— Ну, скажи! Скажи матері, що вдягає тебе, годує, як ти висловив неповагу до одного з найсвятіших символів нашої держави.

— Що він сказав?!. — зблідла мама.

— Він сказав, що на перерві у класі соромляться мови Тараса Шевченка, Івана Франка і мови Лесі Українки. Ось що він сказав! Ще й кинув тінь на авторитет своєї вчительки, яка вчить його правильно висловлювати думки і любити свою країну. Від вашого Славка, Ліліє Оксентіївно, я такого не чекала. То це ти так віддячив мені за те, що я тебе вчила? То це так ти мене привселюдно ганьбиш, га? Та й якби ж це була правда! Ось мої колеги не дадуть збрехати.

Я зіщулився й побачив, як усі в учительській осудливо подивилися на мене, і ледь від сорому не згорів, та в цей час зайшов учитель географії. Притримуючи глобуса, він протиснув своє черевце повз нас, поставив глобуса на стіл і просипів:

— Алла Ивановна, ваш Тхоренко опять выпимши.

— Хорошо, Петр Сємьеныч, примем меры, — відповіла Алла Іванівна і відразу спохватилась.

Вивела мене з мамою з учительської і в коридорі почала розповідати, що я один із кращих її учнів і що, взагалі-то, я кмітливий і вихований. Притримуючи маму під лікоть, вона інтимно пролебеділа:

— У Славка пам’ять, як диктофон. Раз почує, а другий повторювати вже не треба. Це все гормони, Ліліє Оксентіївно. Такий у нього вік. Думаю, що чогось подібного більше не буде. Правда ж, Славику? — примирливо скуйовдила мені чуприну.

Вдома мама довго мене відчитувала, що я відбився від рук і не поважаю старших. Можливо, я зірвався тому, що вранці випив міцної кави? Кава була подвійна, такої я ще ніколи не пив, а це вирішив спробувати, бо вночі погано спав. Хоча все, що я їм тоді сказав у школі, було правдою. І якби мене перед усім класом змусили вибачитись, я б знову повторив те, що й тоді. Згодом мама вирішила, що в усьому винні сімейні чвари, про що й сказала Алісі:

— Це він так переживає через нас із Луньом.

І, можливо, якраз у цьому вона не помилялась.

Чим більше я придивляюся до дорослих, тим більше мені хочеться залишатися підлітком. Іноді старші люди поводяться гірше за Ію Браїлко, якій усього тринадцять років. Взяти хоча б моїх батьків. Чому в них усе так вийшло, навіть якщо батько втратив добру роботу? Життя — це така штука, що сьогодні загубиш, а завтра знайдеш. Мабуть, справа у темпераментах. Мама гаряча і хоче все й сьогодні, а батько не може їй дати того, чого їй хочеться в цей момент. Отож справи у нас ідуть не дуже добре. Я б навіть сказав, що погано. Мама зустрічається з Птухою, а тато живе з Дєньгою. І що він у ній знайшов? Хоча я вважаю, що більше винна мама. Це вона почала скандалити і знайшла цього Птуху. Останнім часом батька тягне додому, він хоче бачити мене, маму.

О шістнадцятій ми зустрілися з ним біля нашого супермаркету «Велика кишеня», і він завів мене в трактир «Три карасі». Замовив борщу, кручеників, вишневий пиріг і зелений чай.

— Як справи? — запитав мене.

— Та я б не сказав, що добре.

— Чому?

— У тебе своє життя, у мами своє…

— Як там вона?

— Вся в роботі.

Батько дістав гаманця і простягнув мені двісті гривень:

— Візьми.

— У тебе з’явилися гроші?

— Даю приватні уроки дочці одного мільйонера. П’ять занять на тиждень. Збирається вступати до консерваторії.

— І як учениця?

— Бувають і гірші, — неуважно відповів він. — Зустрічаєшся з якоюсь дівчинкою?

— Нема мені що робить, — почервонів я, запихаючись пирогом з вишнями.

Я сховав гроші, а тато дивився, як я їм, і про щось думав, такий близький і такий далекий. На якусь мить здалося, що йому стало шкода більше мене, ніж себе, і він опустив очі. Я не міг змиритися з тим, що всупереч моїй волі від мене забирають батька і хочуть впарити чужого чоловіка, який не викликає в мене найменших симпатій.

Коли я почав їсти пирога з миґдалем, у «Три карасі» зайшли мама з Птухою. На ньому було довге пальто з каракулевим коміром, лайкові пальчата і дорогі чоботи. Мама розгубилася, але оговталась, підійшла до нас і суворо запитала:

— Що ви робите в цьому задрипаному ганделику?

— А ви що? — насмішкувато заскалив око батько.

— Не твоє діло, — почервоніла вона.

Птуха підійшов до нашого столика, хижо подивився на батька й процідив:

— Поговоримо?

Він вийшов, не озираючись, за ним вийшов батько, а за батьком — я з мамою. Біля входу в трактир стояв його «Вепр».

— Давай домовимося раз і назавжди, — крізь зуби процідив Птуха. — Я бачу тебе в цьому районі останній раз.

— А ти хто, комендант Дарниці? — огризнувся батько.

— Я б не хотів, щоб ти отруював життя цій жінці, — показав рукою на маму.

— Ця жінка — моя дружина.

— Була твоя, а стане моя, — з притиском мовив Птуха. — Для такого лайдака, як ти, вона не по кишені.

Птуха був вищий за батька на голову і погрозливо над ним нависав.

— Перестань, — шарпнула його за руку мама.

— Давай не будемо це відкладати і вирішимо все тут, щоб він почув.

У цей час нашу увагу почали відволікати троє молодиків у кашкетах, куртках і спортивних штанах, що навпочіпки сиділи недалеко від нас за припаркованими автомобілями, голосно розмовляли, лузали соняшникове насіння і спльовували лушпиння на асфальт. Коли з «Великої кишені» вийшов чоловік у дублянці й цегейковій шапці, один із молодиків у гостроносих чоботах зірвався на ноги, ходою шимпанзе підійшов до нього і недбало попросив:

— Дай закурить!

Чоловік простягнув пачку сиґарет, він узяв кілька сиґарет, запхав за вуха, віддав пачку своїм приятелям і, спльовуючи лушпиння на асфальт, несподівано прикрикнув:

— Ну ти, лось, дай трубу!

Чоловік спробував від них піти, але різкий удар відкинув його на капот припаркованої «Тойоти». Вони забрали телефона й почали вивертати в нього кишені. Перехожий виривався й кричав, а вони били його руками й ногами. Навколо них зібрався натовп роззяв. Батько з Птухою перестали сваритись і дивились, що буде далі.

— Треба допомогти, — буркнув батько.

— Це не наша справа, — огризнувсь Антось Птуха і нервово завовтузився. — Хто знає, чому вони від нього забирають гроші? Може, він їхній боржник?

— Які борги?! — обурився батько. — Та це шпана! Гопники!

— Мене це не стосується.

Батька аж пересмикнуло, і він кинувся до грабіжників.

— Куди ти? — спробувала зупинити мама.

Батько звалив більшого нападника, і вони качались по асфальту й душили одне одного. Якби той чоловік, у якого відбирали гроші, почав відбиватись, то грабіжники могли б відчепитись. Але він сидів під «Тойотою» і затулявся руками. А двоє інших підскочили до батька й почали бити його ногами. Тільки миготіли їхні коротко стрижені голови, куртки й спортивні штани. Від обурення кров шугнула мені в голову, я кинувся до ближчого молодика, повис на його спині й крикнув:

— Не чіпай мого тата!

Удар у вухо відкинув мене на асфальт, я відчув, як запашіло й розпухло вухо.

— Є тут чоловіки чи нема? — пронизливо закричала мама.

З «Великої кишені» виходили люди, навколо нас збилося тісне кільце роззяв і спостерігало за бійкою.

— Потримайте мого пакета, — попросив жінку невисокий чоловік у запраному пуховику болотного кольору.

Вона взяла в нього пакет із хлібом і молоком, чоловік підскочив до трьох грабіжників, звалив кулаком першого і напосів на другого й третього. Все відбувалося дуже швидко.

Ті троє були впевнені, що ніхто не захоче втручатись у бійку, і всі будуть спостерігати. Оговтатись, батько важко підвівся на ноги, звалив одного гопника, але той видерся з батькових рук. Вириваючись, він загубив кашкета й кинувся перебігати вулицю. У цей час підоспіло двоє високих беркутівців, тож за нападками тільки загупотіло. Ніхто не думав, що вони повернуться, однак той, із мавп’ячою ходою, якого звалив батько, вернувся за кашкетом. Для гопника втрата кашкета — це все одно що втрата чуба для запорізького козака чи смугастої палички для сержанта автоінспекції. Він вискочив із натовпу й почав шукати під «Тойотою» кашкета. І тоді його впізнали, і якась жінка закричала: