П'яниці роздавали пляшки ганусівки й коньяку, винесені з бару фашистського клубу, і жлуктили міцні напої, наче легеньке вино, і багато хто в шеренгах теж уже захмелів після того, що було з доном Беніто, доном Федеріко, доном Рікардо, а надто з доном Фаустіно. Ті, в кого не було коньяку й ганусівки, дудлили вино з бурдюків, передаючи їх один одному, і якийсь селянин подав такого бурдюка мені, і я випила трохи прохолодного вина із шкіряної bota, бо й мене мучила спрага.

— Як убиваєш, пити хочеться, — сказав селянин, що подав мені бурдюка.

— Que va, — сказала я. — А ти вбив хоч одного?

— Ми вбили чотирьох, — гордо відповів він. — Не рахуючи тих civiles. Чи правда, що ти вбила одного civil, Пілар?

— Жодного не вбила, — сказала я. — Коли стіна завалилася, я стріляла в дим, як усі. Ото й усе.

— А звідки в, тебе пістолет, Пілар?

— Пабло дав після того, як розстріляв civiles.

— То він розстріляв їх з оцього пістолета?

— А то ж із якого, — відповіла я. — А потім віддав його мені.

— А можна мені подивитись на нього, Пілар? Можна мені потримати його?

— А чого ж, друже, — сказала я, витягла пістолет із-за свого мотузяного пояса й дала йому.

Я все дивувалася, чому ніхто більше не виходить, коли раптом на дверях з'явився сам дон Гільєрмо Мартін, що з його крамниці ми взяли ті ціпи, гирлиги й дерев'яні вила. Дон Гільєрмо був фашист, але, крім цього, він не вчинив нічого поганого.

Щоправда, тим, хто робив ціпи, він платив мало, але й продавав їх недорого, і як хтось не хотів купувати ціпа в дона Гільєрмо, то міг і сам зробити його, витратившись тільки на дерево й ремінець. Дон Гільєрмо поводився дуже брутально, і фашист був запеклий, і член їхнього клубу; опівдні і ввечері він сидів там у плетеному кріслі, читав «Ель дебате», або гукав хлопчика, щоб почистив йому черевики, або пив вермут із зельтерською, їв підсмажений мигдаль, сушені креветки й анчоуси. Але за це не вбивають, і якби не образливі слова дона Рікардо Монтальво, не жалюгідна поведінка дона Фаустіно і не вино, що вже вдарило в голови після всього того, то, напевно, знайшовся б хто-небудь, хто б крикнув: «Хай дон Гільєрмо йде собі. Адже у нас його ціпи. Відпустіть його».

Бо люди в нашому містечку хоча й можуть бути жорстокі, але душі в них добрі, і від природи їм властиве почуття справедливості. Але люди в шеренгах вже озлобилися, і хміль ударив їм у голову, і тепер вони були вже не такі, як тоді, коли вийшов дон Беніто. Ніхто, мабуть, не цінує радості, яку дає нам вино, так, як я, але не знаю, як в інших країнах, а в Іспанії хміль — страшна річ, особливо коли він не тільки від вина, і п'яні люди роблять багато такого, чого не можна робити. А в твоїй країні не так, Inglés?

— Так само, — сказав Роберт Джордан. — Коли мені було сім років, мати взяла мене з собою на весілля, в штат Огайо. Я мав нести квіти в парі з однією дівчинкою.

— І ти справді ніс квіти? — спитала Марія. — Як це, певне, було гарно!

Тоді в тому містечку повісили на ліхтарному стовпі негра, а потім спалили. А ліхтар був такий: щоб: його засвітити, лампу пускали вниз до тротуару. І негра хотіли повісити за допомогою пристрою, але він зірвався…

— Негра! — сказала Марія. — Звірюки!

— Вони були п’яні? — спитала Пілар. — Невже вони допилися до того, що спалили негра?

— Я не знаю, — відповів Роберт Джордан. — Бо я підглядав з-за завіски. На вулиці було повно народу, і коли негра почали вішати вдруге…

— Як тобі було тільки сім років і ти дивився з вікна, то звідки ти можеш знати, п'яні вони були чи ні,— сказала Пілар.

— Отож кажу, коли негра почали вішати вдруге, мати відтягла мене від вікна, і більше я вже нічого не бачив, — сказав Роберт Джордан. — Але відтоді я не раз пересвідчувався в тому, що п'яні люди в моїй країні такі самі, як і скрізь. Вони огидні й жорстокі.

— Ти був тоді зовсім маленький, — сказала Марія. — В сім років ще не розумієш таких речей. Я ніколи не бачила справжніх негрів, тільки в цирку. Хоча, може, марокканці — теж негри.

— Декотрі з них — негри, а декотрі — ні,— сказала Пілар. — Про марокканців я можу дещо розповісти.

— Про них і я можу розповісти, — сказала Марія. — Ще більше, ніж ти.

— Не треба про це згадувати, — сказала Пілар. — Тобі це шкодить. На чому я зупинилася?

— Ти казала, що люди в шеренгах сп'яніли, — відповів Роберт Джордан. — Ну, а далі?

— Власне, не можна сказати, що вони сп'яніли, — мовила Пілар. — До справжнього сп'яніння було ще далеко. Але щось у них уже змінилося, бо коли дон Гільєрмо вийшов і зупинився, випроставшись, — невисокий, короткозорий, сивий, у сорочці, застебнутій на запонку, але без комірця, і перехрестився, дивлячись просто себе, хоч нічого не бачив без окулярів, а потім рушив уперед, спокійно й поважно, — його можна було пожаліти. Але хтось із шеренг крикнув:

— Сюди, доне Гільєрмо! Прошу сюди, до нас, доне Гільєрмо! Весь ваш товар у нас.

Наглузувавшись із дона Фаустіно, вони вже не розуміли, що дон Гільєрмо зовсім інша людина і коли вже його вбивати, то треба вбивати швидко й з гідністю.

— Доне Гільєрмо! — крикнув хтось. — Може, послати когось до твого особняка по окуляри?

Дон Гільєрмо не мав особняка, бо він був небагатий, а фашистом став тільки з честолюбства і ще для того, щоб утішити себе — мовляв, хоч я перебиваюся дрібними заробітками, торгую дерев'яним знаряддям, а все ж належу до такого кола! А ще він став фашистом через свою жінку; вона була дуже побожна, а він її так любив, що не хотів від неї ні в чому відставати. Дон Гільєрмо мешкав за три будинки від майдану, наймав квартиру, і коли він зупинився, дивлячись своїми підсліпуватими очима на шеренги, на дві шеренги, між якими мусив пройти, з балкона його помешкання закричала жінка. То була його дружина, вона побачила його з балкона.

— Гільєрмо! — кричала вона. — Гільєрмо! Зачекай, я піду з тобою!

Дон Гільєрмо обернувся на цей крик. Він не міг розгледіти дружину. Хотів був сказати щось, але не зміг. Тільки махнув рукою в той бік, звідки лунав крик, і ступив між шеренги.

— Гільєрмо! — кричала вона. — Гільєрмо! О Гільєрмо! — вона вчепилася руками в поруччя балкона і трусилася всім тілом. — Гільєрмо!

Дон Гільєрмо знову помахав рукою в той бік і пішов між шеренгами з високо піднесеною головою, і що він у ту мить відчував, видно було тільки з його блідого обличчя.

І тут якийсь п'яниця заверещав, передражнюючи пронизливий голос його дружини: «Гільємро!», і дон Гільєрмо кинувся з кулаками до нього, наосліп, а по щоках у нього котилися сльози, і п'яниця вгатив дона Гільєрмо ціпом по обличчю, і від того удару дон Гільєрмо осів на землю і так і залишився сидіти, плачучи, але не від страху, а п'яниці били його, і один сів йому верхи на плечі й почав бити пляшкою. І тут багато людей повиходили з шеренг, а на їхні місця стали п'яниці, що перед тим бешкетували й викрикували непристойні слова у вікна ayil-tamiento.

Я й сама дуже переживала, коли Пабло розстрілював тих gucurdia civil, — сказала Пілар. — Це було страшно, але я думала тоді, коли вже треба, то треба, і принаймні там обійшлося без знущання — просто відібрали їм життя, і хоч це страшна річ, але, як усі ми зрозуміли за останні роки, — інакше не можна, якщо хочеш перемогти і врятувати Республіку.

Коли Пабло загородив з усіх боків майдан і вишикував людей двома шеренгами, мені сподобалася ця вигадка Пабло, хоч мені вона здалася трохи химерною, і ще я подумала: все, що треба зробити, ми мусимо зробити пристойно, щоб нікому не було гидко. Коли вже фашистів мусить знищити сам народ, то хай при тому будуть усі, і я теж хотіла взяти на себе частку вини нарівні з іншими, бо сподівалася дістати й частку тих благ, які ми здобудемо, захопивши місто. Але після дона Гільєрмо мені стало соромно й гидко; а коли п'яниці й усякі покидьки заняли місця тих, хто обурився і вийшов із шеренг після дона Гільєрмо, я теж вирішила піти звідти, перейшла на другий кінець майдану й сіла там на лаві під одним із тих великих дерев.