Роман Бей нахабно навалювався на Аллу, не зважаючи на її чоловіка Тадея Швагуляка, що курив сиґару і байдуже споглядав краєвид за вікном автомобіля. Вона відсунулася до вікна, але нога Бея притислася до її литки, і Алла відчула, як запашіли щоки, і запитала, щоб розвіяти обурення й хвилювання, від яких перехопило подих:

— А чому Маркович дав їй такий псевдонім?

— Далекий предок Опанаса Марковича був євреєм Абрахамом, який 1656 року пристав у дорозі до шведського посла Готгарда Веллінґа, що їхав із місією до Богдана Хмельницького. Абрахам знав українську й німецьку мови і в дорозі міг згодитися в якості тлумача. Всю дорогу він скаржився послу на єврейські погроми, що чинили в Україні козаки, а в Чигирині порадив шведу продати сувій дорогого молдавського оксамиту і за ці гроші купити соболині хутра. Та коли він приніс обдерті старі шкурки, розгніваний посол прогнав його геть. Наступного дня Абрахам повернув сувій оксамиту і забрав шкурки. Коли ж посол поміряв сувій, то виявилось, що половину той відрізав собі. А одержані від продажу оксамиту гроші використав для лихварства і дер з усіх такі відсотки, що за це його прозвали Вовком. З того часу до одного з лихваревих синів, Марка, прилипло прізвисько Вовчок.

Згодом рід Марковичів розбавив свою кров і став українською шляхтою. Тож Опанас Маркович обрав для дружини псевдонім Марко Вовчок, не підозрюючи, що в його житті це ім’я зіграє злу роль, бо перетворить кохану на вовчицю літературних салонів, що добивалася визнання найдоступнішим для жінок методом — через впливових чоловіків.

— Хто б міг подумати, що в дикому XVII столітті між українцями та євреями траплялися такі кровозмішувальні казуси? — ущипливо зауважив Олександр Мендель, ще один пасажир «Ролс-Ройса».

— А кохання між Винниченком і Розалією Ліфшиць? — ожив Бей, і на його щоках виступив рум’янець.

— Яке там кохання… — огризнувся Мендель. — Це тільки єврейська жінка може так перейматися інтимними проблемами свого чоловіка, щоб водити йому дівчаток для відновлення ерекції.

— Тому Винниченко і вибрав Розалію Ліфшиць, бо яка б українська жінка до такого додумалась і тим паче стерпіла? — засопів Бей.

— Все це фанаберії розбещеної тодішньої богеми, — з холодною глумливістю мовив Мендель і відвернувся до вікна.

Захоплений своєю розповіддю і теплим стегном Алли, Бей хотів розповідати далі, але його перебив Тадей Швагуляк:

— Наш автобус зупинився.

Вони озирнулись і побачили, що автобус, який їхав за ними, стоїть на узбіччі, і з нього виходять актори з музикантами і щось збуджено розглядають на дорозі.

— Що там таке? Треба вернутись, — сказав Бей.

Водій розвернувся — і автомобіль під’їхав до автобуса. Чоловіки з жінками збилися колом і щось розглядали.

— Вона жива? — запитав жіночий голос.

— Дивіться — ворушиться.

Алла пробралася крізь щільне коло і побачила збиту лисицю.

— Це ми збили?

— Я чула, як щось глухо вдарилося в автобус, — сказала якась білявка.

— Що ми з нею будемо робити?

— Хай здихає, — пробурчав водій автобуса. — Або добить і здерти шкуру.

— То ви, дядьку, живодер? — обурилася висока жінка.

— Все одно здохне, — огризнувся водій. — А комір був би добрий.

— Він загортає її в куртку! — вискнуло кілька жіночих голосів. — Ще вкусить!

Високий чоловік обережно підняв і поніс до автобуса загорнуту лисицю. Алла задивилася на його зграбні руки, які обіймали її в маєтку Тарновських, але чоловік з лисицею на руках не озирнувся. Всі з галасом зайшли в автобус, що загуркотів і рушив далі, а Олександр Мендель, Алла, Тадей Швагуляк і Роман Бей сіли в авто і поїхали до Києва.

У дорозі Алла неуважно слухала Бея, вона втратила інтерес до його розповіді й замкнулась у собі. Жінка думала, що, всупереч запевненням Олександра Менделя, ця поїздка в маєток Тарновських нічого не змінила в її стосунках із чоловіком.

За дорогою на Прилуки Бей запитав:

— Скільки ще до Києва?

— Кілометрів сто двадцять, — відповів водій.

Бей кивнув головою і задрімав. Незабаром заснув і Тадей, і тільки Мендель думав про щось своє.

Алла пригадала, як познайомилася з Тадеєм Швагуляком. Це було дев’ять років тому. Вона з невеликою жіночою компанією святкувала в ресторані Новий рік. Аллі йшов тридцятий рік. У неї був досвід невдалого шлюбу, який надовго відвернув її від чоловіків. Дітей від першого шлюбу в неї не було. Її колишній чоловік Борис працював у податковій інспекції. Додому приходив пізно, а на вихідні їхав із друзями на полювання. Вони знімали однокімнатне помешкання на Караваєвих Дачах, в якому проводила час здебільшого сама. Алла працювала в Інституті фольклору та етнографії, і на час одруження захистила дисертацію про поховальні обряди на Волині. Грошей на проживання не вистачало, і вона вела колонку в жіночому журналі.

Усі домашні клопоти лежали на ній. Борис мало давав грошей на побут і нічим не допомагав. Вона сама купувала на базарі продукти, готувала йому сніданки й вечері, а обідав він у «Пузатій хаті» біля Бесарабського ринку. Через рік спільного життя між ними припинились інтимні стосунки, і на другий рік чоловік заявив, що в нього є інша жінка. Розлучилися без сварок. У них не було дітей і спільного майна. Після розлучення в її житті мало що змінилось. Вона знову ходила на базар, купувала продукти, готувала обіди, а вихідні проводила сама. Двічі на тиждень відвідувала Інститут фольклору та етнографії, решту часу проводила в редакції жіночого журналу.

Отож дев’ять років тому вона святкувала Новий рік у ресторані, стилізованому під старовинний шинок із рогачами, глечиками, ночвами, мотовилом, в’язанками цибулі. Підлога була встелена довгими строкатими доріжками, які кладуть на підлогу в сільських хатах. їхня компанія складалася з п’яти тридцятилітніх жінок — незаміжніх або розлучених. Було весело. В шинку гуляло кілька компаній. До них підійшов веселий шинкар, і вони замовили кров’янку, деруни зі сметаною, вареники з сиром і шкварками, налисники і бутлик слив’янки. Зала була маленька, а музика гучна, тож за столами стояв несамовитий галас, бо кожен намагався перекричати музику. Незабаром алкоголь розворушив людей і почалися танці.

Аллу запросив жвавий чоловік, і вони весело танцювали під троїсті музики. Гулянка була в розпалі. Шаленіли музики. Голосно гупотіли об підлогу чоловіки й пищали п’яні жінки, коли Алла впала на груди своєму кавалеру.

— Вибачте, — зашарілась і спробувала стати на ноги, але знову впала.

— Обережно, — підхопив її чоловік.

— Я зламала підбора, — зашкутильгала до свого стола.

А чоловік її підтримував.

— Чому ви не танцюєте? — запитала захекана від танців Оксана.

Вона двічі була заміжня і від кожного чоловіка мала по хлопчику.

— Бачиш? — показала зламаного каблука.

— Добрі мені танці, — засміялась Оксана.

Та її підхопив п’яний чоловік, і вони закружляли, вигупуючи ногами.

— Це символічне падіння напередодні Нового року, — пожартувала вона.

— Мене звати Тадей, — сказав чоловік.

— А мене — Алла.

— Який у вас розмір взуття?

— Тридцять шостий. Майже дитячий. А що?

— Спробую щось дістати. Не будете ж ви кидати гулянку і їхати додому проти Нового року.

— Саме так я і збираюсь зробити.

— Я все владнаю, — дістав із кишені телефона чоловік.

— Подивіться на годинника. Хто в цю пору продає взуття? Та в мене з собою немає стільки грошей. Зараз викличу таксі.

Але він почав набирати номера.

— Нікуди не дзвоніть. Від вас я нічого не візьму, — обурилася вона.

— Вважайте, що це прокат на один вечір за рахунок винуватця, — посміхнувся Тадей. — Тут шумно. Я на хвилину відійду.

Чоловік вийшов із зали, а через деякий час повернувся.

— Гулянка продовжується, — весело сказав їй.

Вони пили спочатку самі, а потім у компанії з її подругами. Тадей замовив їм ще бутлик домашньої наливки. За півгодини до Нового року якийсь чоловік приніс у пакеті велику коробку. Тадей із ним розрахувався й подав коробку Аллі.