І ось знайшлася своячка Опанаса Марковича, яка втілила блискучий план знищення і так не бездоганної репутації Марка Вовчка. Коли Марковичка відкрила журнал, в якому друкувала переклади зарубіжних письменників, то наймала бідних дівчат, що за копійки робили їй переклади, які вона підписувала своїм іменем. Щоб помститися за Опанаса Марковича, дівчина переписала чужий переклад Андерсена. Марко Вовчок підписала його своїм іменем, а їй не заплатила. Незабаром у літературних колах розгорівся скандал, і Марковичку звинуватили в плагіаті. Вона не могла зізнатись, що насправді на неї працювала фабрика літературних наймитів, яким вона не доплачувала або зовсім не платила. Факт плагіату був доведений остаточно. І всі ображені Марковичкою чоловіки й жінки, які заздрили їй чорною заздрістю, свою ненависть вихлюпнули на неї, тож вона з сорому втекла в глибинку, де переховувалася від скандалу.

Щоб підтримати свою матір, до неї приїхав син зі своїми ровесниками, серед яких був Михайло Лобач-Жученко, що після Опанаса Марковича став другим її офіційним чоловіком. Старість Марко Вовчок провела в Нальчику далеко від літературних салонів серед нецілованих хлопчиків, яких вчила іноземним мовам, світським манерам і мистецтву завойовувати жіночі серця. Нарешті слава про вміння Марковички використовувати чоловіків із найбільших літературних салонів Європи дійшла до Кавказу, і кожна матуся хотіла бачити свого хлопчика якщо не успішним коханцем, то хоча б чоловіком, який не стане жертвою розпутних жінок.

Одне з її платних занять було присвячене поезії чоловічого вчинку, на якому вона вчила майбутніх кавалерів, що хоче почути від них жінка і що вони мають робити, щоб стати завойовниками, а не жертвами прекрасної статі.

— Скажи, мій маленький Серже, — зверталась вона до одного хлопчика, — які ти знаєш шляхи до завоювання жіночого серця?

Вона сиділа у важкому кріслі з чорного дерева, огрядна, у темній сукні, пошитій у найкращих модисток Тбілісі, що приховувала вік і повноту. Її обличчя було сховане під вуаллю, а весь простір навколо неї був напахчений дорогими парфумами і все ще відчутними жіночими флюїдами.

— Є два шляхи для завоювання серця дами, — відповів хлопчак. — Шлях грошей та слави і шлях пристрасті й безрозсудного вчинку. Жінки люблять вчинки на грані поезії і божевілля.

— Блискуче, мій хлопчику, — кокетливо мовила Марко Вовчок. — Просто блискуче! А зараз підійди ближче й покажи іншим кавалерам, що в справжньої дами сховано під сукнею. Не бійся, — грудним голосом мовила вона.

Серж, схожий на молоденького козлика, в якого ще тільки пробивалися ріжки, підняв край сукні, і всі побачили повні ноги й дорогу білизну з мереживом. Від хвилювання у хлопчика настовбучились штанці, він почервонів і повними любові очима дивився на свою вчительку.

— Ах, Серж, Серж, — грайливо посварилася пальцем вона.

Навколо неї стояли червоні, як варені раки, хлопчики і приховували руками свою збурену дитячу плоть.

Роман Бей замовк і в трубці почулося його далеке сопіння:

— То коли ми зустрінемося?

— Колись обов’язково зустрінемося.

— Я вирішу ваші інтимні проблеми, — заворкував він.

— А я вже їх вирішила, — засміялась Алла.

— З Денисом Пуленком?

— Читаєте чужі думки?

— В такому разі бажаю вам щастя! — роздратовано обірвав розмову Бей.

Алла відчула, що знову хоче кохання і накинулась на чоловіка. Вони довго й ненаситно кохались, а тоді вона знеможено відкинулась на подушці, а чоловік лежав на ній і злегка покусував їй спину.

— Що ти там у мені так глибоко штовхаєшся? — млосно мовила вона. — Думаєш знайти шухлядку з цукерками?

— Шукаю ключ до твого серця.

— Але ж серце не з того боку, — засміялась вона. — Мушу зізнатись, що за один день з тобою я мала більше кохання, ніж за все життя.

Вгамувавши пристрасть, вони взялись за руки, пішли на кухню і зголодніло їли шпроти з чорним хлібом і пили зелений чай.

— А де лисиця, яку ти тоді підібрав?

— На балконі.

Вона вийшла на балкон і побачила в клітці лисицю. У неї був сумний і зацькований вигляд.

— А ти вилікував її?

— Вилікував.

Алла підійшла до нього й поклала руку на його плече.

— Зробиш для мене те, що попрошу?

— Що саме?

— Я хочу, щоб ти випустив лисицю.

— Сьогодні?..

— Саме сьогодні.

Він подивився в її щасливі очі, дожував шпроти і кивнув:

— Тоді збирайся.

Було вже по обіді, коли Денис Пуленко поставив клітку з лисицею на заднє сидіння, на переднє посадив Аллу, і вони виїхали з Києва. На Роменському тракті був слабкий потік машин, і він швидко гнав автомобіль.

Перед Вільшаною зупинив машину.

— Десь тут її збив автобус.

Узяв із заднього сидіння клітку й відніс від дороги.

— Ну, вилазь.

Лисиця висунула голову з клітки, понюхала повітря, обережно вилізла й підтюпцем побігла до лісу.

— Біжи! — радісно заплескала в долоні жінка.

Вони дивилися, як віддаляється лисиця, взялись за руки й пішли до «Опеля», що стояв на узбіччі. Біля автомобіля Алла озирнулася й побачила, як зникає за деревами яскраво-руда лисиця.

— Мені здається, що це душа моя вирвалася на волю, — сказала вона.

— Ти не боїшся починати все спочатку?

— З тобою я нічого не боюсь, — притулилась до нього жінка.

Якусь мить сиділи, притиснувшись одне до одного, й жінка слухала, як сильно б’ється в чоловіка серце. їй здалося, що стоїть на краю скелі й готується стрибнути в пінисте море. Почуття страху, лоскітне бажання стрибка і нечутний голос, який нашіптував їй на вушко, що не розіб’ється, а випливе, змусили подивитись у зосереджене чоловіче обличчя. Він повернув ключа запалювання, мотор забурчав, і вони поїхали в сутінки до важких хмар, що повзли назустріч старенькому пошарпаному автомобілю.

Любов багатолика. Її можна побачити в материнських очах, відчути в чесних чоловічих рукостисканнях, буддійських і євангельських текстах, у промовах пророків і віршах Вітмена. Така любов — вищий духовний прояв, здатний змінити світ, а не лише склад Верховної Ради. Вона робить це незримо, не терплячи надмірної патетики. Але наша сьогоднішня розмова буде про любов між чоловіком і жінкою як один із небагатьох притулків людського духу, що і в наші ринкові часи хвилює людське серце. І мова буде йти про любов у творчості Володимира Даниленка.

Невтолені людські пристрасті, спокуси й безодня кохання, порожнеча сучасної сім’ї — ці проблеми завжди були головними в творах Даниленка. Кохання в його прозі завжди трагічне. Його симпатії неодмінно там, де свобода й пристрасть, навіть хіть, але ніколи вони не були пов’язані з міщанським спокоєм і міщанським шлюбом. Даниленко не проповідує в своїх творах аморальність, а завжди пише про дефіцит любові, свободу любові, але при цьому не забуває сказати про небезпеку і порожнечу свободи, відділеної від любові.

Еротика, якої немало на сторінках таких книжок Володимира Даниленка, як «Місто Тіровиван», «Сон із дзьоба стрижа», «Кохання в стилі бароко», існує начебто сама по собі і здебільшого не має нічого спільного з єдністю душ. Його герої палають бажаннями, але ніколи не люблять, їм не дано любовної благодаті. Все, що у них є — це секс, красивий одяг, благополучність, комфорт. І це не якісь виродки, це всі ми, сучасні люди. Гарно одягнуті, напахчені парфумами, із напівмертвими душами. Можливі пристрасті, секс, але дуже рідко трапляється справжнє кохання. Існує лише тимчасово задоволене бажання. Нічого яскравого, сильного, справжнього, ніби глибоких почуттів узагалі не існує.

Такими любовними драмами переповнені оповідання Даниленка «Смак персика», «Нічний коханець», «Пізня шпанка», «Його джмелиний баритон», «Посмішка Савула», «Черемхова віхола», «У промінні згасаючого сонця», «Різдвяна казка», «Розбуди мене до Парипсів», «Знімок з лемуром».

Краса, благородство, часто виявляються безсильними. Справжні хіба що низькі бажання. Так, молода красуня Роксолана з оповідання «Жовті півники» тікає з власного весілля з примітивним і грубуватим молодиком, всі достоїнства якого зводяться до того, що він влаштовує її сексуально. Про це Роксолана розмірковує так: «Чим складніша в людини душа, тим важче їй живеться… тому я спокійно ставлюся до свого чоловіка. Його вистачає лише на заробляння грошей та задоволення статевого інстинкту, і це мене влаштовує».