Дон Рікардо був низенький, сивий, з товстою шиєю, в сорочці без комірця. Ноги мав криві, тому що багато їздив верхи.

— Прощавайте, — сказав він до тих, що стояли на колінах. — Не бійтеся. Смерть — то пусте. Прикро тільки, що доводиться гинути від рук цих поганців. Не смій торкатися мене, — сказав він Пабло. — Не смій торкатися мене своїм дробовиком.

Він вийшов з ayuntamiento, голова сива, очиці маленькі, сірі, і його коротка шия немов ще дужче роздулася від люті. Він подивився на шеренги селян і сплюнув на землю. Плюнув по-справжньому, слиною, а це, як ти сам розумієш, Ingles, вийшло б не в кожного на його місці. А потім крикнув:

— Arriba Espana[35]. Геть вашу сяку-розтаку Республіку, туди й розтуди ваших батьків!

Його порішили швидко, бо він образив усіх; його почали бити, щойно він дійшов до перших у шеренгах, били, коли він усе ще намагався йти далі з піднесеною головою, били, поки не впав, і різали серпами. Потім гуртом підтягли до краю урвища й скинули вниз, і тепер у них була кров на руках і на одежі, і всі раптом відчули, що з ayuntamiento виходять справжні вороги і що їх треба вбивати.

Поки дон Рікардо не вийшов лютий і не образив усіх нас, я певна, в шеренгах багато знайшлося б таких, котрі дорого б дали, щоб опинитися деінде. І якби хтось крикнув: «Слухайте, відпустімо решту! Вони вже дістали добру науку», — напевно, більшість погодилася б.

Але своєю відвагою дон Рікардо погано прислужився тим, що зосталися. Бо він роздрочив людей, і якщо доти вони виконували свій обов'язок не дуже охоче, то тепер в них кипіла лють, і це зразу ж далося взнаки.

— Виведіть священика, тоді все піде швидше! — крикнув хтось.

— Виведіть священика!

— Три розбійники у нас уже були, тепер давайте священика!

— Два розбійники, — сказав якийсь присадкуватий селянин тому, хто це крикнув. — Два розбійники було з господом нашим.

— З чиїм господом? — спитав той, весь — червоний від злості.

— З нашим господом — це ж так мовиться.

— У мене ніякого господа немає — навіть для сміху, — сказав той. — І ти краще прикуси язика, коли не хочеш сам прогулятися між шеренгами.

— Я такий самий республіканець, як і ти, — сказав присадкуватий. — Я вдарив дона Рікардо по зубах. Я вдарив дона Федеріко по спині. А дона Беніто не поцілив. Я просто називаю його так, як усі: наш господь. І з ним було два розбійники.

— Туди й розтуди твоє республіканство. І цей у тебе «дон», і той у тебе «дон».

— Тут їх усіх так називають.

— Ну, я цих cabrones називаю інакше. А твого господа… Ага! Он іще один вийшов!

І тут ми побачили ганебне видовище, бо тепер із дверей ayuntamiento вийшов дон Фаустіно Ріверо, старший син дона Селестіно Ріверо, поміщика. Він був високий, з білявим, гладенько зачесаним назад волоссям; він завжди носив у кишені гребінця і, певно, й зараз, перше ніж вийти, встиг причесатися. Він був страшенний бабій і боягуз і все життя мріяв стати матадором-аматором. Він водився з циганами, матадорами й постачальниками биків і любив ходити в андалузькому костюмі. Але він був боягуз, і всі мали його за блазня. Якось було оголошено, що він візьме участь в аматорському бої биків на користь притулку для старих в Авілі і що він уб'є бика з коня, по-андалузькому — дон Фаустіно довго навчався цього. Та коли він побачив величезного бика, якого йому підставили замість того, малого й кволого, що його він сам собі вибрав, він прикинувся хворим і, кажуть, навіть застромив собі два пальці в рот, щоб виблювати.

Коли він вийшов, із шеренг загукали:

— Hola, доне Фаустіно! Гляди, не ригай.

— Слухай, доне Фаустіно! Там, під кручею, є гарненькі дівчата.

— Доне Фаустіно! Зажди хвилинку, зараз ми приведемо бика ще більшого, ніж той, від якого ти втік.

І хтось іще крикнув:

— Гей, доне Фаустіно! Чи ти чув коли, що таке смерть?

Дон Фаустіно стояв і все ще удавав сміливця. У ньому ще не охолов запал, який спонукав його сказати, що тепер піде він. В такому запалі він колись оголосив, що уб’є бика. Так само йому стукнуло в голову, що з нього вийде матадор-аматор. Тепер його надихнув своїм прикладом дон Рікардо, і він стояв на дверях такий собі відважний красунчик, і зневажливо кривився. Але говорити він не міг.

— Ходиі сюда, доне Фаустіно, сюди, — гукали до нього з рядів. — Ходи сюди, доне Фаустіно! Дивись, такого величезного бика ти ще не бачив!

Дон Фаустіно стояв, дивлячись на майдан, і я подумала тоді, що нікому в обох шеренгах не жаль його. І все ж він іще козирився, та час минав, а дорога була тільки одна.

— Доне Фаустіно, — крикнув хтось. — Чого ти чекаєш, доне Фаустіно?

— Ладнається блювати, — сказав хтось, і по шеренгах перебіг сміх.

— Доне Фаустіно, — гукнув якиись селянин, — можеш блювати, коли хочеш. Мене це не обходить.

Тоді дон Фаустіно подивився на шеренги й через майдан на край урвища і, побачивши цей край і порожнечу за ним, раптом крутнувся і шаснув у двері ayuntamiento.

Всі зареготали, і хтось гукнув:

— Куди ж це ти, доне Фаустіно, куди ж ти втік?

— Він пішов блювати, — загорлав хтось інший, і всі знову зареготали;

Тут ми знову побачили дона Фаустіно, а за ним ішов Пабло зі своєю рушницею. Від хизування дона Фаустіно не лишилося й сліду. Побачивши шеренги, він забув про гордість і хизування, і тепер здавалося, наче Пабло підмітає вулицю, а дон Фаустіно — це сміття під його ногами. З'явившись на дверях цього разу, дон Фаустіно хрестився й бурмотів молитви, а потім затулив очі руками й зійшов сходами вниз, на майдан.

— Не чіпайте його, — крикнув хтось. — Хай іде.

Всі зрозуміли, й ніхто навіть не доторкнувся до нього, а він ішов між шеренгами, затуливши очі тремтячими руками, і губи його ворушилися.

Ніхто не казав жодного слова, й ніхто не чіпав його, але дійшовши до середини, він не зміг іти далі й упав навколішки.

Ніхто не вдарив його. Я йшла вздовж шеренги й дивилася на нього, і я побачила, як один селянин нахилився, поставив його на нога й сказав:

— Вставай, доне Фаустіно, і йди далі. Бика ще не випустили.

Але дон Фаустіно не міг іти сам, і тоді той селянин у чорній блузі підхопив його під одну руку, а другий, теж у блузі й пастуших чоботях, підхопив під другу, і так вони повели дона Фаустіно між шеренгами, і він ішов, затуливши очі долонями, й губи його тремтіли, а гладенько зачесане біляве волосся блищало на сонці, і, пропускаючи дона Фаустіно повз себе, селяни казали: «Доне Фаустіно, buen provecho — смачного вам, доне Фаустіно», або: «Доне Фаустіно, a sus ofdenes — до ваших послуг, доне Фаустіно». А один, теж невдаха-матадор, сказав: «Доне Фаустіно! Matador, a sus ordenes». І ще один сказав: «На небі стільки гарненьких дівчаток, доне Фаустіно!» І його провели між шеренгами, міцно тримаючи з обох боків і не даючи йому впасти, а він усе затуляв очі руками, але йому, мабуть дещо видно було крізь пальці, бо, коли вони підвели його до краю урвища, він знов упав на коліна, кинувся на землю, вчепився за траву й закричав: «Ні! Ні! Благаю! Ні! На бога! Ні! Ні!»

Тоді ті двоє селян, що вели його, і ще кілька найзавзятіших, з кінця шеренги, швиденько присіли за ним навпочіпки й щосили штовхнули його. І він полетів униз, так і не діставши жодного удару, і тільки чути було, як він пронизливо верещить, падаючи з кручі.

І тут уже я зрозуміла, що люди в шеренгах стали жорстокі й причина цього — образливі слова дона Рікардо й боягузлива поведінка дона Фаустіно.

— Хай виводять іще! — крикнув один селянин, а другий ляснув його по спині й сказав:

— Дон Фаустіно! Оце була кумедія! Дон Фаустіно!

— Нарешті дочекався свого бика, — додав третій. — Тепер блювання йому вже не допоможе!

— Скільки років на світі живу, а такого, як цей дон Фаустіно, ще не бачив!

— Зажди, ще інші будуть, — сказав іще хтось. — Потерпи трошки. Хто зна, що ми ще побачимо.

— Та хай хоч що, — сказав перший, — велетнів чи карликів, негрів чи дивовижних звірів із Африки, а для мене такого, як дон Фаустіно, вже не буде. Ну, нехай виходить наступний! Хто у вас там? Нехай виходить!