— Тоді…

— Танк нам нічого не міг зробити, але вийти ми не могли, бо він тримав дорогу під обстрілом. Потім він від'їхав, і я побіг.

— А твої люди? — спитав Агустін, все викликаючи його на сварку.

— Відчепись! — Пабло круто обернувся до Агустіна, і на обличчі його був вираз людини, яка добре билася, незалежно від того, що сталося потім. — Вони не з нашого загону.

Тепер уже зовсім близько були коні, прив'язані до дерев, сонце освітлювало їх крізь віття сосон, і вони крутили головами й хвицалися, відганяючи гедзів, і потім Роберт Джордан побачив Марію, і за мить він обіймав її міцно-міцно, зсунувши кулемета набік, так що розтруб врізався йому під ребро, а Марія все казала:

— Ох, Роберто! Ох, ти!

— Так, зайчику. Мій любий, любий зайчику. Тепер ми підемо.

— Це правда, що ти тут?

— Так, так. Усе правда. Ох, ти!

Він ніколи раніше не думав, що під час бою можна пам'ятати про жінку; що хоч би часткою своєї свідомості можна пам'ятати про неї і линути до неї; що можна відчувати, як її маленькі круглі груди притискаються до тебе крізь сорочку; що вони, ці груди, можуть пам'ятати про них обох навіть у бою. Але це було так. І це було, думав він, дуже добре. Дуже, дуже добре. Ніколи б я не повірив у це. І він пригорнув її до себе ще раз міцно-міцно, але не глянув на неї, а потім поплескав її там, де ніколи не плескав доти, й сказав;

— Сідай! Сідай! Стрибай у сідло, guapa.

Коней уже відв'язували, і Роберт Джордан віддав ручного кулемета Агустінові, закинув за спину свого автомата, переклав гранати з кишень у сідельні сакви, ввіпхнув один порожній рюкзак у другий і прив'язав ззаду до свого сідла. Потім підійшла Пілар, вона так засапалася, біжачи вгору, що не могла говорити, а лише показувала на мигах.

Пабло засунув у сакви три шворки, якими раніше путав коней, випростався й сказав:

— Que va, жінко? — Але вона тільки кивнула головою, і потім усі почали сідати на коней.

Робертові Джордану припав той самий сірий, якого він уперше побачив на снігу вчора вранці і, стискуючи йому боки шенкелями, він відчував, що це добрячий кінь. Джордан був у сандалях на мотузяній підошві, і стремена були йому закороткі; автомат стирчав за спиною, кишені — повні патронів, і він міцно сидів у сідлі, тримаючи напнуте повіддя під пахвою, заряджав вистріляний магазин і дивився, як Пілар видиралася на імпровізоване сидіння поверх великого клунка, прив'язаного до сідла буланої.

— Кинь ти це, ради бога, — сказав Прімітіво. — Впадеш звідтіля, та й кобилі не потягти стільки.

— Прикуси язика, — мовила Пілар. — Завдяки цьому ми живі будемо.

— Ти всидиш так, жінко? — запитав Пабло; він сидів у жандармському сідлі на гнідому жеребці.

— Що я, гірша за мандрівного крамаря, туди його й розтуди? — сказала Пілар. — Як поїдемо, старий?

— Прямо вниз, через дорогу. Потім угору отим схилом і далі лісом.

— Через дорогу? — запитав Агустін, який крутився біля нього, лупцюючи м'якими парусиновими черевиками тверде й непіддатливе черево коня, одного з тих, що Пабло привів уночі.

— Так, друже. Іншого шляху тут нема, — мовив Пабло.

Він передав йому повіддя одного з трьох в'ючаків. Двох інших мали повести Прімітіво й циган.

— Ти можеш їхати останнім, якщо хочеш, Ingles, — сказав Пабло. — Ми перескочимо через дорогу трохи вище, туди їхня maquina не досягне. Але поїдемо поодинці й з'їдемося вже згодом нагорі, поблизу перевалу.

— Гаразд, — сказав Роберт Джордан.

Вони рушили між деревами схилом униз, до краю дороги. Роберт Джордан їхав зразу за Марією. Їхати поруч неї він не міг: заважали дерева. Він раз тільки тихенько стиснув сірому боки шенкелями, а потім лише стримував його на крутому схилі між соснами, шенкелями кажучи йому те, що сказали б остроги, якби він їхав рівниною.

— Слухай, — сказав він до Марії.— Коли треба буде перетинати дорогу, ти їдь друга. Першому їхати цілком безпечно, хоч здається, що це найстрашніше. Другому ще краще. Вони завжди вичікують, що буде далі…

— А ти…

— Я проскочу потім, коли вони перестануть чекати. Це дуже просто. Найнебезпечніше їхати всім разом.

Попереду він бачив круглу кострубату Паблову голову, втягнену в плечі, і дуло його автомата над плечем. Він бачив Пілар, простоволосу, її широкі плечі, зігнуті коліна, високо підняті над клумаками, які вона стискала п'ятами. Одного разу вона озирнулася до нього й похитала головою.

— Коли переїздитимеш дорогу, випередь Пілар, — сказав Роберт Джордан Марії.

Потім дерева попереду порідшали, і він побачив унизу темний асфальт дороги, за ним зелень протилежного схилу. Ми тепер над дренажною трубою, подумав він, і під тим місцем, звідки дорога положисто спускається до самого мосту. Це ярдів за вісімсот від мосту. Отже, ми залишаємося в радіусі дії кулемета, якщо танкетка підійшла до самого мосту.

— Маріє,— сказав він. — Ти випередь Пілар раніше, ніж ми під'їдемо до дороги, а потім їдь схилом просто вгору.

Вона оглянулася до нього й нічого не сказала. Він тільки зиркнув на неї, щоб упевнитися, що вона зрозуміла.

— Comprendes? — запитав він. Вона кивнула головою. — То їдь уперед, — сказав він. Вона похитала головою. — Їдь уперед!

— Ні,— відповіла вона й, оглянувшись, похитала головою, — я поїду в свою чергу.

І якраз тоді Пабло підострожив гнідого жеребця, і той чвалом проскочив останній, усипаний сосновою глицею укіс і перелетів через дорогу, викрешуючи копитами іскри. Решта помчала за ним, і Роберт Джордан бачив, як вони один за одним перетинали дорогу і в'їжджали на зелений схил, і чув, як біля мосту зататакав кулемет. Потім він почув новий звук — «сюушш-грах-бом!» Це «бом» покотилося навколишніми горами, і він побачив! як на зеленому схилі знявся невеличкий фонтан землі, а над ним заклубочилася хмарка сірого диму. «Сюушш-грах-бом!» — знову зашипіло, як ракета, і потім вибухнуло, і знову груддя і дим, цього разу ближче до вершини схилу.

Циган, що їхав попереду нього, зупинився у затінку останніх сосон край дороги. Він зиркнув на той бік, потім оглянувсь на Роберта Джордана.

— Скачи, Рафаелю, — сказав Роберт Джордан. — Уперед!

Циган держав у руках повід в'ючака, що йшов за ним, крутячи головою.

— Кинь в'ючака й скачи! — сказав Роберт Джордан.

Він побачив, як циганова рука відвелась назад, вище, вище, і повід напнувся, як струна, а потім опав, і циган, вдаривши п’ятами в боки свого коня, вже летів через дорогу, і, коли Роберт Джордан коліном відіпхнув від себе в'ючака, що сполохано стрибнув на нього, циган уже був на тому боці й галопом мчав схилом угору, і було чути глухе стукотіння копит.

«Сюушш-гр-р-бах!» Снаряд пролетів зовсім низько, і Роберт Джордан побачив, як циган метнувся вбік, як зацькований кабан, а поперед нього знову виріс маленький чорно-сірий гейзер. Потім він побачив, що циган знову мчить угору довгим зеленим схилом, тепер уже повільніше й рівніше, а снаряди лягають то позад нього, то попереду; потім він зник за пагорбом, там, де мали чекати інші. Ні, цього бісового в'ючака я не можу взяти з собою, подумав Роберт Джордан. А було б непогано прикритися ним. Було б непогано, якби він біг між мною і тією сорокасемиміліметрівкою, з якої вони гатять від мосту. Хай йому чорт, спробую його потягти.

Він під'їхав до в'ючака, підібрав звислий кінець повода й, ведучи коня за собою, проїхав ще ярдів п'ятдесят понад дорогою. Під'їхавши до узлісся, він оглянувся на дорогу, на ваговоз, що темнів на ній, на міст. На мості метушилися люди, а далі на дорозі був мовби затор. Роберт Джордан роздивився довкола, і, побачивши зрештою те, що йому було треба, підвівся в стременах, і вломив із сосни суху гілку. Тоді підвів в'ючака на край укосу над дорогою, кинув повід і замашисто вдарив коня гілкою по крупу. «Вперед, сучий сину!» — сказав він, і, коли кінь перебіг дорогу й почав підійматися схилом угору, кинув гілляку йому вслід. Вона поцілила, і кінь з клусу перейшов у чвал.

Роберт Джордан проїхав ще тридцять ярдів понад дорогою; далі укіс був надто крутий. Гармата стріляла тепер майже безперестану: ніби шипіння ракети і потім лункий удар, що підкидав землю. «Ну, тварюко, вперед», — сказав Роберт Джордан сірому й пустив його щодуху вниз із гори; вилетівши на голе місце, перескочив через дорогу, відчуваючи, як цокання копит об асфальт віддається по всьому його тілу до плечей, потилиці й щелеп, а потім помчав угору, по схилу, і копита націлювалися, били, гупали в м'яку землю, відштовхувалися, здіймалися, неслися, і» оглянувшись назад, він побачив міст у такому ракурсі, в якому не бачив його раніше. Його було видно збоку, не зменшеного в перспективі, й посередині мосту зяяв пролам, і за ним на дорозі стояла танкетка, а за танкеткою великий танк із гарматою, жерло якої було націлене на Роберта Джордана, і воно раптом блиснуло сліпучо-жовто, як сонце, відбите в дзеркалі, і повітря лунко розірвалося мовби над самою шиєю в сірого, і не встиг він повернути голови, як попереду знявся фонтан каміння й землі. В'ючак біг перед ним, але він надто збочив праворуч і вже почав приставати, а Роберт Джордан усе гнав і гнав коня і, зиркнувши в бік мосту, побачив довгу низку ваговозів, що спинилися за поворотом, — тепер зверху все було добре видно, — і тут знову блиснув жовтий спалах, віщуючи нове «сюушш» і «бом». Снаряд ліг, не долетівши, але він почув, як після вибуху посипались осколки.