— І перепустку, — тихо сказав Карков.

Марті поклав перепустку поряд із пакетом.

— Товаришу капрале! — гукнув Карков по-іспанському.

Капрал відчинив двері й увійшов до кімнати. Він скинув оком на Андре Марті, що дивився на нього, як старий кабан, зацькований собаками. На його обличчі не було ні страху, ні приниження. Він був злий, і якщо й зацькований, то ненадовго. Він знав, що цим собакам з ним не впоратися.

— Віддайте це тим двом товаришам, що у вашій вартівні, і скажіть їм, як проїхати до штабу генерала Гольца, — мовив Карков. — Їх і так задовго тримали тут.

Капрал вийшов, і Марті провів його поглядом, а потім подивився на Каркова.

— Товаришу Марті,— сказав Карков. — Я ще з'ясую, наскільки ваша особа недоторканна.

Марті дивився йому в очі й мовчав.

— І проти капрала теж нічого не затівайте, — вів далі Карков — Капрал тут ні до чого. Я побачив цих людей у вартівні, й вони звернулися до мене (це була брехня). Я сподіваюся, що до мене завжди всі будуть звертатися (це була правда, хоч звернувся до нього саме капрал).

Карков вірив, що його присутність завжди приносить добро, і вірив у силу свого доброзичливого втручання.

—Знаєте, в СРСР мені пишуть на адресу «Правды» навіть з якого-небудь азербайджанського містечка, коли там чиняться неподобства. Вам це відомо? Люди кажуть: «Карков нам поможе».

Андре Марті дивився на Каркова, і на його обличчі була написана лише злість і неприязнь. Він думав одне: Карков пішов проти мене. Ну, гаразд, Карков, хоч ви людина й впливова, але начувайтеся.

— Тут, щоправда, трохи інше, — вів далі Карков, — але принцип той самий. Я ще з'ясую, наскільки ваша особа недоторканна, товаришу Марті.

Андре Марті відвернувся від нього й утупився в карту.

— Що пише Джордан? — запитав Карков.

— Я не читав, — відповів Андре Марті.— Et maintenant fichu moi la paix [137], товаришу Карков!

— Добре, — сказав Карков. — Не буду більше відривати вас від ваших воєнних вправ.

Він вийшов з кімнати й подався до вартівні. Андреса й Гомеса там уже не було, і він постояв хвилинку в порожній вартівні, дивлячись на дорогу і на далекі верхів'я гір, що видніли звідти в сірій імлі досвітку. Ми повинні пробитися туди, думав він. Чекати вже недовго.

Андрес і Гомес знову їхали дорогою на мотоциклі, але тепер уже світало. Як і раніше, держачись за переднє сидіння мотоцикла, який минав поворот за поворотом у сірому тумані, що огортав верхів'я гір, Андрес відчував швидку їзду; потім Гомес загальмував, і вони злізли з мотоцикла й стали поряд нього посеред дороги, що вилася вниз, і в лісі по ліву руку від них були танки, замасковані віттям. Ліс був зайнятий військом. Андрес побачив довгі ручки нош на плечах солдатів, що проходили мимо. Праворуч, під деревами, неподалік дороги, стояли три штабні машини, замасковані сосновим гіллям.

Гомес підкотив мотоцикл до однієї з цих машин, поставив ного під сосною і заговорив із шофером, що сидів тут-таки, біля машин, прихилившись спиною до дерева.

— Я проведу вас до нього, — сказав шофер. — Заховай свого мотоцикла і вкрий його ось цим. — Він показав на купу нарубаного віття.

Сонце щойно з'явилося над вершечками сосон, коли Гомес і Андрес пішли за шофером — його звали Вісенте — стежкою між соснами і вгору схилом до входу в бліндаж, з даху якого і далі, вгору, між деревами, тяглися дроти. Він зупинився біля входу, а шофер зайшов усередину. Андрес захоплено оглядав будову бліндажа, вхід до якого здалека скидався на звичайну яму на схилі горба; викопаної землі поблизу не було, і, стоячи біля входу, він бачив, що бліндаж глибокий, просторий і люди вільно ходять у ньому, навіть не нахиляючи голови під високою брусованою стелею.

Шофер Вісенте вийшов до них.

— Генерал там, нагорі, на вихідному рубежі,— сказав Вісенте. — Я віддав пакет начальникові його штабу. Він розписався. Ось на.

Він простяг Гомесові конверт, на якому стояв підпис. Гомес віддав конверта Андресові, той подивився на нього й запхнув за пазуху.

— Як прізвище того, хто підписав? — спитав він.

— Дюваль, — відповів Вісенте.

— Добре, — сказав Андрес. — Це один із тих трьох, кому можна було віддати пакета.

— Чекатимемо відповіді? — спитав Гомес.

— Треба б дочекатися. Але де буде Ingles та інші після мосту, де мені їх тепер шукати — тільки богові відомо.

— Ходімо посидимо, — сказав Вісенте, — поки генерал повернеться. Я почастую вас кавою. Ви, мабуть, голодні.

— Скільки танків, — сказав Гомес.

Він проходив повз накриті віттям, помальовані у брудно-зелений колір танки, від яких по встеленій глицею землі тяглися глибокі колії, що показували, де танки звертали з дороги й заїжджали в ліс. З-під соснового віття горизонтально стирчали дула сорокап'ятиміліметрових гармат; водії й стрільці в шкіряних пальтах і ребристих шоломах сиділи, прихилившись до дерев, чи спали на землі.

— Це резерв, — сказав Вісенте. — І ці війська теж резервні. Ті, що почнуть наступ, — нагорі.

— Багато їх тут, — мовив Андрес.

— Так, — сказав Вісенте. — Ціла дивізія.

А в бліндажі, тримаючи донесення Роберта Джордана в лівій руці і дивлячись на годинника на тій же руці, перечитуючи донесення вчетверте й за кожним разом відчуваючи, як піт виступає йому під пахвами й струмочками стікає по боках, Дюваль казав у телефонну трубку:

— Тоді дайте позицію Сеговія. Поїхав? Дайте позицію Авіла.

Він не кидав телефонної трубки, але користі з цього було мало. Він устиг уже переговорити з обома бригадами. Гольц оглядав розташування частин і тепер був на шляху до спостережного пункту. Дюваль викликав спостережний пункт, але Гольца там ще не було.

— Дайте мені польовий аеродром номер один, — сказав Дюваль, раптом вирішивши взяти всю відповідальність на себе. Він затримає наступ під свою відповідальність. Краще затримати. Не можна посилати людей у наступ, що має бути несподіваним, якщо ворог чекає цього наступу. Не можна. Це просто вбивство. Так не можна. Немислима Хай що буде, те й буде. Нехай його потім розстріляють, якщо захочуть. Він негайно викличе аеродром і відкладе бомбування. Та що, як це тільки відтяжний наступ? Що, як ми маємо тільки відтягти військо й спорядження? Що, як мета полягає саме в цьому? Адже коли йдеш у наступ, тобі ніколи не скажуть, що він тільки відтяжний.

— Не треба аеродрому, — сказав він зв'язківцеві.— Дайте спостережний пункт Шістдесят дев'ятої бригади.

Він усе ще додзвонювався туди, коли почув гуркіт перших літаків.

Тієї ж хвилини його з'єднали із спостережним пунктом.

— Слухаю, — спокійно озвався Гольц.

Він сидів, притулившись спиною до мішка з піском, поставивши ноги на великий камінь, з його нижньої губи звисала цигарка, і, розмовляючи, він дивився вгору, через плече. Він бачив, як розгорталися клином трійки, гримотіли й поблискували сріблом у небі, виринувши з-за далекої гори із першим сонячним промінням. Він спостерігав, як вони наближаються, гарно вилискуючи на сонці. Він бачив двоїсті ореоли там, де промені сонця падали на пропелери.