— Забирай свою перепустку до бісової матері,— сказав вартовий і, тицьнувши йому папірця, побіг через дорогу затримувати зустрічну машину.

— Розвернись на перехресті, під'їдь до цієї машини, потягнеш її за собою, — сказав він шоферові.

— Мені наказано…

— На… я на те, що тобі наказано. Роби, що я кажу.

Шофер дав газу, машина поїхала вперед, нікуди не звертаючи, і зникла в куряві.

Гомес звернув позад розбитої машини на вільний тепер правий бік дороги, і Андрес, знову вчепившись у переднє сидіння, побачив, як солдат із контрольного пункту затримує інший ваговоз і каже щось шоферові, який, висунувшись із кабіни, слухає його.

Тепер вони мчали шляхом, підіймаючись усе вище й вище в гори. Колону машин, що рухалася вгору, затримали біля контрольного пункту, і тільки зустрічні машини пролітали й пролітали лівим боком автостради повз їхній мотоцикл, що рівно й швидко виїздив на гору і незабаром наздогнав ту частину колони, яка відірвалася від решти після аварії поблизу контрольного пункту.

Не вмикаючи фари, вони випередили ще чотири панцирники, потім низку вантажних машин із солдатами. Солдати їхали в темряві мовчки, і спочатку АнДрес лише відчував, що вони десь тут, у нього над головою, суцільною масою височать у куряві над бортами машин. Потім їх наздогнала ще одна штабна машина, вона безнастанно сигналила, і фари її то спалахували, то гасли, і, спалахуючи, освітлювали ваговози. Андрес побачив солдатів у сталевих касках, із гвинтівками між коліньми, дула кулеметів дивились угору, в небо, на мить чітко вирізняючись серед нічної пітьми, що знов поглинала їх, тільки-но фари легкової машини гасли. Порівнявшися з одним ваговозом у ту мить, коли фари спалахнули, він побачив у короткому зблиску світла солдатські обличчя, напружені й сумні. Солдати були в сталевих касках, і вони їхали на ваговозах по темній дорозі туди, звідки вони знали це — мав розпочатися наступ, і в темряві солдатські обличчя відбивали потаємні думки, і в коротких зблисках світла солдати були такі, якими їх не побачиш вдень, бо вдень кожному соромно перед іншими — доти, доки почнеться бомбування чи атака, а тоді ніхто вже не думає про те, яке в нього обличчя.

Сидячи позаду Гомеса, що все якось примудрявся держатися попереду штабної машини і випереджав одного ваговоза за одним, Андрес нічого цього не думав про солдатські обличчя. Він думав тільки: «Яка армія! Яке спорядження! Яка вона механізована! Vaya gente! [130] Подивись лишень на цих людей. Ось вона, республіканська армія. Дивися на них. Ваговоз за ваговозом. І в усіх однакова форма. Всі в сталевих касках. Дивися на maquinas, що стирчать із машин, чатуючи на літаки. Дивись, яка в нас армія!»

І коли мотоцикл випередив високі сірі ваговози, що везли солдатів, сірі ваговози з високими квадратними кабінами і квадратними потворними радіаторами, випередив, не зменшуючи швидкості, підіймаючись угору шляхом, у пилюзі й мерехтінні фар штабної машини, що освітлювала задній борт кожного ваговоза з намальованою на ньому армійською червоною зіркою і таку саму зірку на закурених бічних бортах, і коли мотоцикл уперто котивсь угору, а повітря ставало чимраз холодніше, і шлях круто петляв із боку в бік, і машини пирхали й гарчали, і в деяких над радіаторами в коротких зблисках світла клубочилась пара, і мотоцикл теж попирхував, деручись угору, — Андрес, міцно тримаючись за переднє сидіння, думав, що така подорож на мотоциклі,—як це гарно! Він ніколи доти не їздив на мотоциклі, а тепер вони їхали вгору в потоці машин, що йшли туди, де мав розпочатися наступ, і, піднімаючись із Гомесом крутим шляхом, він знав, що тепер не може бути й мови про повернення до табору перед нападом на пости. За такого руху на дорозі, за такої колотнечі добре буде, якщо йому пощастить дістатися назад тільки завтра надвечір. Він ніколи раніше не бачив наступу й готування до наступу, і тепер, їдучи цією дорогою, він дивувався — яку величезну й могутню армію створила Республіка! Тепер він їхав довгим відтинком шляху, який проліг по самому схилу гори, таким крутим, що, коли вони вже наближалися до верховини, Гомес звелів йому злізти, і вони вдвох викотили мотоцикл на останній крутий сторчак. Відразу ж за гірським гребенем, трохи ліворуч, дорога робила петлю, де розверталися машини, і там вони побачили мерехтливе світло у вікнах великого кам'яного будинку, що довгим темним велетнем бовванів проти нічного веба.

— Ходімо туди, запитаємо, де штаб, — сказав Гомес Андресові і вони підкотили мотоцикл до зачинених дверей великого будинку, перед якими стояли вартові. Гомес прихилив мотоцикла до стіни, і тут двері розчинилися, і в світлі, що падало зсередини, з'явився мотоцикліст у шкіряному костюмі, з сумкою через плече і з маузером у дерев’яній кобурі, що теліпався з правого боку. Коли двері зачинилися, він знайшов у темряві свій мотоцикл, пробіг з ним кілька кроків, щоб мотор завівся, і з ревом помчав угору дорогою.

Гомес звернувся до вартового, що стояв на дверях.

— Я капітан Гомес із Шістдесят п'ятої бригади, — сказав він. — Ти не можеш сказати мені, де знайти штаб генерала Гольца, командира Тридцять п'ятої дивізії?

— Це не тут, — сказав вартовий.

— А що тут?

— Comandancia [131].

— Яка Comandancia?

— Comandancia — і квит.

— Comandancia якої частини?

— А ти хто такий, щоб так допитуватися? — сказав йому в темряві вартовий.

Тут, на верховині, небо було дуже чисте, всіяне зорями, і тепер, вихопившись із куряви, Андрес бачив уже навіть потемки. Внизу, там, де шлях завертав праворуч, він добре бачив обриси ваговозів та легкових машин, які проїздили на тлі нічного неба.

— Я капітан Рохеліо Гомес із першого батальйону Шістдесят п'ятої бригади, і я питаю, де міститься штаб генерала Гольца, — сказав Гомес.

Вартовий трохи розчинив двері.

— Покличте капрала! — гукнув він.

Саме в цю мить з-за завороту виїхала велика штабна машина й покотила до великого кам'яного будинку, де, очікуючи капрала, стояли Андрес і Гомес. Вона під'їхала до них і зупинилася біля дверей.

З машини вийшов високий чоловік, уже літній і опасистий, у дуже великому береті кольору хакі, який носять у французькій армії піші єгері, в шинелі, з планшетом і револьвером на довгому ремені поверх шинелі. За ним вийшли два офіцери у формі Інтернаціональних бригад.

Звернувшись до шофера, чоловік у береті звелів йому від'їхати від дверей і поставити машину в безпечному місці. Це було сказано французькою мовою, й Андрес нічого не зрозумів, а Гомес, колишній перукар, знав по-французькому лише кілька слів. Коли він рушив до дверей разом з обома офіцерами, Гомес добре побачив його обличчя і впізнав цього чоловіка. Він бачив його на мітингах і часто читав його статті в «Мундо обреро», перекладені з французької. Він згадав ці кошлаті брови, водяво-сірі очі подвійне підборіддя і впізнав у цьому чоловікові француза-революціонера, що свого часу очолив повстання французького флоту на Чорному морі.

Гомес знав, яку високу політичну посаду займає цей чоловік в Інтернаціональних бригадах, і знав, що йому має бути відомо, де міститься штаб Гольца, і він може послати його туди, проте він не знав, що зробили із цим чоловіком час, розчарування, невдоволення своїми особистими й політичними справами й невситиме честолюбство, і він не знав, що нема нічого небезпечнішого, як звертатися до нього з будь-яким запитанням. Не відаючи всього цього, він ступив уперед, навперейми цьому чоловікові, відсалютував стиснутим кулаком і сказав:

— Товаришу Марті, ми веземо донесення генералові Гольцу. Чи не можете ви сказати нам, де його штаб? Справа дуже нагальна.

Високий, опасистий чоловік повернув голову до Гомеса й пильно оглянув його своїми водявими очима. Навіть тут, на фронті, після їзди у відкритій машині на свіжому повітрі, в його землистому обличчі, освітленому яскравою електричною лампочкою, було щось мертвотне. Здавалося, ніби воно виліплене з того бруду, який буває під пазурами в дуже старого лева.