— Вгамуйся, жінко! — крикнув Ансельмо з шосе. — Ти не знаєш, скільки в нього там мороки. Але він уже закінчує.

— Хай його чорти вхоплять, — палахкотіла Пілар. — Тут головне, щоб швидше.

І тут вони почули постріли за далеким закрутом дороги, де Пабло втримував захоплений ним пост. Пілар перестала лаятися й прислухалась.

— Ай-ай, — сказала вона. — Ай-я-яй. Ось воно!

Роберт Джордан теж почув те саме в ту мить, коли викинув моток дроту на міст і, підтягуючись, почав вилазити сам. Коли він поставив коліно на залізний край, а руками вже схопився за верхню перекладину, до нього долинула кулеметна черга з боку нижнього поста. Це стріляв не Паблів автомат. Роберт Джордан виліз, устав, перехилився через поручні і, швидко розмотуючи дріт, пішов мостом уздовж поручнів.

Він ішов і слухав постріли, і йому здавалося, що вони відлунюють у нього в животі, ніби відбиваються від діафрагми. Тепер стрілянина наче наблизилась, але Роберт Джордан усе йшов і тільки оглядався назад через плече. Та на дорозі за мостом було порожньо, не видно було ні танків, ні машин, ні людей. На ній ще було порожньо, коли він пройшов півшляху до будки вартового. На ній ще було порожньо, коли він пройшов три чверті шляху, обережно ведучи дріт за поручнями, і на ній ще було порожньо, коли він обминав будку, далеко відставивши руку, Щоб дріт не зачепився за залізні закрути поручнів. Потім він обернувся і почав швидко задкувати дорогою понад нешироким рівчаком, як футболіст, що готується взяти довгу передачу, і весь час злегка натягуючи дріт, і, коли він майже порівнявся з Ансельмо, на дорозі за мостом ще було порожньо.

Потім він почув позаду гудіння машини, що все ближчало, і, озирнувшись, побачив великий ваговоз, що виїжджав на дорогу згори; намотавши кінець дроту на руку, він крикнув Ансельмо: «Підривай!» — і міцно вперся п'ятами в землю, і всім тілом відкинувся назад, натягуючи щосили дріт, обмотаний довкола зап'ястка, а гудіння ваговоза позаду все ближчало, а попереду була дорога, і на ній убитий вартовий, і довгий міст, а за мостом знову дорога, й досі порожня, і раптом розлігся оглушливий грім, і середина мосту знялась угору, як хвиля, що розпліскується, і гарячий повітряний шквал обпік його, коли він кинувся долілиць у рів, обхопивши міцно руками голову. Він уткнувся обличчям у кам'янисту землю і не бачив, як міст осів знову, тільки знайомий жовтий запах долетів до нього з їдким димом і посипався дощ сталевих уламків.

Потім уламки перестали сипатися, і він був живий, і він підвів голову й глянув на міст. Середини мосту не було. Навколо лежали покручені шматки сталі, метал вилискував на свіжих зламах. Ваговоз зупинився за сотню ярдів від мосту. Шофер і двоє солдатів, що їхали з ним, бігли до отвору дренажної труби, що чорнів коло дороги.

Фернандо лежав на тому самому місці й ще дихав. Руки його були притиснуті до боків, пальці розчепірені.

Ансельмо лежав долілиць за білим придорожнім каменем. Ліва рука підігнулася під голову, права була витягнена вперед. Дротяний зашморг ще й досі був у нього на кулаці. Роберт Джордан схопився на ноги, перебіг через дорогу, став біля старого навколішки й переконався, що той мертвий. Він не перевернув його на спину, щоб подивитися, куди поцілив шматок сталі. Старий був мертвий, тож однаково.

Мертвий він здається дуже маленьким, подумав Роберт Джордан. Він здавався маленьким і зовсім сивим, і Роберт Джордан подумав: як же він міг носити такі величезні рюкзаки, якщо це його справжній зріст? Потім він подивився на його ноги, на литки, обтягнені вузькими чабанськими штаньми, на стоптані мотузяні підошви його сандалів і, піднявши з землі гвинтівку та обидва рюкзаки, тепер майже порожні, підійшов до Фернандо і взяв і його гвинтівку, На дорозі він відкинув ногою шматок сталі з визубленими кінцями. Тоді скинув обидві гвинтівки на плече, держачи їх за дула, і поліз угору лісистим схилом. Він не озирався назад, не дивився й на шосе за мостом. З-за далекого закруту й досі чулася стрілянина, але тепер йому було однаково. Він кашляв від тринітротолуолового чаду, і всередині у нього ніби все заніміло.

Він поклав одну гвинтівку коло Пілар, під деревом, за яким вона лежала. Жінка оглянулася й побачила, що в неї тепер знову три гвинтівки.

— Ви надто високо забралися, — сказав він. — На дорозі стоїть ваговоз, а вам його й не видно. Вони там гадають, що це була бомба з літака. Краще спустіться нижче. Я візьму Агустіна й піду прикривати Пабло.

— А старий? — запитала вона дивлячись йому в очі.

— Убило.

Вів знову болісно закашлявся і сплюнув на землю.

— Твій міст підірвано, Ingles. — Пілар дивилася йому просто в очі.— Не забувай цього.

— Я нічого не забуваю, — сказав він. — Ти горласта, — сказав він Пілар. — Я чув, як ти тут горлала. Гукни Марії, що я живий.

— Двох ми втратили на тартаку, — сказала Пілар, силкуючись утовкмачити це йому.

— Я бачив, — мовив Роберт Джордан. — Ви зробили якусь дурницю?

— Іди ти, Inglis, знаєш куди, — сказала Пілар. — Фернандо й Еладіо теж були люди.

— Чому ти не йдеш нагору, до коней? — сказав Роберт Джордан. — Я тут упораюся краще за тебе.

— Ти повинен іти прикривати Пабло.

— До біса Пабло! Нехай прикривається своїм лайном.

— Ні, Ingles, адже він повернувся. І він добре бився там, унизу. Ти хіба не чув? Він і тепер іще б'ється. Там, видно, скрутно йому. Послухай сам.

— Я піду до нього. Але туди й розтуди вас обох. І тебе, й твого Пабло.

— Ingles, — сказала Пілар. — Вгамуйся. Я допомогла тобі в усьому цьому, як ніхто б інший не допоміг. Пабло скривдив тебе, але ж він повернувся.

— Якби в мене була підривна машинка, то старий не загинув би. Я підірвав би міст звідсіля.

— Якби, якби… — сказала Пілар.

Гнів, ненависть, порожнеча всередині — все те, що прийшло разом із реакцією на вибух, коли він підвів голову й побачив Ансельмо мертвого біля дороги, ще не відпускало його. І, крім усього того, була розпачлива туга, яку солдати обертають у ненависть, щоб залишатися солдатами. Тепер, коли все було закінчене, він відчував страшну самотність і тугу й ненавидів усіх, Кого бачив.

— Якби не пішов сніг… — сказала Пілар.

І тоді, не відразу, не так, як могло б статися, коли б він відчув фізичне полегшення (скажімо, коли б Пілар обняла його), але поволі, думкою, він почав із цим погоджуватися, і ненависть його пригасла. Сніг, авжеж, сніг. Він винен у всьому. Сніг. Він винен у тому, що сталося з іншими. Коли побачиш усе очима інших, можна забути про власне «я», це завжди необхідно на війні, де не може бути власного «я». Де своє «я» можна тільки загубити. І тут, загубивши своє «я», він почув голос Пілар:

— Глухий…

— Що? — спитав вія.

— Глухий…

— Так, — сказав Роберт Джордан. Він усміхнувся їй кривою, дерев'яною від тяжкої напруги лицевих м'язів усмішкою. — Забудь. Я був неправий. Вибач мені, Пілар. Кінчаймо своє діло як слід і всі разом. Ти сказала правду, міст усе-таки підірвано.

— Так. Думай про все так, як воно є.

— Добре, я йду до Агустіна. Нехай циган спуститься нижче, щоб йому було видно дорогу. Віддай усі гвинтівки Прімітіво, а сама візьми мою maquina. Дай я покажу тобі, як із неї стріляти.

— Залиш свою maquina собі,— сказала Пілар. — Ми тут довго не пробудемо. Пабло надійде, і ми відразу ж рушимо в дорогу.

— Рафаелю, — сказав Роберт Джордан, — ходи сюди, за мною. Сюди. Ось так. Бачиш, он там, із дренажної труби вилазять люди? Он, за ваговозом. Ідуть до ваговоза, бачиш? Підстрель мені одного з них. Сядь. Не квапся.

Циган старанно прицілився й вистрелив, і, коли він смикнув затвор, викидаючи порожню гільзу, Роберт Джордан сказав:

— Схибив. Ти взяв зависоко і влучив у скелю над ним. Он, бачиш, куряву збив. Цілься на два фути нижче. Ну, увага. Вони знову побігли. Добре!

— Один є,— сказав циган.

Солдат упав на півдорозі від дренажної труби до ваговоза. Решта не зупинилися, щоб підібрати його. Вони кинулися назад, до труби, і заховалися в ній.