Люди потяглися з тролейбусної зупинки, й довкола кіоску враз стало людно, хоча більшість із пасажирів тролейбуса не зможе купити нічого — лише роздивлятимуться, наче кіоск — це музей.

— Ну, нехай, — сказав чоловік. — Познайомимось ще раз. Я зайду ще до те... до вас. Мене Костею звати. Але тут я відомий як Антиквар. Непогане поганяло, скажи? Інтелігентне, — він засміявся неголосно і нещиро. — Я теж на історичному вчився. Будуть проблеми — скажи «Антиквар все вирішить», ясно?

Оля тільки кивнула.

Оля добра — відпускає власникам іномарок не лише сигарети, але й гріхи. Гріхи ці, певно, великі — як інакше заробиш багатство? Тамара каже — ніяк. Оля вірить і не

Як і більшість порядних містян, колишня вчителька тільки здогадується: довкола, в темряві щось відбувається — але що? Та й яка різниця? Не лише глибину, але й інший сучасний бік міста — з великими грошима й дулами в нутрощах чорних машин — Цілики бачити відмовляються. Втім, тут вони заодно з Ярославом Теодоровичем, пані Вірою й навіть дідом Євгеном. Здається, всі, хто не має зброї й знайомих кримінальних авторитетів, воліють просто не вірити в їх існування. Це так, якби я переконав себе, що немає ні собачих банд, ні бультер’єрів з агресивними власниками. Людям, звісно, переконати себе простіше. Тільки що толку? Бандитський Львів тут. Не поряд, а просто тут — світиться крізь кожну вітрину, темний двір і розбитий, як в новому російському серіалі, вуличний ліхтар.

«Пойду пешком на Привокзальную», — співає з автомобілів новенький хіт львів’янин Гарік — «...за музыкантов и воров! И участковый, будь здоров!» І хоч Привокзальні вулиці є всюди, де є вокзали, Гарік співає про Львів, точно про Львів. На політичній карті Союз зник, але кримінал «нерушимый» живий, і звідусюди заглядають до нас час до часу гості, особливо після того, як на Левандівці пристрелили тутешнього «хрещеного батька». Місто на пограниччі — двері, ось і гуляють протяги. І можна двері забити дошками, закрити завісою, навіть залізною. Замурувати. Але щойно буде можливість, знайдеться хтось, хто відчинить — навіть і без ключа. Такий собі хлопчик з відмичкою.

Це ж природно. Приміром, одного разу в генделику спалахує бійка — звична річ. Хазяїн готовий уже заплатити, аби лиш йому не ламали вже більше меблів, не відлякували клієнтів. І тоді хтось забуває, за що саме бився, й, ураз протверезівши від думки про гроші, запитує:

— Ти шо, мужик, правда заплатиш?

І «мужик» озирається, оцінює те, що залишилося ще цілим у барі, і обережно киває. Так все й починається. Що ж ви хочете, якщо міліція не працює — тут мудра жінка, що пахне свининкою з часником, має рацію.

А хтось із новоявлених бізнесменів першим додумується заплатити, аби послабити конкурента. І кмітливий хлопчик уже збирає собі гоп-компанію, аби пиячити та ламати меблі цілеспрямовано. Він уже сам пропонує йому заплатити, аби спинився. А тоді — певно, й не помітиш, як до такого дійшло — хлопчик вже б’є когось, погрожує вбити — але зупиняється. Звісно, не безкоштовно.

І раптом все це працює. Чудово працює! Й без колишнього хлопчика з відмичкою місто вже не функціонує. Хлопчик тепер — король. Він ховає відмичку й вішає на ворота міста власний замок. Крадені автівки, сигарети, антикваріат, наркотики, красиві жінки, працьовиті жінки, просто жінки в повному відчаї, списана зброя й списані люди — все це летітиме з вітром у потрібному напрямку. Тільки іноді хтось намагатиметься змінити замок на воротах, хтось крастиме ключ, хтось робитиме копію, когось за це убиватимуть... Воно й справді краще Олі заплющити очі.

Звідки я знаю про бандитські справи? Не так вже й багато я знаю. Спитайте будь-якого волоцюгу з численних собачих шайок. У них все, як у людей: райони, бригади, закони... Це тільки здається, що дворняги проти системи — такі собі Робіни Гуди. Ні, вони не проти системи. Вони — теж система.

Антиквар тепер навідується до Олі, фліртує, як вміє. Щоправда, буває, пропаде на декілька днів, а то й тижнів. Але, здається, все налагоджується у нього та «на районі». Гіпс зник, знову з’явився юнак-водій. Тільки Оля вагається, нічого не просить. Мабуть, відчуває, як я, ледве не носом: її зваблюють. До нудоти банально.

А що вона думала? Знала ж — нічого задарма.

— Шеф, а може, я поки до нашого магазинчика? — запитує Марік. — Поки ви тут... А то Генріх о сьомій зачинить, а в мене коробки в багажнику... Торохкотить там оцей кришталь.

— Та їдь уже! — «шеф» не хоче відволікатися.

— Може, привезти щось? Вам, пані Олі або... дитині?

Дитина — це, звісно, Маруся. Шкода, що цей малий Олівер Твіст на мерседесі не пропонує нічого привезти мені. Я би з радістю дозволив себе звабити — все одно ж, за твердженням святого отця, псів не пускають до раю. Мене б подарунки від головорізів взагалі не напружили.

— А справді! — очі Кості враз загоряються, ніби він згадав про улюблену іграшку. — У мене ж така антикварна крамниця! До речі, й вдома така колекція... Олю, дарма ви все не погоджуєтесь зайти на каву. Але й в крамниці таке іноді! Скарби! Просто скарби! Прикраси, в яких дами красувалися на балах! — при цих словах, звісно, тихенько ахає Маруся, що сховалася за матусею. — А для дівчинки... — продовжує Антиквар. — Ляльки справжні, з польських часів. Це, Олю, не радянське гівно. А може, і Австрія! Я не знаю, там все Генріх знає... То родич нашого Мендельсона. Розумний мужик. Хочеш, найкращу ляльку твоїй малій вибере?

У відповідь Оля тільки щось мимрить про те, що вона, хоч і бідна, та іграшки для доньки може купити — навіть нові. Це, звісно, не зовсім правда, точніше — зовсім неправда. Одяг ми тепер купуємо в так званому «секонд-хенді», і кожна ганчірка тхне, як цілий хімічний завод. Зате, треба сказати, жодних слідів попередніх власників. Я іноді навіть думаю, що й це місто — а воно ж не second, і навіть не third hand — добре було б обробити такою ж «хімією».

— Ну не ображайся, Оль. Це не якийсь мотлох, це історія... А ти ж у нас вчителька! Чи ти знаєш лише історію партії? — Костя сміється, а Олі зовсім не смішно.

І мені здається, саме в цю мить Антиквар і перемагає. Він нагадав Олі про її місце — маленьку ланку в довгому ланцюжку зла. І вона більше не здобич проти мисливця, просто зло проти зла, дрібне проти більшого. Можливо навіть, уся ця країна ніколи не вибереться з кримінального коловороту, бо кожен відчуває: все одно ж одною ногою вже був по той бік. Лише на дітей сподіватись...

— Ану, мала? Хочеш ляльку від дяді? Колись принцесі належала.

— Марусю, мовчи! — вимагає Оля. — Нічого вона не хоче!

Але Костя-Антиквар наполягає на відповіді.

— Я не хочу ляльку, — врешті погоджується Маруся. Й мати вже зітхає з полегшенням, коли дівчинка раптом додає: — А там, у тій вашій крамниці... може бути старий ключ?

— Ключ? — дивується чоловік.

— Марусю! — Оля різко закриває віконце кіоску.

Погрожує більше ніколи не брати доньку з собою на зміну. Так, на канікулах навіть.

— Не можна брати подарунків від нього — ти хоч розумієш, хто це? Це ж бандит! Може, він навіть...

— Мамо, але ж ти з ним розмовляєш...

«З тим, із ким мушу», — бурмотячи це собі під ніс, Оля таки засинає вдома після зміни. Просинається — від власного скрику.

— Ох, вибач, — вона перед всіма завжди вибачається, навіть переді мною. — Мені снилось, що я в тому самому...

Так, їй наснилося, що вона в мерседесі. Що автомобіль стискався довкола неї: чи то обіймав, чи то душив. Олі здавалося, мерседес — це і є Костя-Антиквар. Обличчя немає, немає рук, нічого узагалі людського.

За стіною гомонить телевізор, там — кримінальна хроніка. Тамара голосно коментує:

— Ні, вони не люди, не люди!

Оля встає, щоб попросити бути тихіше. Я йду слідом, й ми разом вдивляємося в сплетіння міліцейської форми, поліетилену й людської білої шкіри на засніженому екрані.

— Де це?

— У Москві, — відповідає Тамара.

— Добре, що не у нас... Господи, шкода його, — це Оля, мабуть, про вбитого бізнесмена, чию смерть показують крупним планом.