— А, матері твоїй, — сказав Роберт Джордан.

— А в тебе своєї не було, — весело прошепотіла Пілар. — Але тепер ходімо, бо мені хочеться швидше відбути все це. А ти йди до своїх, — сказала вона Пабло. — Хто знає, чи надовго їм стане їхньої рішучості. В тебе там є двоє — хоч приплати, я б їх не взяла. Гукни їх, і йдіть.

Роберт Джордан узяв рюкзак на плечі й пішов до коней, де була Марія.

— До побачення, guapa, — сказав він. — Скоро знов зустрінемося.

Його не залишало якесь дивне почуття, ніби він уже казав це колись раніше чи ніби якийсь поїзд має ось-ось відійти, так, скоріш за все ніби це поїзд і ніби він сам стоїть на пероні.

— До побачення, Роберто, — сказала вона. — Бережи себе.

— Аякже, — сказав Роберт Джордан.

Він нахилився, щоб поцілувати її, і рюкзак зсунувся йому на потилицю, аж він ударив лобом Марію. І йому здалося, ніби це теж було вже з ним колись.

— Не плач, — сказав він, відчуваючи незручність не лише через важкий рюкзак.

— Я не плачу, — сказала вона. — Тільки повертайся скоріше.

— Не лякайся, коли почуєш стрілянину. Стрілянини сьогодні буде багато.

— Ні, я не боятимусь. Але повертайся скоріше.

— До побачення, guapa, — сказав він ніяково.

— Salud, Роберто.

Роберт Джордан не почував себе таким молодим, ще відколи він їхав поїздом із Ред-Лоджа до Біллінгса, а в Біллінгсі мала бути пересадка; він тоді вперше виїжджав до школи. Він боявся їхати і не хотів, щоб будь-хто здогадався про те, і на станції, за хвилину до того, як провідник узяв його валізу з платформи, він хотів уже ступити на нижню приступку вагона, але в ту мить батько поцілував його на прощання і сказав: «Помагай нам боже, поки ми з тобою будемо в розлуці». Його батько був дуже побожний і сказав це щиро й просто. Але вуса в нього були мокрі, і в очах стояли сльози, і Роберта Джордана так усе це збентежило — повиті сльозою молитовні слова й прощальний батьків поцілунок, — що він раптом відчув себе набагато старшим за батька, і йому стало так шкода його, що він насилу міг те стерпіти.

Поїзд рушив, а він і далі стояв на відкритій площадці заднього вагона і дивився, як станція і водогінна вежа все меншають і меншають, — ось вони вже зовсім маленькі, ніби іграшкові,— а рейки, перетяті шпалами, поволі збігаються в одну точку під розмірене стукотіння коліс, які везли його в невідоме.

Гальмівник сказав: «Батькові, видно, важко було розлучатися з тобою, Бобе». — «Так», — відказав він, дивлячись на зарості полину вздовж колії, між телеграфними стовпами й курною дорогою, що бігла поряд. Він дивився, чи не пурхне десь куріпка.

«А тобі не хочеться їхати до школи?» — «Ні, хочеться», — сказав він щиро. Якби він сказав це раніше, це була б неправда, але в ту хвилину це була правда, і, прощаючись із Марією, він знову почував себе зовсім молодим, як тоді, перед відходом поїзда. Тепер він почував себе надто молодим і незграбним, і він прощався з Марією, наче школяр із дівчиною на ганку, не знаючи, поцілувати її чи ні. А потім він збагнув, що ту ніяковість навіює йому не прощання. Вона — від тієї зустрічі, яка ще буде. Прощання — то лише частка тієї ніяковості, що сповнювала його від думки про майбутню зустріч.

Знову в тебе починається, сказав він сам до себе. Але я гадаю, не знайдеться людини, яка б не почувала себе надто молодою для цього. Він не хотів називати цього так, як слід було назвати. Облиш, сказав він сам До себе. Тобі ще рано впадати в дитинство.

— До побачення, guapa, — сказав він. — До побачення, зайчику.

— До побачення, мій Роберто, — мовила вона, і він відійшов туди, де стояли Ансельмо й Агустін, і сказав: — Vamonos.

Ансельмо підняв важкого рюкзака. Агустін, що взяв усе на плечі ще в печері, стояв, прихилившись до дерева, і з-за його спини над мішком стирчало дуло кулемета.

— Гаразд, — сказав він. — Vdmonos.

Всі троє рушили схилом униз.

— Buena suerte, доне Роберто, — мовив Фернандо, коли вони пройшли повз нього між деревами. Фернандо сндів навпочіпки за кілька кроків від того місця, де вони проходили, але сказав він це дуже поважно.

— Тобі теж Buena suerte, Фернандо, — сказав Роберт Джордан.

— І в тому, що ти оце робиш, — сказав Агустін.

— Дякую, доне Роберто, — мовив Фернандо, не звернувши уваги на Агустіна.

— Це не людина, а чудо, Ingles, — шепнув Агустін.

— Це правда, — сказав Роберт Джордан. — Тобі допомогти? Ти навантажений, як биндюг.

— Дарма, — сказав Агустін. — Я радий, що ми вже починаємо.

— Балакай тихіше, — мовив Ансельмо. — Тепер треба балакати якнайменше і якнайтихіше.

Вони обережно спускалися схилом, Ансельмо попереду, за ним Агустін, тоді Роберт Джордан, ступаючи дуже обережно, щоб не послизнутися, відчуваючи опалу глицю під мотузяними підошвами; ось він спіткнувся об корч, простяг руку вперед, і вона торкнулася холодного металу кулемета й складеної триноги. Він зсувався боком униз по схилу, сандалі ковзалися, розпушуючи м'яку землю, він знову й знову простягав ліву руку, і вона натрапляла на шорстку соснову кору, а потім зрештою намацала гладеньку смужку на стовбурі, і він підняв долоню, клейку від живиці, що виступила там, де було зроблено зарубку, і вони спустилися крутим лісистим узгір'ям до того місця, звідки Роберт Джордан і Ансельмо розглядали міст першого дня.

Ансельмо наткнувся в темряві на сосну, вхопив Роберта Джордана за руку й зашепотів так тихо, що той ледве почув його:

— Дивися. У них вогонь у жаровні.

Слабенький вогник світився якраз у тому місці, де — Роберт Джордан знав — дорога підходила до мосту.

— Ось звідси ми дивилися, — мовив Ансельмо. Він узяв руку Роберта Джордана, потяг її донизу й поклав на маленьку свіжу зарубку трохи вище коріння. — Це я зарубав, поки ти дивився на міст. Ось тут, праворуч, ти хотів прилаштувати maquina.

— Тут і прилаштуємо.

— Добре.

Роберт Джордан і Агустін поклали рюкзаки на землю біля сосни й пішли слідом за Ансельмо до невеликої рівної галявинки, де купкою росли молоді сосонки.

— Тут, — сказав Ансельмо. — Ось тут.

— Отже, звідси, як тільки розвидніє,— зашепотів Роберт Джордан Агустінові, присівши навпочіпки за сосонками, — ти побачиш невеликий відтинок дороги і в'їзд на міст. Ти побачиш міст увесь, і невеликий відтинок дороги з другого боку, а далі вона завертає за скелю.

Агустін мовчав.

— Ти лежатимеш тут, поки ми готуватимемо вибух, і як хто з'явиться нагорі чи внизу — стріляй.

— Звідки це світло? — спитав Агустін.

— З будки по той бік мосту, — прошепотів Роберт Джордан.

— Хто зніме вартових?

— Ми зі старим, я тобі вже казав. Але якщо в нас не вийде, стріляй по обох будках і по вартових, коли побачиш їх.

— Так. Ти мені вже казав.

— Після вибуху, коли Пабло зі своїми вибіжить із-за скелі, стріляй над ними, якщо за ними будуть гнатись. У будь-якому разі стріляй якомога вище, поверх їхніх голів, але так, щоб погоню зупинити. Все зрозумів?

— Аякже. Ти й учора так пояснював.

— Запитання є?

— Нема. У мене з собою два мішки. Можна набрати в них землі з горба, де не видно, й принести сюди.

— Тільки тут не копай. Тобі треба замаскуватися так само ретельно, як тоді, коли ми були нагорі.

— Гаразд. Я принесу землю ще потемки. І мішки прилаштую так, що їх не буде помітно. Ось побачиш.

— Звідси до мосту дуже близько. Sabes? Удень це місце добре видно знизу.

— Не турбуйся, Ingles. Ти куди тепер?

— Я спущуся ще нижче зі своєю маленькою maquina. Старий зараз перебереться на той бік, так, щоб відразу вибігти до тієї будки, яка далі. Вона ж відкрита в той бік.

— Тоді все, — сказав Агустін. — Salud, lngles. Тютюн у тебе є?

— Курити не можна. Дуже близько.

— Я не курити. Тільки потримаю цигарку в роті. Закурю потім.

Роберт Джордан простяг йому пачку, і Агустін узяв три цигарки і заткнув за піднятий козирок своєї пласкої чабанської шапки. Тоді розставив ніжки кулемета між дрібних сосонок і почав навпомацки розбирати свою поклажу й розкладати все так, щоб було напохваті.