Алла замовкла і слухала, як важко дихає, заглибившись у свої думки, Олександр Мендель.

— Ну, що ж, — обізвався він, — для початку добре. Давайте з вами домовимося, що зустрічатися будемо в один час. Понеділок, середу й п’ятницю о п’ятнадцятій тридцять. Постарайтесь не спізнюватись і не пропускати свої дні. Від цього буде залежати, наскільки успішно ми розв’яжемо вашу проблему.

Мендель провів Аллу в коридор, і коли зачиняв за нею замка, двері зашуміли, ніби в грудях полегшено зітхнули металеві легені.

Тадей Швагуляк лежав на канапі й думав, що ці сеанси дуже недоречні, особливо зараз, коли робота потребує пильного контролю. В його винних бутиках було зібрано до двох тисяч українських, грузинських, італійських, французьких, іспанських, німецьких, угорських, американських, чилійських, австралійських, новозеландських, південноафриканських вин. Він розширював мережу бутиків, але не вистачало продавців, які могли б цікаво розповідати і захоплювати покупців колекціонуванням дорогих вин. Подумав, що було б непогано найняти продавцями поетів, які могли б метафорами розпалювати колекційні пристрасті покупців. Але до дійсності його повернув голос Олександра Менделя:

— Ми погодили з вами дні — понеділок, середа, п’ятниця о вісімнадцятій. За пропущений сеанс вам усе одно доведеться платити, тому я б порадив вам їх не пропускати.

— А в чому полягає моя і ваша роль?

— Ваша роль полягає в тому, щоб розказувати, а моя — щоб слухати, — посміхнувся Мендель.

— Як швидко я маю вам усе розповісти?

— Гадаю, у вашому минулому є не тільки райські сади, а й мінні поля, тому не буду вас підганяти, — захрускотів пальцями Мендель.

— Якщо я маю розібратись у собі сам, — не вгавав Тадей, — то я так до кінця і не зрозумів вашої ролі.

— Коли ви дивитеся спектакль, ви бачите тільки те, що на сцені. Сцена — це ваше минуле. Я допоможу вам проникнути за її лаштунки і показати ті механізми, які змушували її рухатись і опускати нові декорації. Словом, розкрию те, в чому ви не могли зізнатися навіть собі.

На якусь мить Тадею здалося, що він втратив зв’язок із попередньою розмовою і не розуміє, чого від нього хочуть. Та Мендель упіймав його відсторонений погляд і спробував підшукати для пояснення інший образ:

— Уявіть собі, що ви спускаєтеся в люльці, в якій малярі білять стіни, повз вікна квартир високого будинку. Ви зазираєте в кожне вікно і розповідаєте, що там бачите. Вікно кожного поверху — це ваше минуле. Чим нижче опускається з вами люлька, тим давніші спогади ви бачите у вікнах помешкань. А те, що хвилювало вас у дитинстві, насправді продовжує хвилювати й сьогодні. Ваші первісні емоції та відчуття розвиваються саме в такому напрямку, від першого поверху до останнього. Ми будемо пригадувати до того часу, доки в минулому не з’явиться першопричина ваших сьогоднішніх проблем.

— Можете вважати, що ви мене переконали, — нетерпляче ворухнув ногою Швагуляк. — Давайте вже почнемо.

Олександр Мендель замовк. Якусь мить він нагадував мерзлякуватого чоловіка на березі річки, який роздягнувся і не наважується увійти в холодну воду.

— Які дівчатка вам подобались у школі? — нарешті запитав він. — Чим вони вас приваблювали?

— Я народивсь у Жовкві, за тридцять п’ять кілометрів від польського кордону, — почав свою розповідь Тадей Швагуляк. — Зовні Жовква була мало попсована радянською владою і виглядала майже як на акварелі Кронбаха.[3] З дитинства я знав, що живу в ідеальному місті доби Ренесансу. Ми жили в сірому будинку біля дерев’яної церкви Святої Трійці, збудованої коштом парафіян і королевича Костянтина Собєського, що відразу впадає в очі, якщо в’їжджати в Жовкву зі Львова. Моя мати з Жовкви, а батько — з Мокротина. Вони обоє вчителювали в Першій середній школі. Мати викладала українську мову й літературу, а батько — математику. Я був слухняним учительським хлопчиком, що з першого класу в усьому мав бути кращим за інших. Моя сім’я з міцними національними традиціями не могла дозволити собі мати неуспішну дитину, тому з першого класу я був відмінником, а коли кілька разів у мене з’являлись погані оцінки, батьки переживали це як сімейну драму. Вони були завжди впевнені, що нічого поганого я зробити не можу. І я намагався їх ні в чому не розчаровувати. Коли думаю, на чому трималося моє сімейне виховання, то не останню роль у ньому зіграла релігійність моїх обох дідів і бабусь. Мої батьки були теж релігійними, але вже не такими, як їхні батьки. Я б сказав, що вони — сучасні люди, які вважають, що чим складніша людина, тим складніший та індивідуальніший у неї шлях до Господа. А церква в таких випадках більше годиться для простого народу. Принаймні, там сказав одного разу мій батько.

І ось у такій родині, де сповідували культ успіху, формувались мої найперші уявлення про жінок. Вулиця, звісно, теж відігравала свою роль, але менше, ніж сім’я. В радянські часи в Жовкві військових було більше, ніж цивільних. У ті роки місто перетворили на базу ракетних військ. Діти росіян, які служили у Жовкві, помітно відрізнялись від українських дітей не лише мовою, а й поглядами на життя. Релігійність навіть у такому сучасному вигляді, як у моїх батьків, створювала більше обмежень у поведінці, ніж у сім’ях без релігійних традицій.

У школі я любив спостерігати, як грались дівчатка в класики. Вони стрибали на своїх тонких ніжках і кидали коробочки з-під гуталіну, наповнені землею, на квадратики, накреслені крейдою на асфальті. У дівчаток були кіски з бантиками, і пахли вони по-іншому, не так, як хлопчики. Але далі спостережень за дівчатками у мене не заходило. Я соромився розмов хлопчиків, які натякали, що в дівчаток між ногами все не так, як у нас.

— У дівчаток є маленька дірочка, — якось сказав мені на перерві Юрко Басюра. — І коли вони пищать, то хочуть, щоб її помацали.

Я був вражений відкриттям, яке зробив мені Басюра, і, придивляючись до дівчаток на уроках фізкультури, помітив, як випинається у них під трико маленький горбик з виямкою. Особливо мені подобалися сміливі й нахабні дівчатка, які могли порушувати закони, встановлені дорослими.

На початку сьомого класу якось я опинився на березі річечки Свині, що протікає через місто. Кажуть, Свиня одержала таку назву після того, як туди впав п’яний російський імператор Петро І, резиденція якого була в Жовкві під час Північної війни. Отож після уроків я стояв на мостику й дивився на річечку. Мій дідо розповідав, що колись тут водилась форель і вода була такою чистою, що її можна було пити пригорщами. Зараз вода у Свині каламутна й смердюча, а береги поросли кропивою. І річечка така маленька, що через неї можна перескочити. Вона протікала через міський парк під містком, на якому я стояв.

У цей час недалеко від мене зупинилася дівчина приблизно мого віку чи на рік молодша і з цікавістю розглядала сміття під містком. Дівчина їла морозиво, пирхала, відверталась і позирала на сміття, воронячий послід й скошену гнилу траву на берегах річки. У неї було русяве волосся, великі сірі очі й кирпатий носик із ледь помітним ластовинням. Вона доїла морозиво, вдоволено кинула обгортку в річку й зустрілася з моїм поглядом. Зашарілась і з викликом глянула мені просто в очі. І в тому виклику я побачив стільки зіпсованості й гріховності, що вражено побрів за нею, доки її не гукнула білява дівчинка. Вони почали розмовляти російською і пішли до військового гарнізону.

Удома я повечеряв, почитав на ніч Станіслава Лема і коли погасив світло, довго не міг заснути. В моїй пам’яті були сірі очі дівчини з військового гарнізону, її гріховний погляд, і від збудження я відчув, як настовбурчився мій пісюнчик, якого я мацав руками і з жахом згадував застереження мами, що в моєму віці думки про дівчаток ні до чого доброго не приведуть. Це було найперше доросле враження в моєму житті.

Тадей замовк і відчув, як, затаївши подих, ворухнувся Олександр Мендель.