Коли Алісі минуло двадцять років, вона почала говорити матері:

— Уже мої подружки виходять заміж. Пора й мені про це думать.

— А куди спішити? — відповідала мати. — Подивися на себе: молода, свіжа, здорова. А вийдеш заміж, то чоловік з тебе швидко соки вип’є. Змарнієш, вжовкнеш. Обсядеш дітьми, а він буде тільки пить і з жінками тягатись.

— А з ким же я буду жить?..

— Зі мною, з татом.

— Але ж тато не п’є і за чужими жінками не бігає, — опиралась Аліса.

— Так то ж тато. Де ти ще такого тата знайдеш?

Вона дала зрозуміти доньці, що до цього не варто більше повертатись. Але саме в цей час до Аліси внадилося двоє хлопців, і кожен із них думав, що це серйозно, і жоден не хотів нею поступитись.

Одного з цих хлопців звали Жорик, а другого — Вітик. Аліса так і називала їх Жорик і Вітик. Вони були ровесниками Аліси, вчилися в одній школі, тільки в паралельних класах. Жорик мав вогняне волосся, але шкіра в нього була чиста й ніжна, без ластовиння, як у немовляти. А Вітик мав чорну з синюватим відливом чуприну, густу й кучеряву. Обоє були гінкі, схожі на гончаків, обоє подобалися Цицалюк, і вона ладна була з обома жити. Її захоплювало те, як вони ущипливо звертаються один до одного і ходять за нею слідом. Конкуренція двох спраглих Аліси хлопців пробуджувала в її душі відчуття повноти життя. Так почувалася, напевно, дама на лицарському турнірі, споглядаючи, як ламають через неї один об одного списи її кавалери. А коли, посміхаючись, Аліса запитувала матір, хто з них їй подобається більше, та відповідала:

— Обоє — рябоє.

Штовхальниця ядра не уявляла поруч із своєю Алісою двох звичайних українських хлопців, особливо Жорика й Вітика. Вона бачила Алісу щонайменше майбутньою дружиною заморського принца, але з принцами було не все так просто. А Жорик із Вітиком не давали Алісі проходу. Те, що вони були обоє вперті, Алісина мати відразу відчула, і їй це дуже не подобалося.

Одного разу Жорик і Вітик довели Алісу додому і слово за словом у них розгорілася сварка, яка перейшла у бійку.

— Ти — рудий козел, — вигукнув Вітик.

— Ось тобі за козла! — стукнув його під дихало Жорик.

Аліса радісно заверещала, їй подобалося, як товчуть одне одного Жорик і Вітик. Це збурювало її уяву, кров і давало яскраві й незнані досі переживання. На цей вереск спустилася зі свого поверху Вікторія Мацула і зависла над бахурами.

— То це ви ще довго будете тут лякать Алісу?!

— Ви б, цьоцю, йшли додому. Ми самі тут розберемося, — огризнувся Вітик.

— То це ви маєте розбиратись під моїми вікнами, га? Це я з вами тут розберусь! — басом мовила вона.

І не встигли кавалери опам’ятатись, як із блискавичною реакцією Мацула вхопила обох за шиї, з усієї сили постукала лобами, посадила під будинком, і вони довго сиділи із забитимим памороками, як сперті до стіни мішки з картоплею, а коли прийшли до тями, ні Аліси, ні її матері вже не було. І від сорому, що їх побила вже немолода жінка на очах дівчини, в яку обоє були безтямно закохані, хлопці назавжди забули дорогу до Алісиного будинку.

Від перетренувань і частого вживання допінгів Мацула мала мінливий характер. Останні роки у неї була хронічна втома, а вибухи агресії чергувалися з байдужістю й апатією. Вона не пропускала жодної епідемії грипу, і п’ять років тому померла від закупорки судин тромбом.

Після смерті матері Аліса ніби втратила ґрунт під ногами. Все життя її проблеми вирішувала мати, яка для неї була і душпастирем, і фінансистом, і подружкою, і наглядачем. Мати так любила Алісу, що готова була буцати лобами всіх чоловіків при найменшій спробі забрати найдорожче, що в неї є, її єдину доньку Алісу.

— Ти — жертва материнської любові, — обнявши Алісу, сказала їй моя мама. — У батьків має бути трохи егоїзму, щоб його вистачало на особисте життя. Інакше вони задушать у любові своїх дітей. Напевно, твоя мама не дуже любила батька, якщо всі свої нерозтрачені почуття перекинула на тебе.

— Кохання починається з романсів під вікнами, а закінчується дітьми й розлученням, — закопилила губку Аліса.

— Тобі все одно треба наважитись і народити, — відповіла мама.

— Один лікар мені сказав, що найкращий вік для народження дитини — тридцять чотири роки. Жінка, яка вперше народить у цей час, буде виглядати на чотирнадцять років молодшою, ніж та, що народила у вісімнадцять, — відповіла Аліса.

— Але ж, крім дітей, почуття дають щось не менш важливе, — зауважила мама.

— Та перестань, — перервала її Цицалюк. — Кохання в сучасному його прояві — це розв’язання проблеми самотності. Воно зводиться до сексу і гострих переживань. А після вгамування інтимного голоду виявляються всі розбіжності між чоловіком і жінкою.

— Що ми тільки не говоримо при Славкові?! — спохватилася мама.

Її брови вигнулись і поповзли вгору, наче тектонічні зсуви у сейсмічній місцевості.

— Хай звикає до жіночих секретів, — підморгнула мені Аліса.

— Після тридц’яти п’яти у жінок зменшується шанс завагітніти, — задумливо сказала мама. — До речі, від кого з чоловіків, що траплялись у твоєму життя, ти хотіла б народити дітей?

— Від Жорика й Вітика, — зітхнула Аліса й подивилась на своє сумне відображення в темному вікні.

— Як, від обох?!

Аліса довго не могла забути цих хлопців, готових іти з нею до вінця. Після того вона жодного разу так близько не підходила до заміжжя, як із Жориком і Вітиком, що давно одружились і мають дітей. Іноді їй траплялися чоловіки, що хотіли з нею зустрічатись, але в цих зустрічах було щось непевне. Вона вже не хотіла шлюбу, бо перегоріла ним ще за життя матері.

Зараз Аліса живе зі своїм батьком, що вийшов на пенсію, але ще працює головним бухгалтером у будівельній компанії. Я знаю старого Цицалюка. Маленький, лисий, жвавий, із темними чіпкими очима, схожий на караїма. Іноді я вітаюся з ним, коли зустрічаю на сходах чи біля під’їзду. Цицалюки живуть під нами. Алісина мати померла, коли ми їздили влітку відпочивати на Чорне море. Вікторії Мацули не стало, наче й ніколи не було. Просто з якогось часу я перестав її бачити. У місті смерть людини не помічають. Я називаю це психологією мурашника, в якому зникнення мурахи ніхто не зауважує. У душі цьому навіть радіють, бо стає більше життєвого простору. В селі все по-іншому. Я знаю це з Личманів. Там зі смертю людини помирає якась частина Всесвіту.

Але повернімося до Аліси Цицалюк. Після торговельно-економічного університету вона працювала в кількох бюджетних установах, а останні роки веде бухгалтерію в двох невеликих приватних підприємствах. До цієї професії її навернув батько. Грошей їй вистачає. А всю роботу Аліса виконує вдома, іноді з’являючись, щоб відзвітувати перед податковою або зняти в банку гроші.

Останнім часом вона приходить до нас майже щодня і розмовляє з мамою ні про що. Ось послухайте:

— Уявляєш? — зашарілася Цицалюк. — У Пасажі на мене витріщився високий чоловік із взуттям сорок сьомого розміру. Ми привітались, він радісно затрусив головою, поцілував мене в щоку і запитав:

— Як поживаєш?

— Дуже добре. А ти? — запитала його.

— І я добре, — відповів він.

Ми ввічливо розпрощались. І тільки коли той ґевал пішов, я зрозуміла, що бачила його вперше в житті.

Аліса Цицалюк була така рожевощока, свіжа і пишна, ніби щойно вийнята з печі булочка. Навіть дивно, чому досі її не укоськав якийсь чоловік. У свої тридцять п’ять років вона не мала особистого життя, тому любила дивитися телесеріали, які замінювали їй чоловіків, дітей та інші клопоти, що бувають у дорослих жінок. Для неї проблеми нашої сім’ї — теж серіал, за яким вона уважно стежить, бо хоче знати, чим усе закінчиться. Аліса боїться пропустити якусь важливу серію, а я хочу, щоб цей серіал щасливо закінчився для мене, для мами, для тата і для всіх нас.

Тринадцятого листопада був мій день народження. Чотирнадцять років — це не шістнадцять і не вісімнадцять, але вже недалеко від цього. Колись я чекав свого свята весь рік. У цей день мене завжди вітали батьки, дід Оксень, баба Соля, баба Павця і хрещена з Білої Церкви. Це було моє особисте свято, не заяложене державним офіціозом і лицемірним єлеєм учителів. Але цього разу я не почував ніякої радості. Мені хотілося десь сховатись і пересидіти цей день, щоб ніхто не вітав і не запитував, як там твій батько, що десь проводить час із Дєньгою, яка, крім музики, більше ні про що не говорить, і як там твоя мати, що зустрічається з власником найбільшого в світі джипа «Вепр» Птухою. Я почував себе найнещаснішим хлопчаком у класі, та що там у класі, у всій школі, а, може, й у всьому світі.