— Та ніяк своїх гріхів не полічать! — крикнув Пабло.

— Ну, звісно, адже їх там двадцять душ, — сказав хтось іще.

— А то й більше, — сказав інший.

У двадцятьох чоловік гріхів набереться чималенько.

— Так, але, по-моєму, вони просто хитрують, щоб виграти час. У таку хвилину усіх своїх гріхів не згадаєш, хіба найтяжчі.

— То май терпіння, — озвався другий. — Як їх тут душ двадцять із гаком, то навіть на те, щоб покаятися в самих тільки найтяжчих гріхах, треба силу часу.

— Терпіння в мене досить, — відповів перший. — Та все ж таки, чим скоріше ми це скінчимо, тим краще. І для них, і для нас. Надворі липень, роботи багато. Хліб не вимолочено. Ще не час розважатися та свята справляти.

— А от сьогодні у нас свято, — сказав інший. — Сьогодні у нас свято Свободи. Відтепер, як ми їх порішимо, і місто, — і землі будуть наші.

— Сьогодні ми вимолотимо фашистів, — сказав хтось. — А з полови постане свобода нашого pueblo[33].

— Але треба робити все як належить, щоб заслужити цю свободу, — сказав другий. — Пілар, — звернувся він до мене, — коли в нас буде мітинг?

— Відразу ж, як скінчимо з оцим, — відповіла йому я. — В цьому самому будинку ayuntamiento.

Я жартома наділа лакованого трикутного капелюха guardia civil. Курок пістолета я спустила, притримуючи його великим пальцем і натискаючи на спуск, бо здогадалася, що це робиться так; пістолет я засунула дулом за мотузку, якою підперезалася. Надіваючи капелюха, я думала, що це буде гарний жарт, але потім пошкодувала, що не взяла замість капелюха кобури від пістолета. І хтось із шеренги сказав мені:

— Пілар, дочко, не личить тобі носити такого капелюха. Адже ми покінчили з guardia civil.

— Ну, що ж, — сказала я, — доведеться його скинути. — І скинула.

— Дай-но мені того капелюха, — сказав він. — Його треба викинути.

Ми стояли в кінці шеренги, там, де алея йде понад урвищем, і він узяв у мене трикутного капелюха й жбурнув його — так пастух кидає від стегна камінь у бика, щоб підігнати його. Капелюх полетів униз, і ми дивились, як він чимдалі меншає, виблискуючи лаком у прозорому повітрі. Я озирнулася назад і побачила, що в усіх вікнах і на всіх балконах стоять люди, і побачила дві шеренги чоловіків, що вишикувалися через весь майдан аж до дверей ayuntamiento, і натовп під вікнами того будинку. Над майданом стояв гомін, і раптом хтось крикнув: «Перший вийшов!» Це був мер, дон Беніто Гарсіа. Він повільно вийшов із дверей, простоволосий, і зійшов сходами вниз, і нічого не сталося. Він пройшов повз перших двох, чотирьох, вісьмох, десятьох, усе далі прямуючи між шеренгами чоловіків із ціпами, й усе ще нічого не діялося. Він ішов і йшов, піднісши високо голову, його сите обличчя посіріло, очі дивилися вперед, потім раптом забігали сюди-туди, але ступав він твердо. І все ще нічого не діялося.

З балкона хтось крикнув: «Que pasa, cobardes? Чого ж ви, боягузи?» Але дон Беніто йшов далі між шеренгами, і йому нічого не робили. Потім я побачила, як в одного селянина, що стояв за три чоловіка від мене, засмикалося обличчя, він кусав губи й так міцно стискав свого ціпа, що руки в нього побіліли. Я бачила, що він дивиться на дона Беніто, який підходив усе ближче, але поки що нічого не діялося. Потім, коли дон Беніто майже порівнявся з ним, цей чоловік замахнувся ціпом — аж зачепив ним сусіда в шерензі,— і молоснув дона Беніто по голові. Дон Беніто подивився на нього, а він ударив його ще раз і крикнув: «Ось тобі, cabron[34]». Цього разу удар влучив в обличчя, і дон Беніто затулив очі руками, і його били доти, доки він не впав. А той, що перший ударив його, гукнув, щоб йому допомогли, схопив дона Беніто за комір сорочки, а інші схопили його за руки й потягли долілиць по землі до кручі й скинули в річку. А той селянин, що вдарив його перший, став навколішки на краю урвища, дивився йому вслід і примовляв: «cabron! cabron! Ах ти ж cabron!» То був орендар дона Беніто, і вони ніяк не могли поладнати один з одним. Вони посварилися через ділянку землі над річкою — дон Беніто відібрав її в того селянина й віддав іншому, і той селянин давно затаїв до нього ненависть. Він не повернувся на своє місце в шерензі, а так і залишився сидіти на краю урвища і все дивився туди, куди впав дон Беніто.

Після дона Беніто на майдан довго ніхто не виходив. На майдані було тихо, бо всі чекали, хто буде другий. Потім якийсь п'яниця щосили загорлав:

— Que saiga el toro! Випустіть бика!

З натовпу, що зібрався під вікнами ayuntamiento, крикнули:

— Вони не хочуть іти! Вони всі моляться!

Тоді інший п'яниця загорлав:

— Женіть їх звідти! Женіть, та й усе! Годі їм молитися!

Але з ayuntamiento все ще ніхто не виходив; та ось я побачила на дверях іще одного чоловіка.

То був дон Федеріко Гонсалес, власник млина й бакалійної крамниці, найзапекліший фашист у нашому місті. Він був високий і худорлявий, а волосся начісував з одного боку голови на другий, щоб прикрити лисину. Він вийшов босий, як його взяли з дому, в нічній сорочці, заправленій у штани. Він ішов попереду Пабло, піднявши руки над головою, а Пабло підштовхував його дулом рушниці в спину, і так вони йшли, аж поки дон Федеріко увійшов поміж шеренги. Та коли Пабло залишив дона Федеріко й повернувся до дверей ayuntamiento, той не зміг іти далі й зупинився, звівши очі догори й піднісши руки, наче хотів ухопитися за небо.

— В нього ноги здерев'яніли, — сказав хтось.

— Що це з вами, доне Федеріко? Не можете йти? — крикнув другий.

Але дон Федеріко стояв на місці, піднісши руки, і тільки губи в нього ворушилися.

— Ну, давай, — крикнув йому зі сходів Пабло. — Іди!

А дон Федеріко все стояв, наче до місця прикипів. Якийсь п'яниця штрикнув його ціпилном у спину, і дон Федеріко рвонувся, як норовистий кінь, але вперед не рушив, а так і зостався на місці з піднесеними руками, дивлячись на небо.

Тоді той селянин, що стояв коло мене, сказав:

— Неподобство! Я проти нього нічого не маю, але це видовисько треба кінчати. — І він вийшов зі свого ряду, пропхався до дона Федеріко і сказав: — 3 вашого дозволу. — І, розмахнувшись, ударив його києм по голові.

Дон Федеріко опустив руки, притис їх до лисого тім'я, пригнув голову і, захищаючи її руками — довге рідке волосся, що прикривало його лисину, стирчало між пальцями, — кинувся бігти між двома шеренгами. Його молотили ціпами по спині й плечах, аж поки він не впав, і тоді ті, що стояли в кінці, підняли його й скинули з кручі. Він не вимовив жодного слова, відколи Пабло виштовхнув його з дверей дулом рушниці. Тільки не міг іти. Певно, ноги не слухались.

Після дона Федеріко я побачила, що в кінці шеренги над урвищем зібралися справжні шибайголови, і пішла до аркади ayuntamiento, відштовхнула двох п'яниць від вікна й зазирнула туди сама. У великому залі ayuntamiento всі стояли на колінах, півколом, і молилися. Священик теж стояв на колінах і молився разом із ними. Пабло й один швець на прізвисько Cuatro Denos, Чотирипалий, — він тоді весь час був із Пабло, — і ще двоє стояли з рушницями, і я почула, як Пабло запитав священика: «Хто піде зараз?» — але священик усе молився й нічого йому не відповідав.

— Слухай, ти, — сказав Пабло священикові своїм хрипким голосом. — Хто піде зараз? Хто приготувався?

Священик не відповідав Пабло, наче його там і не було, і я бачила, що Пабло починає сердитися.

— Ми підемо всі разом, — підвівши голову й уриваючи молитву, сказав йому дон Рікардо Монтальво, наш поміщик.

— Que va, — сказав Пабло. — По одному, тільки-но приготуєтеся.

— Тоді зараз піду я, — сказав дон Рікардо. — Вважай, що я вже готовий.

Священик благословив його, коли він сказав це, а потім ще раз, коли він підвівся. Він не переривав молитви, тільки дав йому поцілувати розп'яття, і дон Рікардо поцілував розп'яття, обернувся до Пабло й сказав:

— Все. Тепер я приготувався раз і назавжди. Ходімо, ти, цапе смєрдючии.