— Ти ще не заснув? Ходімо вже…

Вимкнула телевізора, кинула пульта на диван, взяла його за руку й повела до спальні. Коли погасло світло нічної лампи і до її ніг із шурхотом упав халат, вона ступила кілька кроків до ліжка, і лягла біля нього зовсім гола, тільки у млявих розливах вуличного ліхтаря темнів кущик інтимного волосся і збуджено блищали її очі. Він провів рукою по її тугому теплому тілу, припав губами до соромних губ і відчув, що вона теж не готова до кохання.

— Іди сюди, — попросила жінка. — Ляж біля мене.

Вони лежали мовчки одне біля одного, жінка попробувала рукою його розслаблену плоть і поцілувала в лоб.

— Спи, тобі рано вставати.

Довго крутилась, а тоді почув її рівне дихання. Уві сні вона здригалась і щось спросоння белькотіла. Зазираючи до їхньої спальні, крізь продерте рядно неба сполохано блимала велика звізда.

Вранці Алла прокинулась, приготувала чоловіку й доньці сніданок, допомогла зібратись до школи. Тадей і Настуся з нею розцілувались, вона провела їх у двір, подивились, як сідають вони в автомобіль, і довго махала услід рукою.

Весь ранок вона наводила в домі лад, варила грибну юшку, пекла яблучні пироги, від яких на весь дім струменіли пахощі свіжоспеченого тіста, а коли почала збиратись до Менделя, подумала, що чоловік ні в чому не винен. В усьому винна вона.

Олександр Мендель зустрів її у своєму домашньому халаті і старих капцях. Алла пройшла в його кабінет, і Мендель запросив її лягти на канапу.

— Сьогодні ми будемо говорити про вашу матір, — сказав, всідаючись у м’яке крісло. — Чи відомо вам щось про її ранні захоплення чоловіками?

Вона відчула запах старого будинку, запах плісені й пилу, ніби в помешканні не прибиралося з часів сталінських репресій.

— Після війни, коли моїй матері було тринадцять років, вона закохалася в німецького полоненого Пауля, — розпочала свою історію Алла. — Полонені солдати прокладали бруківку від траси через Скоморохи. Недалеко від села був військовий аеродром з винищувачами й літаками далекої авіації. Тож коли бруківку добудували до Скоморох, моя мати, яка була ще дівчуком, вперше побачила молоденького полоненого Пауля. У нього було світле волосся і сині очі, і коли він посміхався, на його щоках з’являлися ямочки. Щодня полонених виводили на роботу солдати з автоматами. Німецькі військовополонені були обірвані, з потупленими поглядами і ніколи не дивилися в очі. Тільки Пауль мав ясне обличчя, і в його очах не було ні відчаю, ні агресії, ніби він виконував свою звичну роботу. Коли бруківку прокладали біля хати діда з бабою, мати набирала з криниці воду, і Пауль попросив її напитись. Охоронці попались незлі і дозволили. Мати подала йому відро, полонений припав до води і коли напився, на його щоках з’явилися ямочки.

— Wie heißen Sie?[4]

— Ксена, — відповіла мати.

— Danke sehr, Ksena![5] — вдячно кивнув їй.

І в його очах було стільки непідробної радості, що вона довго не могла заспокоїтись. В ньому було так багато чистоти й нерозтраченої любові, що вона це відчула своїм напівдитячим і недосвідченим жіночим серцем. Він не сказав, як його звати, але вона й так знала, бо чула, як його звав інший полонений, коли теж хотів напитись. Перед її очима було обличчя полоненого й сині очі, про які вона думала всю ніч, а під ранок зрозуміла, що вперше закохалася. Полонених приводили щодня. Вона чула, як із гуркотом проїжджали вантажівки з каменем, і під крики охоронців полонені возили тачками брук. Проходячи вулицею, вона завжди простягувала йому яблуко і казала:

— Пауль, візьми яблуко.

Він посміхався, і коли вартові дозволяли, брав з її рук яблуко. Нюхав, як пахне воно садом і руками незнайомої дівчинки, що так по-дорослому на нього дивилася, вгризався зубами і відчував смак яблука, що на якусь мить затьмарював гіркоту полону. А вона щасливо дивилася на нього. І цей її щоденний ритуал вже знали полонені й охоронці. Це кохання не мало ніяких перспектив. Вона не могла з ним навіть поцілуватись, та дівчинка про це не думала, а була щаслива, що може його бачити. Для того, щоб розцвіло кохання, потрібно трохи реальності, а все інше домалює уява закоханих, які завжди хочуть бачити одне в одному те, чого їм бракує. Кохання — це завжди щось більше за реальність.

Її безнадійне кохання тривало півмісяця, доки не з’явився новий охоронець Блінов, невисокий, круглолиций, він голосно лаявся і бив прикладом полонених. За два тижні знайомства з Паулем вона перетворилася на дівчину. Налилася соком, у неї навіть змінилася хода.

Це сталося в перший день виходу на службу єфрейтора Блінова. Цього дня вона взяла кілька великих боровиць і пішла повз полонених. Вантажівки підвезли камінь, і полонені вкладали бруківку. Над дорогою злітали кайла і відбірна лайка нового охоронця. Пауля вона побачила не відразу. Він укладав камінь з протилежного боку дороги. Перейшла на його бік і погукала:

— Пауль! Пауль!

Він помітив і зажестикулював, показуючи на Блінова, що кинувся навперейми з автоматом, клацнув затвором і закричав:

— Назад! Стрелять буду!

Але Пауль був уже зовсім близько. Вона підбігла до нього і простягнула яблука. Її відкинуло ударом приклада в живіт.

Падаючи, побачила зовсім близько обличчя Пауля. Автоматна черга сполохала в саду ворон. Пауль упав, неприродно підвернувши руку. Побачила його великі здивовані очі, яблука в крові і посмішку на обличчі.

— Danke, Ksena, — прошепотів він.

І в раптовій тиші велика зелена муха сіла на його широко розплющені очі, і вона голосно закричала, не впізнаючи свого голосу. Чобіт Блінова відкинув її від Пауля.

— Глупая хохлушка! Проваливай, я сказал!

На постріли прибіг молоденький лейтенант і суворо запитав:

— Кто стрелял?

— Ефрейтор Блинов! — клацнув підборами і витріщився на офіцера той.

— Блинов, блин!.. — голосно вилаявся лейтенант, зняв кашкета, витер рукою мокрого лоба і сердито наказав. — Уберите гражданских! Труп закопать!

Здоровенний солдат з автоматом узяв Ксену за руку й повів вулицею, а вона йшла й озиралася, як серед дороги полонені довбуть кайлами неглибоку яму, вкладають тіло Пауля, а зверху трамбують і мостять бруківку.

А наступного ранку на свіжоукладеній дорозі солдати й полонені побачили букет волошок, синіх, як очі Пауля.

Алла замовкла й подивилася на Менделя. Він сидів і незмигно дивився кудись на підлогу, ніби там було написано продовження долі Ксени Рачківської, про яку розповіла її дочка. Він потягнувся й позіхнув, прикриваючи долонею рота.

— З цієї історії я б зробив висновок, що вашій матері подобались романтичні й непередбачувані стосунки з чоловіками. Але якщо це напівдитяче кохання з німецьким полоненим — початок її входження в дорослий світ, то я хотів би знати, як розвивалися її інтимне життя далі. Про зраду, яку ваш батько делікатно обійшов, щоб не збурювати сімейного скандалу, я знаю. Та чи було щось таке в її стосунках з іншими чоловіками, що глибоко вразило вас на все життя?

Алла подумала, що має розповісти історію, яку хотіла забути, бо вона заразила її ще несформовану дитячу душу передчуттям великого й пристрасного кохання більше, ніж перший любовний фільм, який вона бачила, і прощальні поцілунки дівчини з хлопцем, якого забирали в армію, з її далекого дитинства.

— Мені здається, що ключ до розгадки вашого знудженого сімейного життя схований у поведінці вашої матері, — невпевнено сказав Мендель, і його голос ніби розчинивсь у пропахлому страхом старому сталінському будинку, що пам’ятав нічні кроки чоловіків у шкірянках.

— Я б не хотіла це розповідати, — обізвалася Алла, — але вже стільки перетрусила своїх і материних старих простирадел, що мушу йти до кінця і розповісти те, що боюсь згадувати навіть для себе. Я вже розповідала, що моя мати працювала вагарем. З дитинства пам’ятаю засклену вагарню, машини й підводи із вантажем і матір, яка соває блискучу залізну шальку й записує цифри в накладні. Я любила крутитися біля неї, спостерігаючи, як заїжджають на платформу вагарні машини і жартують із матір’ю їздові та водії.