Цікаво, яке враження справить Марія в Міссулі, штат Мон-Якщо, звичайно, мені пощастить вернутися на свою колишню посаду в Міссулі. Певно, мені там назавжди наліпили ярлик червоного, і я взагалі вже в чорному списку. А втім — хтозна. Може, це й не так. Адже вони не знають, що я тут роблю, та й не повірили б ніколи, якби розповісти, а іспанську візу я одержав ще до того, як були впроваджені обмеження.
Моя відпустка закінчується аж восени тридцять сьомого року. Я виїхав улітку тридцять шостого, і хоча відпустку мені дали рівно на рік, повертатись мені не треба до початку осіннього семестру. Отже, часу ще багато. Як на те пішло, то й до післязавтра часу ще багато. Ні. Мабуть, не варто турбуватися щодо університету. Треба тільки повернутися до осені, і все буде гаразд. Тільки постаратися повернутись.
А все-таки ти вже давно живеш химерним життям. Дуже химерним, хай йому чорт. Іспанія — твоя праця, твій фах, отже, нема нічого дивного, що ти поїхав до Іспанії. Влітку тобі не раз доводилося працювати на будівництві різних технічних споруд чи прокладати лісові дороги, і ти навчився застосовувати вибухівку, а тому нічого дивного немає в тому, що ти зголосився бути підривником. Робота як робота, хіба що тільки завжди доводиться квапитися.
З тієї миті, коли руйнування постає перед тобою як технічна проблема, ти більше нічого, крім технічної проблеми, не бачиш. Але тут є ще багато іншого, зовсім не такого простого, хоча, правду кажучи, ти досить легко до цього звик. Наприклад, ти весь час шукаєш якнайсприятливіших умов для вбивства, неминуче пов'язаного з роботою підривника. Хіба гучні слова роблять убивство справедливішим? Чи приємнішим? Коли хочеш знати, ти щось надто вже охоче зголосився на це. І дуже важко вгадати, на що ти будеш схожий чи, краще сказати, до чого ти будеш придатний, коли скінчиться твоя служба Республіці. Та, мабуть, ти позбудешся всього цього, коли про це напишеш, подумав він. Як тільки ти про це напишеш, усе минеться. Це буде добра книжка, якщо тобі пощастить написати її. Куди краща, ніж та, інша.
А тим часом ти можеш розраховувати тільки на сьогодні й завтра, сьогодні й завтра і знову й знову (сподіваюсь) сьогодні й завтра, подумав він, а тому використовуй час, який маєш, і будь за це вдячний. А що, як із мостом вийде погано? Не схоже на те, що скінчиться добре.
Зате з Марією все добре. Хіба ж не так? Ох, добре, подумав він. Певно, це все, що я можу ще взяти від життя. Може, це і є, власне, моє життя, і, замість того, щоб тривати сімдесят років, воно триватиме лише сорок вісім годин чи сімдесят годин, вірніше, сімдесят дві. Три доби по двадцять чотири години, це якраз і буде сімдесят дві години.
Мабуть, за сімдесят годин можна прожити таке саме повне життя, як і за сімдесят років, якщо тільки жив повним життям раніше перед тим, як ці сімдесят годин почалися, і якщо вже досяг певного віку.
Що за нісенітниця, подумав він. До якого безглуздя можна дійти, коли отак розмовляти сам із собою! Справжнісінька нісенітниця. А може, й ні. Гаразд, там побачимо. Востаннє я спав із жінкою в Мадріді. Ні, не в Мадріді — в Ескоріалі. І якщо не зважати на те, що серед ночі я прокинувся й мені раптом здалося, що це хтось інший, і я був щасливий, поки не згадав, хто це насправді, це було наче перегортати попіл, тільки приємніше. А попереднього разу, в Мадріді, все було так само, ба навіть гірше; поки ми були разом, я намагався сам себе обдурити, що це зі мною зовсім інша. Отже, я не належу до романтиків, що оспівують іспанську жінку, і не надаю тут випадковій зустрічі більшої ваги, ніж випадковим зустрічам у будь-якій іншій країні. Та коли я з Марією, я кохаю її так, що просто ладен умерти, а я ніколи раніше не вірив, що так буває і що таке може трапитися зі мною.
Отже, якщо доведеться сімдесят років життя проміняти на сімдесят годин, то я маю чим мінятися і, на щастя, усвідомлюю це. І коли для мене не існує того, що зветься «дуже довго», чи «довіку», чи «відтепер і назавжди», а є тільки «нині», то треба цінувати це нині, і я щасливий, що маю його. Нині, ahora, maintenant, heute. Дивно, що таке слово, як «нині», тепер означає цілий світ, ціле твоє життя. Esta noche, сьогодні ввечері, ce soir, heute abend. Вічність і вірність, éternité і fidélité. Є ще «нині» і «nifia[48]», але це взагалі ні до чого не ліпиться. От взяти слово смерть, mort, muerto і Tod. З них усіх Tod — наймертвіше. Війна, guerre, guerra і Krieg. Krieg найбільше пасує для війни, а може, й ні. Може, це мені так здається, бо я найгірше знаю німецьку. Кохана, chérie, prenda, Schatz. Все це нікуди не годиться у порівнянні з Марією. Марія — оце ім'я!
Ну що ж, ми це зробимо всі разом, і тепер уже не довго залишилося чекати. А виглядає все дедалі гірше. Вранці проводити таку операцію просто неможливо. Адже відходити можна тільки у темряві, а протриматися тут цілий день — річ немислима. Але якби пощастило протриматися до смерку, то можна було б пробратися назад, до табору. А тоді, може, все обійшлося б. То, може, все ж таки спробувати зробити це вранці, а потім вистрілюватися до вечора? Може, спробувати, га? Сердешний Ель Сордо, він навіть звичайною людською мовою заговорив, щоб розтовкмачити мені, що з цього вийде! Наче я сам не думав про це щоразу, коли залишався наодинці із своїми думками після розмови з Гольцом. Наче це не засіло мені в голові з позавчорашнього дня, як неперетравлений шматок тіста в шлунку.
Дивна річ! Щоразу ти вирішуєш, ніби та чи інша жінка для тебе щось важить, а потім виявляється, що ти помилявся — і так ціле життя. Адже такого, як тепер, у тебе ніколи не було. І ти вже вирішив був, що ніколи й не буде. І от, вскочивши в таку халепу, зголосившись за допомогою двох жалюгідних жменьок партизанів, у неможливих умовах, висадити в повітря міст, щоб перешкодити контрнаступу, який, очевидно, вже почався, — ти зустрічаєш таку дівчину, як Марія. Атож. Це на тебе схоже. Тільки все лихо в тому, що ти зустрів її трохи запізно.
А ця жінка, ця Пілар, власне, ввіпхнула дівчину в твій спальний мішок, і що сталося? Так, що сталося? Що сталося, скажи мені, будь ласка, що сталося? Так. Саме це й сталося. Сталося саме це.
Не вигадуй, ніби Пілар увіпхнула її в твій спальний мішок, і не вдавай, ніби це щось пусте чи брудне. Ти пропав, щойно побачив Марію. Коли вона вперше розтулила уста й звернулася до тебе, ти вже відчув це, сам знаєш. Якщо вже це прийшло до тебе, — а ти гадав, що воно вже ніколи до тебе не прийде, — то нема чого поливати його брудом, бо ти знаєш, що це таке, і знаєш, що воно прийшло в ту мить, коли ти вперше побачив її із сковородою в руках.
Тоді воно тебе й заполонило, і ти це знаєш, тож навіщо вигадувати? Щоразу, як ти дивився на неї чи вона на тебе, з тобою коїлося щось дивне. Тож чому не признатися в цьому? Гаразд, я признаюся. А щодо того, ніби Пілар підсунула її тобі, то Пілар зробила тільки одне: повелася, як мудра жінка. Вона опікувалася дівчиною і все зрозуміла, коли Марія повернулася до печери з порожньою сковородою.
Отже, вона просто прискорила справу. Пілар прискорила справу, і, дякуючи їй, була вчорашня ніч, і було сьогодні. Вона в сто разів розумніша від тебе і знає, що таке час. Так, сказав він собі, треба визнати, що вона справді певною мірою знає ціну часові. Оце недавно їй гірко було, бо вона не хотіла, щоб нас обминуло те, що втратила вона, але визнати, що вона це втратила, їй понад силу. Так, їй нелегко було там, нагорі, а ми нічим їй не зарадили.
Але так чи так, а воно сталося, і воно є, і треба його визнати, а тепер тобі не залишилось і двох ночей з Марією. Ані віку вікувати, ані жити разом, ані мати те, що людям належить мати, — нічого. Одна ніч, що вже минула, одна година сьогодні вдень, одна ніч, можливо, попереду. Нічого більше.
Ні життя, ні щастя, ні розваг, ні дітей, ні ванної, ні чистої піжами, ні ранкової газети, ні прокидатися разом із нею, відчуваючи, що вона поряд і що ти не сам. Анічогісінько. Але якщо це все, що ти можеш узяти від життя, якщо ти нарешті знайшов цє — то невже не можна переночувати хоча б одну ніч у справжньому ліжку?
