Ти просиш неможливого. Ти просиш чогось абсолютно неможливого. І якщо ти справді кохаєш цю дівчину так, як кажеш, то краще кохай її якнайщиріше і хай буде хоча б щирим те, що не може бути тривалим. Чуєш? За давніх часів люди присвячували коханню ціле життя. А ти вважай, що тобі пощастило, якщо тобі вдасться урвати дві ночі. Дві ночі. Аж дві ночі на кохання, вірність і дружню шану. На добру й лиху долю.

В недузі і смерті. Ні, не так. У недузі і в здоров'ї. Аж до смерті. Всього дві ночі. Найімовірніше. Найімовірніше, а тепер годі думати про це. Досить. Це може зашкодити тобі. Ніколи не роби того, що може тобі зашкодити. Ясно?

Саме про це казав Гольц. Що довше я тут, то розумнішим здається мені Гольц. Саме це Гольц і мав на увазі, коли казав про компенсацію за нерегулярну службу. Можливо, і в Гольца так було, і вся справа тут в обставинах, у тому, що часу мало й поспішаєш узяти від життя все, що тобі відміряно? Може, за таких обставин так буває в кожного, і тобі тільки здається, що в цьому є щось особливе, здається, бо воно сталося з тобою? Може, і Гольцові випадало переспати поквапом із дівчиною, коли він командував нерегулярними кавалерійськими частинами Червоної Армії, і через збіг обставин тощо ті дівчата видавалися йому такими, як мені Марія?

Видно, Гольцові все було добре знайоме, і саме це він хотів сказати: вмій прожити ціле життя за дві ночі, які тобі даровані, вмій увібрати все, що треба було б мати завжди, в той короткий час, який тобі залишається.

Це слушна філософія. Але він не вірив, що Марію створили тільки обставини. Хіба що тут відіграли роль не тільки його, а й її обставини. Одна з тих її життєвих обставин не дуже приємна, подумав він. Ні, не дуже приємна.

Що ж, коли воно так, то хай буде так. Але немає закону, який примусив би його сказати, що це добре. Я не знав, що здатний відчувати те, що я тепер відчуваю, думав він. Що зі мною може статися таке. Я хотів би, щоб так було усе життя. Так воно й буде, сказала друга половина його єства. Так воно й буде. Ти це відчуваєш тепер, а це і є усе твоє життя — тепер. Більше нічого немає, крім тепер. Немає ні вчора, ані завтра. Скільки років тобі треба було прожити, щоб зрозуміти це? Є тільки тепер, і якщо тепер — це для тебе два дні, то, виходить, два дні — все твоє життя, і все в них буде відповідно. Оце й називається прожити ціле життя за два дні. І якщо ти кинеш нарікати й прагнути того, чого ніколи не дістанеш, це буде дуже гарне життя. Гарне життя не вимірюють біблійною мірою часу.

Отже, покинь тривожитися, бери те, що є, і роби свою справу, і ти житимеш довго й дуже весело. Хіба не весело було тобі останнім часом? Чого ж ти нарікаєш? Така вже ця робота, сказав він собі, і йому дуже сподобалася ця думка. Головне не так те, про що ми довідуємося, як люди, з якими зустрічаємося. Він зрадів із того, що зумів пожартувати, і він знову повернувся до дівчини.

— Я кохаю тебе, зайчику, — сказав він їй. — Що ти казала тільки-но?

— Я казала, — відповіла вона йому, — що тобі нема чого непокоїтися за свою роботу, бо я не втручатимусь і не заважатиму тобі. Якщо я можу чимсь допомогти тобі,— скажи, і я допоможу.

— Нічого не треба, — відповів він. — Це дуже проста справа.

— Я розпитаю Пілар, як треба дбати про чоловіка, й робитиму все так, як вона навчить, — сказала Марія. — А потім уже й сама бачитиму, що треба, а як чогось не побачу, ти мені можеш сказати.

— Мені нічого не треба.

— Que va, нічого не треба! От хоча б твій спальний мішок — його сьогодні вранці треба було витрусити, провітрити й вивісити десь на осонні. А ввечері, поки не випала роса, його треба сховати.

— Ну, далі, зайчику.

— Шкарпетки твої треба випрати й висушити. Я дістану для тебе другу пару.

— А ще що?

— А ще я можу чистити й змащувати твій пістолет, якщо ти покажеш, як це робиться.

— Поцілуй мене, — сказав Роберт Джордан.

— Стривай. Я серйозно. Ти покажеш мені, як чистити пістолет? Пілар має ганчір'я й мастило. І шомпол у нас у печері є, по-моєму, він підійде.

— Ну, звичайно, я тобі неодмінно покажу.

— А потім, — сказала Марія, — якщо ти мене навчиш стріляти з нього, то хтось із нас зможе застрелити другого й себе, щоб не потрапити пораненому в полон.

— Он як, — сказав Роберт Джордан. — І багато в тебе таких ідей?

— Небагато, — відповіла Марія. — Але це дуже гарна ідея. Пілар дала мені оцю штуку й показала, як це робиться. — Вона розстебнула кишеню своєї сорочки, дістала шкіряний футляр, такий, як для кишенькового гребінця, зняла широку гумку, що стягувала його з обох боків, і вийняла довге лезо бритви. — Я завжди ношу його з собою, — пояснила вона. — Пілар каже, треба різонути отут, під самим вухом, і провести сюди. — Вона показала пальцем. — Пілар каже, що тут проходить велика артерія, і якщо так провести, то не минеш її. І вона каже, що це не боляче, треба тільки міцно натиснути під вухом і одразу ж вести. Вона каже, це дуже просто, і хоч би тобі що робили, смерть — неминуча.

— Слушно, — сказав Роберт Джордан. — Там сонна артерія.

Отже, вона з цим ходить весь час, подумав він. Для неї це цілком реальна можливість, яка вже не заскочить її зненацька.

— Але я воліла б, щоб ти мене застрелив, — сказала Марія. — Обіцяй, якщо колись треба буде, ти застрелиш мене.

— Добре, — сказав Роберт Джордан. — Обіцяю.

— Ну, от, дякую, — сказала йому Марія. — Я знаю, що це не так легко.

— Прошу, — відповів Роберт Джордан.

Про такі речі забуваєш, подумав він, забуваєш про всі ці принади громадянської війни, коли надто багато думаєш про свою роботу. Ти зовсім забув про це. Що ж, так і треба. От Кашкін, мабуть, не міг забути, і це заважало йому в роботі. А може, є хлопця з самого початку було передчуття? Дивна річ: він зовсім спокійно згадував про те, як застрелив Кашкіна. Колись, певно, відчує хвилювання від цієї згадки. Але поки що він не відчував нічого.

— Я ще багато чого можу для тебе зробити, — сказала Марія, йдучи поряд із ним, дуже серйозна і по-жіночому заклопотана.

— Крім того, що застрелити мене?

— Так. Я можу крутити для тебе цигарки, коли оті з рурочками вийдуть. Мене Пілар навчила, і я добре їх скручую — міцно й рівно, і тютюн не висипається.

Чудово, — сказав Роберт Джордан. — І ти сама заклеюєш к язиком?

Авжеж, — відповіла дівчина. — А як тебе поранять, я тебе доглядатиму, перев’язуватиму тобі рани, і митиму тебе, і годуватиму...

— Може, мене й не поранять, — сказав Роберт Джордан.

— Ну то як ти захворієш, я коло тебе ходитиму і варитиму суп. Умиватиму тебе, робитиму все, що треба. І читатиму тобі вголос.

— А як я не захворію?

— Ну, то я приноситиму тобі каву вранці, щойно ти прокинешся…

— А як я не люблю кави? — спитав Роберт Джордан.

— Ні, любиш, — радісно сказала дівчина. — Сьогодні вранці ти випив дві чашки.

— А припустімо, що мені набридне кава, добивати мене не треба буде, і мене не поранять, і я не захворію, і кину курити, і обходитимусь однією парою шкарпеток, і сам навчуся витрушувати свій спальний мішок. Що тоді, зайчику? — він поплескав її по плечу. — Що тоді?

— Тоді,— сказала Марія, — я візьму у Пілар ножиці й підстрижу тебе.

— Мені не подобається коротке волосся.

— Мені теж, — сказала Марія. — Мені подобається таке, як у тебе тепер. А якщо тобі зовсім нічого не треба буде, я сидітиму й дивитимусь на тебе, а вночі ми кохатимемось.

— Чудово, — сказав Роберт Джордан. — Оце останнє дуже розумію сказано.

— По-моєму, теж, — усміхнулась Марія. — Ох, Ingles, — сказала вона.

— Мене звуть Роберто.

— Але мені більше подобається Ingles, як називає тебе Пілар.

— А все ж мене звуть Роберто.

— Ні,— сказала вона. — Тепер тебе звуть Ingles, уже другий день. Скажи мені, Ingles, чи можу я помагати тобі у твоїй роботі?

— Ні. Те, що я тепер роблю, я мушу робити сам, і з ясною головою.

— Добре, — сказала вона. — А коли ти це скінчиш?