Я побачила, що Пабло знову нахилився вперед і сказав щось священикові, але через галас не почула, що саме. Священик нічого не відповів йому й молився далі. Раптом з півкола тих, що молилися, підвівся чоловік, і я зрозуміла, що він хоче вийти. Це був дон Хосе Кастро, якого всі називали дон Пепе, торговець кіньми і запеклий фашист; він стояв тепер посеред залу, низенький, охайний, хоч і неголений, в піжамній куртці, заправленій у сірі смугасті штани. Він поцілував розп'яття, коли священик благословив його, потім випростався, озирнувся на Пабло й кивнув на двері.

Пабло похитав головою й затягся цигаркою. Я бачила, що дон Пепе щось каже Пабло, але нічого не чула. Пабло не відповів: він знов похитав головою й показав на двері.

Тоді дон Пепе подивився на двері, і я збагнула: доти він не знав, що вони замкнені. Пабло показав йому ключа, і він з хвилину постояв, дивлячись на ключ, а тоді відвернувся, відійшов і знову став на коліна. Я побачила, що священик озирнувся на Пабло, а Пабло вищирив зуби й показав йому ключа, і священик, видно, лише тоді усвідомив, що двері замкнені, і наче хотів був кивнути головою, але тільки похилив її й почав молитися далі.

Не знаю, як вони могли не помічати, що двері замкнені, хіба що дуже глибоко поринули в свої молитви і думки; однак у ту мить вони нарешті збагнули все, зрозуміли, чого на майдані сталось напевно, їм стало ясно, що там тепер усе змінилося. Але вони стояли на колінах і молилися, як раніше.

Тепер галас стояв такий, що нічого не можна було почути, і п'яниця, що вмостився на моєму стільці, обіруч шарпав грати й хрипко горлав: «Відчиніть! Відчиніть!»

Я побачила, що Пабло знову звернувся до священика, але той нічого не відповів. Тоді Пабло зняв із плеча рушницю й штовхнув нею священика в спину, але священик не звернув на те ніякої уваги, і Пабло похитав головою. Потім він сказав щось через плече Чотирипалому, а Чотирипалий переказав те іншим вартовим, і вони всі підвелися, відійшли в найдальший куток залу й вишикувалися там із своїми рушницями в руках.

Пабло знов сказав щось Чотирипалому, і той зсунув разом два столи й кілька лав. Вийшла барикада, що відділяла той куток кімнати, за барикадою стояли вартові зі своїми рушницями. Пабло нахилився вперед і вдруге штовхнув священика в спину прикладом, але священик не звернув на те уваги, а решта, крім дона Пепе, теж ні на що не зважали й молилися далі. Пабло похитав головою, а потім, помітивши, що дон Пепе дивиться на нього, кивнув йому головою й показав ключ, високо піднявши його в руці. Дон Пепе зрозумів, похилив голову й став молитися швидко-швидко.

Пабло зіскочив на підлогу й, обійшовши довгий стіл для засідань, пішов до великого крісла мера, що стояло на помості. Він сів у це крісло і почав крутити цигарку, не спускаючи очей з фашистів, що молилися разом із священиком. З виразу його обличчя не можна було зрозуміти, що він надумав. Ключ лежав на столі перед ним — великий залізний ключ, з півметра завдовжки. Потім Пабло щось крикнув вартовим, що саме, я не розчула, і один із них рушив до дверей. Я побачила, що всі фашисти почали молитися ще ревніше, і зрозуміла, що тепер їм уже все ясно.

Пабло знов сказав щось священикові, але священик не відповідав. Тоді Пабло нахилився над столом, узяв ключа і кинув його вартовому, що стояв коло дверей. Той упіймав ключа в повітрі, й Пабло схвально усміхнувся. Вартовий встромив ключ у замок, повернув його й відхилив двері, ховаючись за ними від натовпу, що ринув усередину.

Я бачила, як вони вдерлися, і в цю мить п'яниця, що стояв зі мною на стільці, заверещав: «Айї-ї! Айї-ї!» Він просунув голову між грати так, що затулив мені все вікно, й закричав: «Бий їх! Бий їх! Ріж! Бий!» — і обома руками відштовхнув мене вбік, і мені вже нічого не було видно.

Я пхнула його ліктем у живіт і сказала:

— Ти, п'янюго, чий це стілець? Дай подивитися!

Але він тільки шарпав обома руками грати і горлав:

— Бий їх! Бий! Ріж! Отак! Бий! Ріж їх! Cabrônes! Cabrônes! Cabiônes!

Я з усієї сили вдарила його ліктем і сказала:

— Cabrôn! П'янюго! Дай подивитися!

Тоді він обома руками пригнув мою голову, намагаючись зіпхнути мене з стільця, щоб йому самому зручніше було дивитись, всією своєю вагою навалився на мене й загорлав іще дужче: і

— Бий їх! Отак! Отак! Бий!

— Щоб тебе самого побило! — сказала я й щосили вдарила його в найболючіше місце, і йому таки заболіло: він відпустив мою толову, схопився за те місце й сказав: «No hay derecho, mujer. He маєш права робити цього, жінко». А я тим часом зазирнула у вікно й бачу, що кімната повна людей, і вони б'ють фашистів гирлигами, і молотять, ціпами, і гатять, і гамселять, і штрикають дерев'яними вилами з обламаним зуб'ям, і ці вила вже не білі, а червоні, і все там ходором ходить, а Пабло сидить у великому кріслі з рушницею на колінах і дивиться, а довкола всі ревуть, б’ють і ріжуть, і люди верещать, наче коні під час пожежі.

Я бачила, як священик, підібравши сутану, перелазить через лаву, а ззаду його ріжуть серпами й кривими ножами, аж врешті хтось схопив його за полу, й почувся пронизливий зойк, потім ще зойк, і я побачила, як двоє штрикають священика в спину серпами, а третій тримає його. Священик простяг руки, потім ухопився за спинку якогось крісла, але тут стілець, на якому я стояла, розвалився, і ми з п'яницею гепнулися на бруківку, яка смерділа вином і блювотинням, а п'яниця все сварився на мене пальцем і казав: «No hay derecho, mulet. No hay derecho. Ти мене скалічити могла». Люди натискали на нас, проштовхуючись до ayuntamiento, але я бачила тільки їхні ноги, що переступали через поріг, і п'яницю, що сидів навпроти мене, тримаючись за те місце, куди я його вдарила.

Так скінчилася розправа з фашистами в нашому містечку, і я рада, що більше нічого не бачила, бо, якби не той п'яниця, я побачила б усе. Добре, що він не дав мені додивитися до кінця, бо того, що діялося в ayuntamiento, краще було б не бачити.

А тим часом той другий п'яниця ніяк не міг утихомиритися. Коли ми підвелися з землі після того, як зламався стілець, люди ще пхалися в двері ayuntamiento. І тут я побачила, що той, з червоно-чорною хусткою, знову чимсь поливає дона Анастасіо. Голова в нього хиталася з боку на бік, і він насилу міг сидіти. Однак усе лив і чиркав сірником, лив і чиркав, аж урешті я підійшла до нього й сказала:

Що ти робиш, негіднику!

— Nada, mujer, nada, — відповів він. — Відчепися від мене.

І тут, може, через те, що, ставши перед ним, я загородила собою вітер, сірник загорівся, і синій вогник побіг рукавом дона Анастасіо вгору, до його потилиці, а п'яниця задер голову й загорлав щосили:

— Мертвих спалюють! Мертвих спалюють!

— Хто? — крикнули з натовпу.

— Де? — озвався ще хтось.

— Тут! — надривався п'яниця. — Отут!

Тоді хтось з розмаху ударив п'яницю ціпом по голові, він упав навзнаки і з землі подивився на того, хто його вдарив, потім заплющив очі, схрестив на грудях руки і, простягтись поряд з доном Анастасіо, вдав, ніби спить. Більше його ніхто не чіпав, і він лежав тихо і так і залишився лежати, коли дона Анастасіо підняли й поклали на воза до інших трупів, і повезли до урвища, звідки всіх їх поскидали в річку того ж вечора, як тільки прибрали все в ayuntamiento. Для всього міста було б краще, якби заразом туди скинули й два-три десятки п'яниць, надто тих у червоно-чорних хустках, і гадаю, що як у нас ще буде колись революція, то треба буде починати з них. Тоді ми ще цього не знали. Але незабаром довелось-таки зрозуміти це.

Однак того вечора ми ще й гадки не мали, що нас чекає. Після різанини в ayuntamiento нікого більше не вбивали, але зборів того вечора так і не вдалося скликати, бо дуже багато людей повпивалося. Навести лад було неможливо, і тому збори відклали до другого дня.

Тієї ночі я спала з Пабло. Не слід було б розповідати це при тобі, guapa; але знов же тобі корисно знати все, а те, що я розповідаю, — то принаймні чиста правда. Ти послухай, Inglis, бо це дуже цікаво.