До лави, розмовляючи між собою, підійшли двоє селян, і один з них запитав:

— Що з тобою, Пілар?

— Нічого, — відповіла я йому.

— Неправда, — сказав він. — Ну, кажи, що з тобою?

— Щось мені це вже з душі верне, — відповіла я йому.

— Нам також, — сказав він, і обидва сіли поряд зі мною на лаві. В одного був бурдюк з вином, і він простяг його мені.

— Прополощи рота, — сказав він, а другий продовжив перервану розмову:

— Найгірше те, що це накличе на нас лихо. Ніхто не переконає мене в тому, що такі вчинки, як оця розправа з доном Гільєрмо, не накликають лиха.

Тоді перший сказав:

— Коли вже треба вбивати їх усіх, а я не певен, що конче треба, то вбивали б уже просто, без знущання.

— Хай би знущалися з дона Фаустіно, я це розумію, — сказав другий. — Він завжди був блазень, і ніхто його не шанував. Але знущатися з такої поважної людини, як дон Гільєрмо, — це вже неподобство.

— Мені вже з душі верне, — сказала я йому, і це була правда, бо мене аж усю вивертало, я вся змокріла від поту, і було мені так млосно, наче я отруїлася гнилою рибою.

— Отже, кінець, — сказав один із селян. — Більше ми в цьому участі не беремо. Але цікаво було б дізнатися, що робиться в інших містах.

— Телефонної, лінії ще не полагодили, — сказала я. — І це таки недогляд, треба цим зайнятись.

— Авжеж, — сказав він. — Хто зна, може, нам треба готуватися до оборони, а не вбивати людей, та ще й так жорстоко й повільно.

— Піду побалакаю з Пабло, — сказала я йому, підвелася з лави і пішла до аркади, що вела до дверей ayuntamiento, звідки через весь майдан тяглися шеренги.

Тепер вони вже не стояли рівно, порядку в них не було, І хміль уже багатьом затуманив голови. Двоє п'яниць упали на землю й, лежачи горілиць посеред майдану, по черзі пили з пляшки, передаючи її один одному. Один, хильнувши лежма з пляшки, горлав, наче божевільний: «Viva la Anarquia![36]». На шиї в нього була пов'язана червоно-чорна хустка. Другий кричав: «Viva la Libeitadl[37]» і дригав ногами в повітрі, а потім знову горлав: «Viva la Libertad!». В нього теж була червоно-чорна хустка, і він вимахував нею і пляшкою, яку тримав — y другій руці.

Один селянин, що вийшов із шеренги і тепер стояв у затінку аркади, подивився на них з огидою й сказав:

— Їм слід було б кричати: «Хай живе пияцтво!» Бо більше вони ні в що не вірять.

— Вони й у те не вірять, — озвався іншии селянин. — Такі, як вони, ні в що не вірять і нічого не тямлять.

В цю мить один з тих п'яниць підвівся, підніс угору стиснуті кулаки й загорлав:

— Хай живе анархія й свобода, і туди й розтуди вашу Республіку!

Другий, лежачи на спині, схопив горлодера за ногу й потяг, так що той звалився на нього; обидва покотилися по землі, потім сіли, і той, що звалив крикуна, обняв його за шию, подав йому пляшку, поцілував його червоно-чорну хустку, й вони знов почали пити.

В цю мить у шеренгах закричали, і я подивилася туди, але не побачила, хто виходить, бо його заступав натовп, що зібрався біля дверей ayuntamiento. Я побачила тільки, що Пабло і Чотирипалий виштовхують когось рушницями, але не могла розгледіти, кого саме, а тому підійшла до юрби, що насідала на двері.

Люди штовхалися, столики й стільці фашистської кав'ярні були поперекидані, крім одного столика: на ньому лежав якийсь п'яниця, звісивши голову й роззявивши рота. Я підняла один стілець, поставила його під колоною й вилізла на нього, щоб було краще видно.

Той, кого виштовхували Пабло й Чотирипалий, був дон Анастасіо Рівас, запеклий фашист і найгладша людина в нашому містечку. Він скуповував зерно й був агентом кількох страхових компаній, а також позичав людям гроші на великі проценти. Зі свого стільця я бачила, як він зійшов сходами до перших людей в шеренгах. Його жирна шия випирала ззаду над коміром сорочки, а лисина блищала на сонці. Але між шеренги він так і не ввійшов, бо раптом розлігся крик, що ніби вихопився з одиних грудей. Із цим жахливим ревом п'яні лави змішалися, і люди всі разом кинулися на дона Анастасіо, і я побачила, як він упав на землю, затуляючи голову руками, а потім уже нічого не було видно, бо всі навалилися на нього. Коли ж люди попідводилися, дон Анастасіо лежав мертвий, бо його били головою об кам'яні плити, а замість шеренг на майдані вирувала юрба.

— Ходімо туди! — заревла юрба. — Витягнемо їх самі!

— Він важкий — не донесеш, — сказав якийсь чоловік і копнув ногою тіло дона Анастасіо, що лежало долілиць на землі.— Хай валяється.

Нащо нам тягти до урвища це падло? Хай тут і лежить.

— Ходімо туди, порішимо їх усіх разом, — закричав іще хтось. — Ходімо!

— Нащо пектися тут, на сонці, цілий день! — підхопив другий. — Гайда!

Юрба посунула під аркаду. Всі штовхалися й горлали, ревли, як звірі, і всі кричали: «Відчиніть! Відчиніть!» — бо, коли шеренги розпалися, вартові замкнули двері ayuntamiento на ключ.

З мого стільця мені видно було крізь загратоване вікно, що робиться в залі ayuntamiento. Там усе було так, як і перше: ті, що іще не вийшли, півколом стояли перед священиком на колінах і молилися. Пабло, з рушницею за спиною, сидів на великому столі перед кріслом мера. Ноги в нього висіли, не сягаючи підлоги, і він скручував цигарку. Чотирипалий сидів у кріслі мера, поклавши ноги на стіл, і курив. Усі вартові порозсідалися в кріслах членів міської управи з рушницями в руках. Ключ від дверей лежав на столі біля Пабло.

Натовп горлав: «Відчиніть! Відчиніть!» — наче скандував, а Пабло сидів на своєму місці, ніби не чуючи нічого. Він щось сказав священикові, але через галас я не розібрала, що саме.

Священик, як і раніше, не відповів йому й молився далі. Мене штовхали з усіх боків, і я присунула свій стілець аж до стіни, підштовхуючи його перед собою, тоді як на мене саму напирали ззаду. Ставши на стілець, я припала обличчям до віконних грат і взялася за них руками. Якийсь чоловік теж виліз на мій стілець і став позад мене, ухопившись за крайні грати.

— Стілець не витримає,— сказала я йому.

— Ну то й що? — відповів він. — Дивись. Дивись, як вони моляться. -

Він дихав мені в потилицю, і віддих його смердів, як натовп, кисло, як блювотина на бруківці, як саме пияцтво. Він витяг шию через моє плече, просунув обличчя між гратами й загорлав: «Відчиніть! Відчиніть!», — і мені здалося, ніби вся юрба навалилася на мене, як ото часом уві сні диявол сідає тобі на карк.

Тепер весь натовп збився докупи й тиснув на двері так, що тих, хто стояв попереду, мало не задушили ті, що налягали ззаду, а якийсь здоровенний чолов'яга в чорній блузі з червоно-чорною хусткою на шиї розігнався з майдану й наскочив на задніх, а потім звівся на ноги, позадкував і, знову розігнавшись, стрибнув на людей, що натискали на двері, й загорлав:

— Хай живу я, хай живе анархія!

— Потім цей п'яниця відійшов від натовпу, сів посеред майдану й став пити з пляшки; тоді побачив дона Анастасіо, що все ще лежав долілиць на бруківці, зовсім розтоптаний, і підвівся й підійшов до дона Анастасіо, нахилився, полив йому голову й пляшки, а потім вийняв з кишені сірники й почав чиркалиік один по одному, намагаючись підпалити дона Анастасіо. Але сильний вітер гасив усі сірники, й за хвилину п'яниця сів на бруківку біля дона Анастасіо і, похитуючи головою, то припадав до пляшки, то нахилявся й поплескував по плечу мертвого дона Анастасіо.

Тим часом натовп усе горлав, щоб відчинили двері, і чоловік, шо стояв коло мене на стільці, щосили торсав грати і теж горлав у мене над вухом, приголомшуючи мене своїм ревінням і дихаючи смородом, і я перестала дивитися на п'яницю, що намагався підпалити дона Анастасіо, й знову зазирнула в зал ayuntamiento, а там усе було так само, як і раніше. Вони й далі молилися, стоячи на колінах, у розхристаних сорочках; хто молився, похиливши голову, хто — звертаючи погляд угору, на розп'яття в руках у священика, а священик швидко й ревно шепотів слова молитви, дивлячись кудись над їхніми головами. За ними на столі сидів Пабло з цигаркою в зубах, з рушницею за спиною й махав ногами, крутячи в руці ключ.