— Як усе буде гаразд, то сьогодні ввечері.

— Добре, — мовила вона.

Вони вже бачили внизу останній перелісок, за яким був табір.

— Хто це? — спитав Роберт Джордан, показуючи пальцем.

— Пілар, — відповіла дівчина, глянувши в тому напрямку. — Ну певне ж, Пілар.

Край лугу, там, де починалися дерева, сиділа жінка, поклавши голову на руки. Здалеку вона скидалася на великий темний клунок на тлі рудих стовбурів.

— Ходімо, — сказав Роберт Джордан і побіг до неї. У високому, до колін, вересі бігти було важко й незручно, і за хвилину він уповільнив біг і пішов звичайним кроком. Він бачив, що жінка сидить, поклавши чоло на згорнуті руки. Її широка постать здавалася чорною на тлі сосни. Він підійшов до неї й різко гукнув: — Пілар!

Жінка підвела голову й глянула на нього.

— А, — сказала вона, — вже скінчили?

— Ти занедужала? — запитав він, схилившись над нею.

— Que va, — відповіла вона. — Просто я спала.

— Пілар, — сказала Марія, підійшовши і стаючи навколішки поряд неї.— Що з тобою? Ти погано почуваєш себе?

— Я почуваю себе чудово, — сказала Пілар, але не підвелася. Вона оглянула їх обох. — Ну, як, Ingles? Показав, який з тебе чоловік?

— Ти справді добре почуваєш себе? — спитав Роберт Джордан, не звертаючи уваги на її слова.

— А що мені зробиться? Я спала. А ви?

— Ні.

— Ну, — сказала Пілар дівчині,— тобі, я бачу, це припало до смаку.

Марія зашарілась і нічого не відповіла.

— Облиш її,— сказав Роберт Джордан.

— Тебе не питають, — відповіла йому Пілар. — Маріє! — голос у неї був суворий. Дівчина не підводила очей.

— Маріє,— не вгавала жінка, — я сказала, що тобі це, видно, припало до смаку.

— Облиш її,— знову сказав Роберт Джордан.

— Помовч, — сказала Пілар, не дивлячись на нього. — Слухай, Маріє, скажи мені щось.

— Ні,— відповіла Марія й похитала головою.

— Маріє,— сказала Пілар, і голос її був такий самий суворий, як обличчя, а на обличчі не було й тіні приязні.— Скажи мені що-небудь зі своєї власної волі.

Дівчина похитала головою.

Роберт Джордан думав: якби я не мусив працювати з цією жінкою, з її п'яницею чоловіком та її нікчемним загоном, я б зараз так затопив їй, що…

— Ну, кажи, — вела своєї Пілар.

— Ні,— відповіла Марія. — Ні.

— Облиш її,— сказав Роберт Джордан якимсь не своїм голосом. Все одно затоплю їй у пику, і нехай всі вони йдуть під три чорти, подумав він.

Пілар навіть не відповіла йому. Вона не нагадувала змію, Що гіпнотизує птаха, чи кота, що чигає на птаха. В ній не було нічого хижого чи хтивого. Тільки якесь напруження, як у кобри, Що роздула шию. Він відчував те. Відчував погрозу, сховану в цьому напруженні. Ні, то була не злість, а, скоріше, владне бажання знати.

Краще б я цього не бачив, подумав Роберт Джордан. Але за таке не б'ють.

— Маріє,— сказала Пілар. — Я до тебе не доторкнуся. Ти скажи мені зі своєї власної волі.

— De tu propia voliniad — так звучало це по-іспанському.

Дівчина похитала головою.

— Маріє,— сказала Пілар. — Ну, зі своєї волі. Чуєш? Скажи що-небудь.

— Ні,— тихо відповіла дівчина. — Ні, ні.

— Ти однаково скажеш, — мовила Пілар. — Що-небудь, все одно що. От побачиш. Ти мусиш сказати.

— Земля пливла, — сказала Марія, не дивлячись на жінку. — Правда. Але розповісти про це неможливо.

— Он як, — сказала Пілар, і її голос забринів тепло й ласкаво, і примусу в ньому не було. Але Роберт Джордан помітив дрібні крапельки поту на її чолі й над верхньою губою. — Отже, це було. Отже, було.

— Правда, було, — сказала Марія й закусила губу.

— Авжеж, правда, — лагідно мовила Пілар. — Тільки не кажи про це навіть найріднішим людям, бо вони ніколи не повірять тобі. Скажи, Ingles, в тобі немає циганської крові?

Роберт Джордан допоміг їй підвестися.

— Ні,— відповів він, — принаймні скільки мені відомо.

— В Марії також нема, скільки їй відомо, — сказала Пілар. — Pues es muy raro. Диво якесь.

— Але це було, Пілар, — сказала Марія.

— Como que no hija? — сказала Пілар. — Чому б ні, дочко? Як я була молода, земля піді мною пливла так, що мені аж страшно ставало, а що, коли вона раптом вся вислизне з-під мене! Щоночі це бувало.

— Брешеш, — сказала Марія.

— Еге ж, — відповіла Пілар. — Я брешу. Цього не буває більш як три рази в житті. Вона в тебе справді пливла?

— Так, — сказала дівчина. — Справді.

— А в тебе, Ingles? — Пілар глянула на Роберта Джордана. — Тільки не бреши.

— Теж, — сказав він. — Справді.

— Гаразд, — сказала Пілар. — Гаразд. Це добре.

— А що ти казала про три рази? — спитала Марія. — Що це означає?

— Три рази, — сказала Пілар. — Один раз це вже було в тебе.

— Тільки три?

— А в багатьох людей узагалі ні разу, — відповіла їй Пілар. — Ти добре пам'ятаєш, що пливла?

— Втриматись важко було, — сказала Марія.

— Виходить, справді пливла, — сказала Пілар Марії.—Ну, коли так, ходімо. Ходімо до табору.

— Що це за нісенітниця про ті три рази? — спитав Роберт Джордан у жінки, коли вони йшли між соснами.

— Нісенітниця? — вона скоса глянула на нього. — Це зовсім не нісенітниця, голубе.

— Що ж це — чаклунство, як ворожіння по руці?

—Ні, для gitanos[49] це давно відома річ, вони це по собі знають.

— Але ж ми не gitanos.

— Так, але тобі пощастило. Часом щастить не тільки циганам.

— Отже, ти правду сказала про три рази?

Вона знову якось дивно глянула на нього.

—Дай мені спокій, Ingles, — сказала вона. — Не чіпляйся до мене. Ти ще надто молодий, щоб я з тобою розмовляла.

— Але ж, Пілар… — сказала Марія.

— Мовчи, — відповіла їй Пілар. — Один раз у тебе вже було, ще тобі залишилось два.

— А в тебе скільки разів було? — спитав її Роберт Джордан.

— Два, — відповіла Пілар і піднесла два пальці.— Два, і третього вже ніколи не буде.

— А чому? — спитала її Марія.

— Та замовч ти, — сказала Пілар. — Мовчи. Ох і набридли ж мені ці шмаркачі!

— Чому не буде третього? — спитав Роберт Джордан.

— І ти теж мовчи, добре? — сказала Пілар. — Мовчи!

Гаразд, сказав собі Роберт Джордан. Тільки мене цим не візьмеш. Я знаю багатьох циган, і всі вони якісь чудні. А втім, і ми також. Різниця тільки в тому, що ми мусимо чесно заробляти свій хліб. Ніхто не знає, з якого племені ми походимо, і що ми успадкували від нього, і які таємниці ховалися в диких хащах, де жили наші предки. Ми знаємо тільки, що ми нічого не знаємо. Ми нічого не знаємо й про те, що діється з нами вночі. А втім, коли це трапляється вдень, то це чудесно. Що сталося— сталося, і ось тепер ця жінка не тільки примушує дівчину розповісти, хоч та цього не хоче, але прагне ще й перейняти це і привласнити. Їй треба домішати до цього якусь свою циганську чортівню. Можливо, їй і нелегко було там, нагорі, але тепер, отут, вона нав'язала нам свою волю. Якби вона робила це з лихим наміром, її слід було б застрелити. Але в цьому немає нічого лихого. Тільки прагнення тримати руку на пульсі життя — через Марію.

Коли ця війна скінчиться, можна буде зайнятися вивченням жіночої психології, сказав він собі. Розпочнеш хоча б із Пілар. Чого тільки ти не чув сьогодні від неї. Але до циганських штук вона вдалася вперше. Хіба що ворожіння по долоні. Атож, ворожіння по долоні. І навряд чи вона просто морочила мене тим ворожінням. Вона справді не хотіла сказати, що вона там вичитала, у мене на руці. Вона в це повірила й мовчить. Але це ще нічого не означає.

— Слухай, Пілар, — сказав він жінці.

Пілар глянула на нього й усміхнулась.

— Чого тобі? — спитала вона.

— Не грайся в таємниці. Я не люблю цього.

— Он як? — сказала Пілар.

— Я не вірю в людожерів, віщунів, ворожок і всякі циганські вигадки.

— Та-ак, — сказала Пілар.

— І дівчині ти, будь ласка, дай спокій. Не чіпай її.

— Гаразд. Я не чіпатиму її.