— Киньте мене тут, — сказав Фернандо. — Мені дуже боляче, і кровотеча все не припиняється всередині. Я її відчуваю всередині, коли похитуюся.
— Ми тебе дотягнемо до лісу нагорі,— мовив Прімітіво. — Обійми нас за шию, а ми візьмемо тебе за ноги.
— Не варто, — сказав Фернандо. — Покладіть мене за цим каменем. Тут із мене стільки ж користі, як і нагорі.
— А як же, коли треба буде відходити? — сказав Прімітіво.
— Киньте мене тут, — сказав Фернандо. — Про те, щоб мені їхати отакому; й думати нічого. От і кінь зайвий вам буде. А мені тут дуже добре. Вони тепер скоро прийдуть.
— Ми можемо донести тебе до лісу, — сказав циган. —Нам це неважко.
Він, звичайно, прагнув якнайшвидше тікати, й Прімітіво теж. Але все ж вони дотягли його сюди.
— Ні,— мовив Фернандо. — Мені тут дуже добре. Що з Еладіо?
Циган підніс палець до голови, показуючи, куди влучила куля.
— Сюди, — сказав він. — Після тебе. Коли ми атакували пост.
— Покиньте мене, — сказав Фернандо.
Ансельмо бачив, що він дуже мучиться. Фернандо обома руками затискував рану в паху, голову відкинув на схил, ноги простяг. Обличчя в нього було землисте й зрошене потом.
— Киньте мене, зробіть ласку, — сказав він. Очі він заплющив від болю, кутики губів посіпувалися. — Мені тут справді дуже добре.
— Ось тобі гвинтівка й патрони, — сказав Прімітіво.
— Це моя? — спитав Фернандо, не розплющуючи очей.
— Ні, твоя в Пілар, — мовив Прімітіво. — Це гвинтівка Еладіо.
— Мені б ліпше мою, — сказав Фернандо. — Я до неї більше звик.
— Я тобі її принесу, — збрехав циган. — А поки візьми цю.
— Тут у мене дуже зручне місце, — сказав Фернандо. — І дорогу видно, і міст. — Він розплющив очі, повернув голову й подивився на міст, потім знову заплющив очі, коли підступив біль.
Циган погладив його по голові й великим пальцем подав Прімітіво знак — мовляв, час іти.
— Ми потім вернемося по тебе, — сказав Прімітіво й рушив слідом за циганом, що вже спритно дерся нагору.
Фернандо відкинувся на схил. Перед ним був один із вибілених каменів, що позначали край дороги. Голова його лежала в затінку, але рану, нашвидкуруч затампоновану й перев'язану, і руки, складені над нею, пригрівало сонце. Ноги теж лежали на сонці. Гвинтівка — біля нього, поряд із гвинтівкою вилискували на сонці три обойми з патронами. По руках лазила муха, але відчуття лоскоту заглушав біль.
— Фернандо! — гукнув Ансельмо з того місця, де він сидів, зіщулившись, стискаючи дріт у руці. Він зав'язав на кінці дроту петлю й міцно закрутив її, щоб зручніше було держати. — Фернандо! — гукнув він ще раз.
Фернандо розплющив очі й подивився на нього.
— Як тут у вас? — запитав Фернандо.
— Все гаразд, — сказав Ансельмо. — Зараз будемо підривати.
— Я дуже радий. Як я буду на щось потрібен, то скажи, — відповів Фернандо й заплющив очі, бо всередині в нього озвався біль.
Ансельмо повернув голову й знову почав дивитися на міст.
Він чекав, коли висунеться з-під мосту моток дроту, а за ним з'явиться голова й засмагле обличчя, й Ingles, підтягуючись на руках, почне вилазити на міст. І водночас він придивлявся до дороги за мостом, чи не з'явиться що-небудь з-за далекого повороту. Страху він не відчував ані тепер, ані раніше. Все йде так швидко, і це так просто, думав він. Мені важко було вбити вартового, але тепер уже все минуло. Як міг Ingles сказати, що застрелити людину — це все одно, що застрелити звіра? Коли я полював, у мене завжди було легко на душі і я не відчував ніякої вини. Але коли вистрелиш у людину, почуваєш себе так, наче вдарив рідного брата. А як ще не вб'єш із першого разу! Ні, не треба думати про це. Тобі це було дуже важко, і ти біг по мосту і плакав, як баба.
Це вже минуло, сказав він собі, і ти — потім можеш спробувати спокутувати це, як і все інше. Але тобі даровано те, що ти просив учора ввечері, вертаючись через узгір'я додому. Ти ведеш бій, і ти не відчуваєш страху. Тепер навіть якщо доведеться і вмерти сьогодні — це пусте.
Він подивився на Фернандо, що все лежав, прихилившись до кручі, приклавши долоні до паху, стиснувши посинілі губи, закотивши очі, і дихав важко й уривчасто. І, дивлячись на нього, він думав: якщо я маю померти, то нехай би наглою смертю. Ні, адже я пообіцяв, що більше нічого не проситиму, як збудеться те, чого я прагнув на сьогодні. Я нічого й не прошу. Зрозуміло? Я нічого не прошу. Нічого, нічогісінько. Пошли мені те, що я просив учора, а далі хай буде, що буде.
Він прислухався до далеких звуків бою в міжгір'ї і сказав собі: сьогодні справді великий день. Мені б треба усвідомити й зрозуміти, який це день.
Але він не відчував ні піднесення, ні хвилювання. Тільки спокій. Зіщулившись тут, на шорсткій ріні за придорожнім каменем, із двічі обмотаним навколо долоні й зап'ястка дротом у руці, він не почувався самотнім, відірваним від усього. Він був одне ціле з цим дротом, що тягся від його руки, й одне ціле з мостом, і одне ціле із зарядами динаміту, що їх заклав Ingles. Він був одне ціле з Ingles, що все порався під мостом, і він був одне ціле з усією битвою й з Республікою.
А неспокою не було. Навколо тепер було тихо. Сонце пекло йому в спину і в зігнуту шию, а коли він зводив очі, то бачив високе безхмарне небо й схил гори на тому березі, і він не відчував радості, але самотності не було, і страху теж не було.
Вгорі на схилі лежала за деревом Пілар і дивилася на дорогу, що вела від перевалу. Поряд із нею лежали три заряджені гвинтівки, і одну з них вона подала Прімітіво, — коли той опустився на землю поряд із нею.
— Іди лягай он там, — сказала вона. — Он за тим деревом. А ти, цигане, отут. — Вона показала на інше дерево, трохи нижче. — Він помер?
— Ні. Живий ще, — сказав Прімітіво.
— Не поталанило, — мовила Пілар. — Якби в нас було ще хоч двоє, цього б не сталося. Треба було обминути оту кучугуру тирси поповзом. А йому зручно там, де ви його залишили?
Прімітіво кивнув головою.
— Коли Inglés підірве міст, уламки сюди не долетять? — запитав циган, висовуючись із-за свого дерева.
— Не знаю, — сказала Пілар. — Агустін з великою mâquina ще ближче, ніж ти. Якщо б це було занадто близько, Inglés його там не посадив би.
— А я ось пам'ятаю, коли ми підривали поїзд, ліхтар з паровоза пролетів у мене над самісінькою головою, а шматки заліза так і пурхали, ніби ластівки.
— Тобі б віршики складати, — сказала Пілар. — Ніби ластівки і ніби балії для прання, скажи краще. Слухай, цигане, ти сьогодні весь час держався по-молодецькому. Хоч тепер уже не піддавайся страхові.
— Я ж тільки спитав, чи долетять сюди уламки, щоб вчасно заховатися за стовбур, — сказав циган.
— Де сидиш, там і сиди, — сказала Пілар. — Скількох вбили?
— Pues ми — п'ятьох. І тут двоє. Не бачиш? Он на тому кінці ще один лежить. Туди дивися, на міст, будку бачиш? Дивися! Ну, бачиш? — Він показав пальцем. — І там, на нижньому посту, ще було восьмеро для Пабло. Я туди ходив у розвідку, мене Inglés посилав.
Пілар щось пробурмотіла. Потім сказала сердито:
— Що таке з тим Inglés? Що він там, матері його, марудиться під цим мостом? Vaya mandanga! [142] Підриває він його чи заново зводити збирається?
Вона підвела голову й побачила Ансельмо, що зіщулився за придорожнім каменем.
— Гей, viejo! — закричала вона. — Що таке з твоїм Inglés, туди його розтуди?
— Заспокойся, жінко, — обізвався Ансельмо, легко, але міцно тримаючи кінець дроту. — Він закінчує свою роботу.
— Та чому ж так довго, скажи ти мені, заради послідущої шльондри?
Es muy concienzudo! [143] — прокричав Ансельмо. — Це робота наукова.
— Туди і розтуди всяку науку! — люто кинула Пілар циганові.— Хай ця паскудна мармиза підриває швидше — і кінець. Маріє! — загорлала вона своїм могутнім голосом, обернувшись до лісу. — Твій Inglis… — і тут полився цілий потік непристойної лайки на адресу Джордана та його гаданих дій під мостом.