— Хай усі скажуть, — стомлено промовила Пілар. — Ти, Андресе?

— Matarlo [66] кивнувши головою, сказав старший брат, той, в якого чорне волосся гострим клинцем опускалося низько на лоба.

— Еладіо?

— І я за це, — сказав молодший брат. — По-моєму, він дуже небезпечна людина. І користі з нього ніякої.

— Прімітіво?

— Я теж.

— Фернандо?

— А чи не можна його заарештувати? — спитав Фернандо.

— А хто його пильнуватиме? — сказав Прімітіво. — Щоб пильнувати в'язня, треба двох чоловік. Та й що ми робитимемо з ним потім?

— Можна б продати його фашистам, — запропонував циган.

— Оцього ще бракувало! — вигукнув Агустін. — Тільки такої підлоти нам бракувало!

— Я лише пропоную, — сказав циган Рафаель. — По-моєму, фашисти дуже зраділи б, якби він їм дістався.

— Облиш, годі,— сказав Агустін. — Це підлість!

— Моя підлість не підліша за самого Пабло, — виправдувався циган.

— Однією підлістю другу не виправдаєш, — сказав Агустін. — Ну, всі висловилися. Залишились тільки старий та Ingles.

— Їх це не обходить, — мовила Пілар. — Пабло не був їхнім ватажком.

— Стривайте, — сказав Фернандо. — Я ще не скінчив.

— Ну, то кажи, — сказала Пілар. — Кажи, поки він не повернувся. Кажи, поки він не закинув сюди гранату й ми не злетіли в повітря разом із динамітом й усім, що тут є.

— Я вважаю, що ти перебільшуєш, Пілар, — сказав Фернандо. — Навряд чи він надумав таке.

— Я теж не вірю, — підхопив Агустін. — Бо тоді й вино злетіло б у повітря, а вина йому незабаром знову захочеться.

— А що, як віддати його Ель Сордо, а Ель Сордо нехай продасть його фашистам, — запропонував Рафаель. — Виколемо йому очі, тоді нам легше буде скрутити його.

— Мовчи, — сказала Пілар. — Коли ти отаке говориш, мені кортить із самим тобою розквитатися за підлоту.

— Фашисти однаково нічого за нього не дадуть, — мовив Прімітіво. — Інші вже пробували робити таке, і нічого не виходило. Ще й тебе розстріляють на додачу.

— А я гадаю, що за сліпого хоч трохи, а дали б, — сказав Рафаель.

— Мовчи, — сказала Пілар. — Ще раз скажеш таке, і тебе спіткає те саме, що й його.

— Але ж Пабло сам виколов очі тому пораненому guardia civil, — не вгавав циган. — Ти хіба забула?

— Заткни пельку, — сказала йому Пілар. Її збентежило, що про це згадують в присутності Роберта Джордана.

— Мені не дали скінчити, — знову втрутився Фернандо.

— То кінчай, — відповіла Пілар. — Ну, кінчай.

— Оскільки арештовувати Пабло немає рації,— почав Фернандо, — і оскільки використовувати його для якоїсь угоди…

— Кінчай, — сказала Пілар. — Кінчай же, ради господа бога!

— …було б ганебно, — спокійно вів далі Фернандо, — я схиляюся до думки, що Пабло треба ліквідувати, аби забезпечити успішне здійснення наміченої операції.

Пілар подивилася на нього, похитала головою, закусила губу й нічого не сказала.

— Така моя думка, — сказав Фернандо. — Я гадаю, ми маємо всі підстави вважати, що він являє собою небезпеку для Республіки…

— Матір божа! — сказала Пілар. — Навіть тут, виявляється, можна бюрократію розвести!

— …що випливає як із його слів, так і з його недавніх учинків, — провадив далі Фернандо. — І хоч він заслуговує на вдячність за свою діяльність на початку війни і аж до останнього часу… _

Пілар була відійшла до вогнища. Тепер вона знов повернулася до столу.

— Фернандо, — спокійно сказала вона, подаючи йому миску. — Ось тобі м'ясо, і зроби ласку — заткни свою шановну пельку й мовчи. Ми твою думку вже взяли до уваги.

— Але як же… — почав був Прімітіво й замовк, не скінчивши фрази.

— Estoy listo, — сказав Роберт Джордан. — Я готовий зробити це. Оскільки ви всі вирішили, що так треба, я згоден зробити вам таку послугу.

Що за чортівня, подумав він. Наслухавшись Фернандо, я й сам заговорив, як він. Мабуть, заразився від нього. Французька — це мова дипломатії. Іспанська — мова бюрократизму.

— Ні,— сказала Марія. — Ні.

— Це не твоє діло, — сказала дівчині Пілар. — Прикуси язика.

— Я зроблю це сьогодні,— сказав Роберт Джордан.

Він побачив, що Пілар дивиться на нього, приклавши пальця до уст. Вона показувала очима на вхід.

Попона над входом піднялася, й Пабло просунув голову всередину. Він вишкірив зуби, проліз під попоною, повернувся до них задом і поправив її. Потім знов обернувся до них, стяг через голову плащ і струсив із нього сніг.

— Про мене розмовляли? — спитав він, звертаючись до всіх. — Я вам завадив?

Ніхто не відповів йому, і він повісив плащ на кілочок, вбитий у стіну, й підійшов до столу.

— Que tal? [67]— спитав він і, взявши зі столу свій порожній кухоль, занурив його в миску. — Усе випили, — сказав він до Мари. Піди наточи трохи з бурдюка.

Марія взяла миску, підійшла до закуреного, роздутого, просмоленого бурдюка, що висів на стіні шиєю донизу, й витягла чопика з ноги, але не до кінця, а так, щоб вино лилося в миску тоненькою цівочкою. Пабло давився, як вона, стоячи навколішки, підтримує миску, дивився, як прозорий червоний струмінь дзюрчить і вирує в посудині.

— Обережніше, — сказав він їй. — Вино там тепер уже нижче лопаток.

Усі мовчали.

— Я сьогодні випив від пупа до лопаток, — сказав Пабло. — За один день. Що це з вами? Язики поковтали, чи що?

Ніхто йому не відповів.

— Заткни міцніше, Маріє,— сказав Пабло. — А то ще виллється.

— Тепер у тебе буде досить вина, — сказав Агустін. — Вистачить, щоб упитися.

— Ну, принаймні в одного язик знайшовся, — сказав Пабло й кивнув Агустінові.— Привіт. Я вже подумав був, що вам усім через це мову відібрало.

— Через що? — спитав Агустін.

— Через те, що я прийшов.

— Гадаєш, це так багато важить для нас?

Здається, Агустін під'юджує себе, подумав Роберт Джордан, і, можливо, зробить це сам. Ненависті йому не позичати. А я не відчуваю до Пабло ненависті, подумав він. Зовсім не відчуваю. Він огидний, але ненависті до нього в мене немає. Хоча ця історія з виколотими очима додає новий штрих до його портрета. А втім, це їхня справа — їхня війна. Але в найближчі два дні він може сплутати нам усі карти. Поки що я триматимусь осторонь, думав він. Сьогодні я вже раз пошився в дурні через нього, і я готовий ліквідувати його. Але я не маю наміру починати знову цю безглузду гру. І ніяких стрілецьких змагань, ані будь-яких інших вибриків тут, коло динаміту, теж не буде. Пабло, звичайно, подумав про це. А ти подумав? — спитав він самого себе. Ні ти не подумав, ні Агустін. Ну й нарікай тепер сам на себе.

— Агустіне, — сказав він.

— Що? — Агустін відвернувся від Пабло й похмуро глянув на Роберта Джордана.

— Мені треба побалакати з тобою, — сказав Роберт Джордан.

— Потім.

— Ні, зараз, — мовив Роберт Джордан. — Por favor [68].

Він відійшов до виходу, і Пабло провів його очима. Агустін, високий, з запалими щоками, підвівся й попрямував до нього. Він ішов неохоче, і вигляд мав зневажливий.

—Ти забув про те, що в рюкзаках? — стиха, так, щоб інші не почули, сказав Роберт Джордан.

— А, матері його… — мовив Агустін. — Отак звикаєш і забуваєш.

— Я сам забув.

— Хай йому біс! — сказав Агустін. — Ну й дурні ж ми!

Широко ступаючи, він повернувся назад і сів за стіл.

— Випий вина, друже Пабло, — сказав він. — Ну, як там коні?

— Дуже добре, — мовив Пабло, — і хуртовина скоро вщухне.

— Гадаєш, зовсім уляжеться?

— Еге ж, — сказав Пабло. — Зараз уже не так сипле, і крупи пішли. Вітер ще віятиме, але сніг припиниться. Бо вітер перемінився.

— Гадаєш, завтра вигодиниться? — спитав його Роберт Джордан.

— Атож, — сказав Пабло. — Погода буде ясна й холодна. Вітер повертає.

Подивись-но на нього, думав Роберт Джордан. Тепер він сповнений приязні. Перемінився, як цей вітер. Він жорстокий убивця, і з вигляду схожий на свиню, але чутливість у нього, як у доброго барометра. Так, думав він, свиня теж розумна тварина. Пабло ненавидить нас чи, може, тільки наші плани і в тій своїй ненависті доводить справу до того, що ми ладні вбити його. Але помітивши, що ми дійшли до такого стану, він зупиняється, й усе починається з початку.