Ти наковтався диму, ось у чому річ, сказав він собі. Але він знав, що річ не в цьому. Він твердо відчував нереальність усього за незаперечною, здавалося б, реальністю; він обводив поглядом міст, убитого вартового на дорозі, камінь, за яким лежав Ансельмо, Фернандо, що простятся під схилом, і гладеньку, темну смугу шосе до нерухомого ваговоза, але все, як і раніше, здавалося нереальним.

Нісенітниця, сказав він собі, просто тобі трохи наморочиться в голові, й це звичайна реакція після великої напруги. Опануй себе.

Тут Агустін схопив його за плече й показав пальцем на той бік ущелини, і він глянув і побачив Пабло.

Пабло вибіг із-за закруту дороги, коло стрімкої скелі, за якою дорога зникала з очей, зупинився, прихилився до стіни і, обернувшись в той бік, звідки вибіг, почав стріляти. Роберт Джордан бачив, як Пабло, невисокий, кремезний, без шапки, стоїть, прихилившись до скелі, з автоматом у руках, і бачив, як поблискують на сонці, вилітаючи, мідні гільзи. Вони бачили, як Пабло присів навколішки й пустив іще одну чергу. Потім він повернувся й, не оглядаючись, пригнувши голову, присадкуватий, кривоногий, моторний, побіг просто до мосту.

Роберт Джордан відштовхнув Агустіна вбік, притис ложе кулемета до плеча й почав наводити його на закрут дороги. Його автомат лежав поряд. На такій відстані з нього важко було влучити.

Поки Пабло біг до мосту, Роберт Джордан навів кулемет на заворот дороги, але звідти ніщо не показувалось. Пабло добіг до мосту, озирнувся, тоді глянув на міст і, кинувшись ліворуч, поліз униз, в ущелину. Роберт Джордан не зводив очей з завороту, але нічого не було видно. Агустін звівся на одне коліно. Він дивився, як Пабло, наче гірський цап, стрибає з каменя на камінь. Після появи Пабло за заворотом більше не стріляли.

— Ти що-небудь бачиш там, нагорі? На скелі? — спитав Роберт Джордан.

— Ні, нічого.

Роберт Джордан стежив за заворотом дороги. Він знав, що відразу ж за заворотом кам'яна стіна надто крута й вилізти на неї неможливо. Але далі були місця, трохи положистіші, й хто-небудь міг вилізти нагору звідти.

Якщо досі все здавалося йому нереальним, то тепер усе раптом стало аж надто реальним. Ніби раптом сфокусував об'єктив фотоапарата. Тоді-то він і побачив, як із-за завороту висунулося на залиту сонцем дорогу обрубане, тупе рильце й приземкувата зелено-сіро-коричнева башта, з якої стирчав кулемет. Він дав чергу і почув, як кулі дзенькнули об сталеву обшивку. Танкетка відкотилась назад, за виступ скелі. Спостерігаючи далі, Роберт джордан побачив, як із-за рогу знову з'явився її тупий ніс і край бритти, потім башта повернулася, наставивши дуло кулемета на дорогу.

— Виповзає, як миша з нори, — сказав Агустін. — Дивись, Ingles.

— Не знає, що йому робити, — мовив Роберт Джордан.

— От від цієї кузьки й відстрілювався Пабло, — сказав Агустін. — Ану, Ingles, підсип їй іще.

— Ні, броні не пробити. І не треба, щоб вони засікли нас.

Танк почав обстрілювати дорогу. Кулі били об асфальт і відскакували із свистом, потім почали дзенькати об метал мосту. Це й був той кулемет, що його вони чули раніше.

— Cabron! — сказав Агустін. — Так ось вони які, твої знамениті танки, Ingles?

— Це скоріше танкетка.

— Cabron! Якби мені пляшка бензину, я поліз би туди й підпалив його. Що він робитиме далі?

— Трохи почекає, тоді знову вигляне.

— І оцього люди бояться? — мовив Агустін. — Дивись, Ingles. Він б'є по вбитих!

— В нього нема іншої мішені, от він і стріляє по вартових, — сказав Роберт Джордан. — Не лай його.

Але він подумав: так, звичайно, сміятися легко. Але уяви собі, що це ти просуваєшся по шосе на своїй території, і раптом тебе зупиняють кулеметним вогнем. Потім бачиш попереду підірваний міст. Хіба ти не подумав би, що дорога перед тобою замінована завчасно або що це засідка? Авжеж, подумав би. Він робить те, що треба. Він вичікує, може, щось покажеться. Виманює ворога. А ворог — це всього-на-всього ми. Але він цього не може знати. Ах ти, сволоцюго малий.

Танкетка виповзла трохи вперед з-за рогу. І тут Агустін побачив Пабло, що виліз із ущелини, підтягуючись на руках; піт лився по його зарослому обличчю.

— Ось він, сучий син! — сказав він.

— Хто?

— Пабло.

Роберт Джордан оглянувся на Пабло, а тоді пустив чергу по тому місці розмальованої башти танкетки, де, як він знав, мала бути оглядова щілина. Танкетка з гуркотом посунулася назад і сховалася за заворотом, і відразу ж Роберт Джордан підхопив кулемет і перекинув його разом із складеною триногою за плече. Ствол був такий гарячий, що йому обпекло спину, і він посунув його назад, щоб на плече лягло ложе.

— Бери мішок з дисками й мою маленьку maquina — крикнув він. — І біжи за мною.

Роберт Джордан біг схилом угору, пробираючись між соснами. Агустін насідав йому на п'яти, а ззаду їх наздоганяв Пабло.

— Пілар! — закричав Роберт Джордан. — Сюди, Пілар.

Всі троє так швидко, як тільки могли, здіймалися крутим схилом, бігти вже не можна було, бо круча стала майже прямовисна, і Пабло, що йшов порожнем, коли не брати до уваги кавалерійського автомата, швидко наздогнав решту.

— А де твої люди? — спитав Агустін, насилу ворушачи пересохлим язиком.

— Всі побиті,— сказав Пабло. Він ніяк не міг звести духу.

Агустін повернув голову й подивився на нього.

— Тепер у нас коней багато, Ingles, — задихаючись проказав Пабло.

— Це добре, — мовив Роберт Джордан. «Падлюка, вбивця», — подумав він. — Що там у вас було?

— Що хоч, — сказав Пабло, хапаючи ротом повітря. — Як у Пілар?

— Вона втратила двох — Фернандо і цього, як його…

— Еладіо, — сказав Агустін.

— А в тебе? — спитав Пабло.

— У мене загинув Ансельмо.

— Коней, отже, скільки завгодно, — сказав Пабло. — Навіть для вантажу стане.

Агустін прикусив губу, глянув на Роберта Джордана й похитав головою. Вони почули, що танкетка, якої тепер не було видно за деревами, знову почала обстрілювати дорогу й міст.

Роберт Джордан кивнув головою в той бік.

— Що в тебе вийшло з цим танком? — Він не хотів ні дивитися на Пабло, ні відчувати його запаху, але йому кортіло почути, що той скаже.

— Я не міг відійти, поки він там стояв, — сказав Пабло. — Загородив нам вихід із поста. А потім він чомусь відійшов, і я побіг.

— В кого ти стріляв, коли зупинився на завороті? — навпрямки запитав Агустін.

Пабло подивився на нього, хотів був усміхнутись, передумав і нічого не відловів.

— Ти їх усіх постріляв? — запитав Агустін.

Роберт Джордан думав: ти помовч. Це вже не твоє діло. Для тебе вони зробили все, що треба було, навіть більше. А це вже їхні міжусобні рахунки. І не суди з погляду етики. Чого ти ще чекав від убивці? Адже ти працюєш з убивцею. А тепер помовч. Ти задосить чув про нього раніше. Нічого нового тут нема. Але й сволота ж, подумав він. Ох, яка сволота!

Після стрімкої кручі йому так кололо в грудях, ніби ось-ось огруддя розірветься, але попереду, за деревами, вже видно було коней.

— Чого ж ти мовчиш? — сказав Агустін. — Чому не скажеш, що ти сам перестріляв їх?

— Відчепися, — сказав Пабло. — Я сьогодні багато і добре бився. Запитай Ingles.

— А тепер виведи нас звідси, — сказав Роберт Джордан. — В тебе ж є якийсь план?

— Я маю гарний план, — сказав Пабло. — Як пощастить, усі виберемося цілі.

Він уже трохи відсапався.

— А ти нікого з нас не замислив убити? — спитав Агустін. — Вже краще тоді я тебе вб'ю зараз.

— Відчепися, — сказав Пабло. — Я мушу дбати і про тебе, і про весь загін. Це війна. На війні не завжди робиш, що хочеш.

— Cabron, — сказав Агустін. — Про себе ти вже напевно подбаєш.

— Розкажи, що було там, на посту, — мовив Роберт Джордаи Пабло.

— Що хоч, — знову сказав Пабло. Він дихав так, неначе йому розпирало груди. Але голос уже звучав рівно; піт котився по його обличчі й шиї, і груди, і плечі були мокрі від поту. Він обережно, скоса глянув на Роберта Джордана, не знаючи, чи можна довіряти його приязному тонові, а потім усміхнувся. — Все, — сказав він знову. — Спочатку ми захопили пост. Потім проїхав мотоцикл. Тоді ще один. Тоді санітарна машина. Тоді ваговоз. Тоді танк. Якраз перед тим, як ти підірвав міст.