Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— В нього більше не стріляй, — сказав Роберт Джордан. — Цілься тепер у шину переднього колеса машини. Якщо схибиш, влучиш у мотор. Добре. — Він стежив у бінокль. — Трохи нижче. Добре, чудово стріляєш! Mucho! Mucho! [144]Тепер спробуй влучити у вершок радіатора. Навіть не у вершок, а в самий радіатор. Та ти справжній чемпіоні Тепер слухай. Хоч би що з'явилося на дорозі, не підпускай ближче он того місця. Бачиш?

— Дивись, зараз вітрове скло проб’ю, — сказав задоволений циган.

— Не треба, машині вже кінець, — сказав Роберт Джордан. — Побережи патрони, поки ще що-небудь з'явиться на дорозі. Відкривай вогонь тоді, коли воно порівняється з трубою. Якщо це буде машина, намагайся влучити в шофера. Але стріляйте тоді відразу всі,— сказав він Пілар, яка підійшла до них разом з Прімітіво. — У вас тут чудова позиція. Бачиш, як цей сторчак захищає ваш фланг?

— Йшов би ти робити своє діло з Агустіном, — сказала Пілар. — Закінчуй свою лекцію. Я тут місцину краще за тебе знаю.

— Нехай Прімітіво заляже он там, вище, — мовив Роберт Джордан. — Он там. Бачиш, друже? З того боку, де починається крутизна.

— Гаразд, — сказала Пілар. — Іди собі, Ingles. Разом зі своїми мудрими порадами. Тут діло ясне.

І тоді вони почули гуркіт літаків.

Марія давно вже була з кіньми, але їй із ними не було спокійно. І їм із нею теж. Звідси, з лісу, вона не бачила шляху, і мосту теж не бачила, і коли знялася стрілянина, вона обняла за шию гнідого жеребця з білою зіркою на лобі, якого не раз пестила й частувала ласими шматками, поки коні стояли в лісовій загороді поблизу табору. Але її хвилювання передалося гнідому, і він неспокійно крутив головою, роздимаючи ніздрі на стрілянину й гранатні вибухи. Марія не могла встояти на місці і весь час ходила навколо коней, погладжуючи їх, поплескуючи, а вони полохалися ще більше.

Прислухаючись до стрілянини, вона намагалася не думати про неї як про щось страшне, а просто пам'ятати, що там, унизу, — Пабло з новими людьми, а вище — Пілар зі своїми і що вона не повинна боятися чи тривожитись, а повинна непохитно вірити Робертові. Але їй це не вдавалось, і звуки пострілів унизу й далі, за мостом, і глухий гуркіт бою, що долинав із міжгір'я, наче відгомін далекої бурі, то сухим розкотистим потріском, то гучним ухканням бомб, — все це було таке страшне, що аж перехоплювало віддих.

Потім нараз вона почула знизу, зі схилу, могутній голос Пілар, що кричав їй щось брутальне, чого вона не могла зрозуміти, і вона подумала: о господи, ні, ні. Не треба такого казати, коли він у небезпеці. Не треба нікого ображати й ризикувати даремно. Не треба дратувати долю.

Потім вона почала молитися за Роберто швидко й машинально, як, бувало, молилася в школі, бурмочучи молитви скоромовкою й відлічуючи їх на пальцях лівої руки, по десять разів кожну з двох молитов. Потім міст злетів у повітря, й розлігся оглушливий вибух, і один кінь знявся дибки і так шарпонув головою, що оброть луснула, і кінь метнувся в гущавину. Але Марії таки вдалося спіймати його й привести назад, він тремтів, спотикався, груди потемніли від поту, сідло з'їхало набік, і, ведучи його назад через ліс, вона знову почула стрілянину внизу й подумала: далі я не можу так. Я не можу жити, не знаючи, що там. Я не можу дихнути, і в роті мені пересохло. І я боюсь, і з ме-ве нема ніякої користі, тільки полохаю коней, і цього коня мені пощастило впіймати лише випадково, бо він збив набік сідло, наскочивши на дерево, і заплутався в стремені, але сідло я зараз підправлю і — о господи, що ж мені робити! Я не можу далі.

Господи, зроби так, щоб з ним нічого не сталося, бо вся моя душа і вся я сама там, на мості. Я знаю, перше — це Республіка, а друге — те, що ми мусимо виграти війну. Але, пресвята, ясна діво, спаси мені його, і я завжди буду чинити, як ти звелиш. Адже я не живу. Мене більше нема. Я тільки в ньому і з ним. Збережи мені його, тоді і я житиму й робитиму все на догоду тобі, і він мені не заборонить. І це не буде проти Республіки.

О, прости мені, бо я заплуталася. Я зовсім заплуталася. Але, як ти мені його збережеш, я ніколи не грішитиму. Я робитиму й те, що звелить він, і те, що звелиш ти. Я подвоюсь і робитиму все. Але отак лишатися тут і не знати — я не можу більше.

А коли Марія вже знову прив’язала коня, припасувала сідло, розправила попону й нахилилася, щоб затягти тугіше по-пругу, вона раптом почула знизу, з-за дерев, могутній голос Пілар:

— Маріє! Маріє! Твій Ingles цілий. Чуєш? Цілий. Sin novedad.

Марія вхопилася за сідло обома руками, припала до нього стриженою головою й заплакала. Потім знову почула голос Пілар, і відірвалась від сідла, й закричала, задихаючись:

— Чую! Дякую! — Перевела дух і знову закричала: — Дякую! Дуже дякую!

Коли до них долинув гуркіт літаків, усі глянули вгору, і там вони летіли, високо в небі, з боку Сеговії, срібні на тлі неба, і їхнє розмірене гудіння забивало всі інші звуки.

— Вони, — мовила Пілар. — Тільки цього ще бракувало.

Роберт Джордан поклав руку їй на плече, дивлячись угору.

— Ні, Пілар, — сказав він. — Вони не задля нас сюди летять. Для нас вони не мають часу. Заспокойся.

— Ненавиджу я їх!

— Я теж. Але мені вже пора до Агустіна.

Він рушив попід виступом схилу, тримаючись у затінку сосон, і весь час було чути розмірений, безугавний гуркіт моторів, а з-за далекого завороту дороги по той бік зруйнованого мосту долинало кулеметне скрекотання.

Роберт Джордан кинувся на землю поряд з Агустіном, що заліг із своїм кулеметом у молодому сосняку, а літаків у небі все прибувало й прибувало.

— Що там коїться, на тому боці? — спитав Агустін. — Чому Пабло не йде? Хіба він не знає, що мосту вже нема?

— Мабуть, він не може відійти.

— Тоді відходитимемо самі. Біс із ним.

— Він прийде, як тільки зможе, — сказав Роберт Джордан. — Ми його зараз побачимо.

— Я чомусь його не чую, — сказав Агустін. — Вже давно. Ні.

Ось! Слухай! Ось він! Це він.

Обізвався — так-так-так-так-так — короткою чергою кавалерійський автомат, тоді ще раз, тоді ще.

— Він, він, хай йому біс, — сказав Роберт Джордан.

Він поглянув у високе безхмарне синє небо, де летіли все нові й нові літаки, і подивився на Агустіна, що теж підвів голову. Потім він перевів погляд униз, на зруйнований міст і на дорогу за ним, ще й досі порожню, закашлявся, сплюнув і прислухався до тріскотняви станкового кулемета, що знову чулася з-за закруту дороги. Звук линув із того ж місця, що й раніше…

— А що це? — спитав Агустін. — Що це за лайно?

— Це чути ще відтоді, як я підірвав міст, — сказав Роберт Джордан.

Він знову подивився вниз, на міст і річку, що видніла крізь пролам посередині, де шматок помосту висів, ніби обірваний сталевий фартух. Чути було, як перші літаки вже скидають бомби на міжгір'ї, а з боку Сеговії летіли й летіли ще. Все небо тепер гуло їхніми моторами, а придивившись уважніше, він побачив і винищувачів, що супроводжували ескадрильї; маленькі, ніби іграшкові, вони кружляли над бомбардувальниками у височині.

— Мабуть, позавчора вони на той бік не літали, — сказав Прімітіво. — Завернули, певно, на захід — і назад. Якби наші побачили їх, то не розпочинали б наступу.

— Того разу їх не було стільки, — сказав Роберт Джордан.

У нього було таке почуття, ніби на його очах щось почалося нормально й природно, тоді стало помножуватися у великі, величезні, гігантські відображення. Ніби кинув камінчик у воду, а кола від нього почали розбігатися, розростатися, обертатися на ревучу лавину припливної хвилі. Чи ніби ти крикнув, а луна повернула твій голос оглушливим гуркотом грому, і в громі тому була смерть. Чи ніби ти вдарив одну людину, і та впала, а навколо, скільки сягав зір, почали зводитись інші люди, в повному бойовому спорядженні. Він був радий, що він зараз не з Гольцом там, у міжгір'ї.

Лежачи поряд з Агустіном, дивлячись, як летять літаки, прислухаючись, чи не стріляють позаду, стежачи за шляхом, де, він знав, щось з'явиться скоро, тільки не знати, що саме, він і досі не міг отямитися з подиву, що не загинув під час вибуху. Він так приготувався до загибелі, що тепер усе, що діялося, здавалось йому нереальним. Треба скинути з себе це, подумав він. Треба цього позбутись. Мені сьогодні ще багато, багато треба зробити. Але позбутися не щастило, і все довкола — він сам усвідомлював це — було як уві сні.

вернуться

144

Дуже! Дуже! (ісп.)

107
{"b":"981000","o":1}