— Щось Аліса засумувала, — сказала мама, розливаючи вино. — Давайте я їй щось веселе розкажу. Наприклад, як мій Луньо співав під моїм балконом романси, коли я була ще дівчиною.

— А що, він і на таке здатний?! — здивовано зламалися брови Аліси Цицалюк.

— І не лише на таке! — засміялась мама й почала розказувати історію, яку я постійно слухаю, відколи себе пам’ятаю.

Не люблю, коли розповідають те, що я вже багато разів чув. Ще коли слухаєш це вдруге чи втретє, але з різними інтерпретаціями, то можна якось змиритись, та коли одне й те розповідають п’ятдесят перший раз, то залишається тільки вдавати, що чуєш це вперше і тобі це надзвичайно цікаво. Я не хочу повторювати все маминими словами, бо жінки люблять свої розповіді прикрашати всякими дрібницями, які для них мають значення, тому перекажу цю історію своїми словами.

Ще колись до мого народження мама жила в старому жовтому триповерховому будинку на Подолі. їхнє помешкання було на другому поверсі з кованим балконом недалеко від станції метро «Контрактова площа» над сучасною крамницею жіночого одягу. І ця квартира на Нижньому Валу була завжди предметом маминих спогадів.

— Моя покійна бабця, — любила згадувати вона, — ніколи не казала «на Нижньому Валу», а за старосвітською звичкою — «за канавою».

Десь там під асфальтом протікає річка Глибочиця, яку спочатку перетворили на канаву, а згодом пустили в каналізаційний колектор. Ще за царя Миколи II дід баби Солі торгував на дніпровській пристані дровами. А її бабця на свята любила готувати старовинний київський десерт — піраміду з прозорого желе, в якій горіла свічка. Колись це на київських весіллях вважалося, як зараз весільний торт.

Коли мама вчилась у десятому класі, вона познайомилася з батьком, що вже був студентом консерваторії. Його рід походить із маленького села Личмани біля Овруча. Це ще та глухомань, скажу я вам. Почули б ви, як говорить моя баба Павця, батькова мати:

— Да шо ті прічапівса, як пєвень до квочкі?

Піаніно в селі не було, тож батько їздив учитися грати за двадцять п’ять кілометрів до Овруча. У дитинстві він був такий запеклий, що навіть коли хворів і не ходив до школи, від піаніно його не можна було відірвати. їздив із температурою до райцентру і грав, доки його не проганяли. Батька не цікавило сільське життя, і в селі його в кращому разі вважали дивакуватим хлопчаком, бо не вмів виклепати косу й запрягти коня, а це для села було ознакою цілковитого кретинізму.

— Нєма в мене жісці! — бідкалася баба Павця, коли батько заганяв у землю косу, з тріском ламав кісся і розгублено стояв із двома уламками коси серед незайманої конюшини.

Але баба Павця дуже пишался, коли він грав на гітарі чи баяні.

— То цє Луньов хлопєц так віграє, чі шо? — перепитували у Личманах.

— Цє мой Жєнік так розходівса, — казала баба Павця. — А ві думалі, шо хто?

І цей дивак із забутого цивілізацією села внадився до київської школярки Лілі Маціборко, таке прізвище за дівоцтва було в мами, і наробив переполоху в її родині. Мій дід Оксень боявся, що його доця вийде заміж відразу після школи. А мама, як більшість українських дівчат, була нівроку і виглядала дорослішою, ніж насправді. Вони познайомились на Трухановому острові, коли мама купалася зі своєю шкільною подругою, а батько — з однокурсником із консерваторії. І відразу між ними зав’язались стосунки, які більше нагадували школярські. Батько зустрічався з мамою в місті, вони гуляли, їли шоколадне морозиво і ходили на концерти піаністів. Та коли мама почала приходити додому пізніше, і баба Соля хитрощами видурила від неї зізнання, що вона зустрічається зі студентом, на подільській квартирі спалахнув нечуваний скандал.

— Щоб удома була не пізніше дев’ятої, — похмуро казав дід і сердито грюкав дверима, — бо не знаю, що тобі зроблю.

І тоді мій батько, студент консерваторії Євген Луньо, рівно о дев’ятій вечора ставав під балконом Маціборків і так пронизливо співав, що з гуркотом розчинялись усі вікна й балкони, і в них з’являлися дівчата й молоді жінки, щоб послухати це личманівське диво. Навпроти будинку дзеленькотіли трамваї, гуділи автомобілі, розмовляли люди, та мій батько перекрикував шум вулиці і зривав аплодисменти у мешканців будинку і випадкових перехожих. А мама боялася навіть визирнути, щоб не накликати гніву діда Оксеня Маціборка, який у той час, коли починав співати батько, голосно вмикав телевізора, щоб не було чути під вікнами відчайдушних серенад.

Та минула осінь, зима і настала весна, а батько з регулярністю вечірнього експреса приходив під вікна Маціборків і несамовито співав. У дворі вже всі знали, як його звати і до кого він приходить, тільки дід вдавав, що це його не стосується. А коли сусіди почали в нього випитувати, коли нарешті він справить дочці весілля, дід скипів і почав проганяти батька з-під вікон. Спочатку він виливав йому на голову відро води й сердито кричав з балкона:

— Що ти виєш, як березневий кіт?

Але батько продовжував приходити за канаву й співати, перетворивши тихе сімейне життя Маціборків на суцільний концерт, присвячений початку дорослого життя зразкової київської школярки Ділі Маціборко. Нарешті дід перейшов до більш рішучих дій і почав проганяти батька з-під вікон. Батько йшов, але наступного вечора знову приходив. І тоді баба Соля вмовила діда запросити батька додому й вислухати, чого він хоче. Дід призначив йому зустріч, і на другий день рівно о дев’ятій вечора батько з букетом троянд переступив поріг Маціборків. Вся сім’я сиділа за столом, і Ліля Маціборко, червоніша за батькові троянди, нервово смикала торочки в настілнику.

— Ну?.. — сказав дід Оксень. — І що ти хочеш нам сказать?

— Видайте за мене Лілю, — забелькотів батько, кидаючись до неї з квітами.

Але баба Соля обурено перехопила букет. Її аж заціпило від батькового нахабства:

— А ти знаєш, скільки їй років?

— В Україні дівчата завжди виходили в сімнадцять, а деякі в шістнадцять і п’ятнадцять років, — знайшовся батько, з надією зазираючи в очі баби Солі. — Так що їй вже пора…

— То розкажи нам, — засопів дід, ледь стримуючи себе, щоб не задушити охопленого любовною пристрастю хлопця, — хто ти і за що жить збираєшся?

— Ще три роки я буду вчитись у консерваторії, — закохано забелькотів батько, — в цей час буду з Лілею жить у гуртожитку і заробляти на весіллях музикою. А коли закінчу, то стану піаністом, прославлюсь, Ліля буде мною пишатися, і ви — теж? Бо краще мати зятем відомого піаніста, ніж невідомого інженера чи сантехніка.

— А вона що буде робити? — поцікавився дід.

Вони сиділи за столом, навіть не доторкнувшись до струдля з яблуками, якого до чаю подала баба Соля.

— А вона, — відповів батько, — буде зі мною жить.

— І чим же вона буде займатись? — перепитала баба Соля, пожираючи очима батька, якому вже здавалося, що його аргументи майже доконали Маціборків, і він зараз доб’ється їхнього благословення.

— Вона буде любити мене й глядіти дітей.

— Добра мені спеціальність, — засопів дід.

— Послухай, що я тобі скажу, — нарешті оговталася баба Соля і взяла розмову за столом у свої руки. — У цьому році Ліля закінчує школу. Вона — відмінниця. Яке може бути весілля?! Вона в нас одна, і вона повинна вчитись. А ти хочеш, щоб зразу після школи сіла коло тебе й почала, як квочка, розводить тобі дітей. А ти з нею поживеш, роздивишся, знайдеш собі іншу. І що їй тоді робить, га? Без диплома, з дитиною на руках. Кому вона після цього буде тра?

— Для чого мені інша жінка?! Мені вистачає Лілі! — вигукнув батько.

— Цього ніхто не знає, — розсудливо мовила баба Соля. — І ти цього не знаєш. Сьогодні ти побачив Лілю і полюбив, а завтра побачиш Оксану й полюбиш ще більше. Така жизнь.

— Давай ми з тобою домовимося так, — сказав дід Оксень. — Ти можеш з нею зустрічатись, але тобі ще вчиться і їй вчиться, поживемо — побачимо. Може, колись і поженитесь, як до того часу не посваритесь. А зараз про це рано говорити. І щоб я більше цього не чув.