Затамувавши подих, щоб не почула алкогольні випари, я роззувся, стягнув куртку і прошмигнув у свою кімнату, але відразу почувся мамин голос:

— Тебе хоче привітати хрещена з Білої Церкви, — подала мені свій телефон.

Я притулив до вуха прохолодну слухавку.

— Славко? Я ж забула тебе привітати, — заторохтіла в телефон хрещена. — Скільки ж я тебе не бачила? Два роки? Ну, щоб добре ріс, не хворів і приносив батькам радість. Дай мамі трубочку. Я їй щось скажу.

Я віддав телефон, увімкнув музику, а тоді подумав, що Ії треба було б купити блакитні троянди, бо вони їй потрібні більше, ніж мені. І засинаючи, подумав, що так і зроблю.

Після мого дня народження з’явилася баба Павця. У неї не було телефона, і вона приїхала з Личманів без попередження. їй пощастило, що не заблудилась, як минулого разу, і застала нас із мамою вдома, а то невідомо, де б вона блукала у великому й чужому для неї місті. Коли почувсь у коридорі дзвінок, мама визирнула у вічко й гарячково почала відчиняти двері.

— Здрастє у вашой хатє! Яка ти стала сочна клубнічка!

Баба Павця розцілувала маму й мене.

— Шо на манє так дівісса? Давно нє бачів свойой баби з сєла?

— У вас такі стильні валянки, — пом’яв їх руками.

— А ти, Славік, красапєта! Скольки тобє вже год? Патнадцат? Цє ж у тебе іменіни булі?

— Чотирнадцять.

— Пора вжє женіцца.

Вона була в пуховику, шитих валянках із галошами, у великій картатій хустці і з важкою рогозяною корзиною.

— А куді Жєнік подєвса? Мо’, дє сунєца за мною? — озирнулась на двері.

— Він у консерваторії, — відповіла мама.

— А колі вон буде?

— Не знаю, — почервоніла мама. — Роздягайтесь, проходьте.

— Шос манє Жєнік погано наснівса. Встала вдосв’їта. Думаю, тре’ єхат. Мо’, шо случілос? Попросіла сусєдку кабанчіка попорат і курєй на сєдалі зачініт, шоб куніца нє з’єла. Нашкрєбла трохі грошей, зобрала в дорогу гостінцьов да й поєхала.

Я допоміг бабі зняти пуховика й стягнути валянки.

— Дівіс, Славік, шо я тобє прівєзла, — полізла в корзину вона. — Бачіш? Сало. Сама коптіла. І ковбаса. О, а дє сє одна свіняча ножка? Нєвжєлі в дорозє укралі? Нє, здаєц, ондього.

Вона витягувала з корзини свіжину й коментувала. А я носив на кухню і складав у велику емальовану миску.

— Вошєм, рєшіла я нє ждат Роздва да заколола кабана. Так вірос да столькі єв, шо нє було здоровля єго порат.

До баби підійшов Бахус, став лапами на корзину й почав обнюхувать.

— Ти бач, яка нахалюга. Добрє тобє тут жівєцца. Нє треба ловіт мішєй. Толькі єсі да спіш.

Бахус задер хвоста, терся у неї під ногами й зазирав у очі.

— Таки здорови жирни кот, — погладила його баба Павця.

— Славику, йди-но сюди, — покликала мама.

Я зайшов до спальні.

— Збирайся, привезеш батька. Скажеш — баба Павця приїхала. Я дам гроші й напишу, що купити, — почала записувати на листочку список продуктів.

— Зв’язатися з ним по телефону?

— Зв’яжися, але харчі зараз принеси.

Я одягнувся й вийшов із квартири. На вулиці я зателефонував батьку. Телефона довго ніхто не брав. Нарешті почувся голос Дєньги:

— Алло, це ти, Славику? Як справи?

— Нормально, — знехотя відповів їй.

І почув, як вона гукнула:

— Підійди до телефона. Славик дзвонить, — а тоді защебетала до мене. — Він миється. Зараз підійде.

Мені неприємно було чути, що вона розмовляє з ним на «ти». Він же її викладач і старший за неї років на п’ятнадцять чи шістнадцять.

— Славко?.. Що трапилось? — почув батьків голос.

— Баба Павця приїхала.

— Де вона?

— У нас вдома.

Він замовк і дихав у трубку.

— Зараз приїду.

— Ти будеш там ночувати?! — почувся віддалений жіночий голос.

— Не знаю. Мати приїхала.

— Ти ж знаєш, що я без тебе не засну…

І додала щось інтимним голосом, але я вже не розчув. Я не знав, де живе він із цією безпардонною Дєньгою, яку не хотілося ні бачити, ні чути, і перервав телефонний зв’язок.

У «Великій кишені» я скупився за маминим списком і притягнув два важкі пакети додому. Баба Павця вже сиділа на кухні й розмовляла з мамою, яка готувала вечерю. Бахус лежав у бабиних ногах і слухав, як вони говорять.

— Може, ви з дороги втомилися, то йдіть полежите, — сказала мама, пораючись біля газової плити.

— Очапіс! Яке там втоміласа. Всю дорогу камньом седєла. А Жєнік скоро прієде?

— Та вже скоро.

— Довго вон дєс лазіт.

Баба Павця подивилася на мамині доглянуті руки і на свої порепані вузлуваті пальці, ніби їх вперше бачила.

— Як ви там самі себе обходите? — спробувала прохромити виделкою картоплину мама.

— Хиба хочєш обходіт? Мусіш! Добре, шо Петро Козловскі на зіму города віорав. А то шо б я сама робіла? Як був жівий чолов’єк, а твой свекор Ліксандер, то було добрє. А так усіх просіш, перед усіма кланяєсса. А ти, Славік, як учісса?

— Непогано.

— Нє хуліганіш у школі?

— Ні.

— До й батько твой коліс добрє вчівса і ніколі ні в шо нє влазів. Ото толькі раз на вішню залєз да меж голлєм застряв, а твой дєд мусів єго стуль стягуват. А то шє був под льод провалівса на болотє, то спужавса і прібьог, мокрій і в жабуріннє, а я посаділа єго на п’єч, шоб нє застудівса.

Почувся знайомий короткий дзвінок, і я кинувся відчиняти двері. У коридор зайшов батько, поцілувався з бабою, роздягнувся, помив руки.

— Зачєняй, Славік, двер на защєпку. Вжє всє вдома.

— Тато зачинив.

— Ну, пора накривати стіл, — обізвалася мама. — Будемо вечерять.

Вона поставила на стіл паруючу картоплю, салат, мариновані помідори, смажену кефаль. Ми всілися за стіл. Я здогадався, що коли ходив до «Великої кишені», мама розказала бабі, що батько в нас не живе.

— Налєй менє, Жєнік, повчаркі горєлкі, шоб я віпіла за вас, да ві поміріліс і нє сваріліс, — сказала баба Павця.

Батько налив собі, мамі й бабі по чарці горілки. Вони випили і почали закушувати.

— Ти ж подівіс, Жєнік, яка в тебе жонка гарна, а ти крутіш хвостом, як кот пєрєд сметаною, — нахромила виделкою помідора баба Павця. — А цє ти сама ціє помідорі квасіла?

— Сама.

— Бо ціє дєвкі до добра нє довєдут. Там такіє вєртіхвосткі, шо толькі хочут од сєм’ї одорват. А потом кінє да ше й винуватим зробіт, — заплямкала помідором баба Павця. — А в тебє, Славік, дєвка є?

— Та куди йому? Малий ще, — відповіла мама.

— Тебє, Жєнік, грєх на свою жонку жалуваца і Славік он подівіс, якій у тебє. Налий ше повчаркі горєлкі, шоб нє пропала.

Вони випили, і баба Павця перехрестилась:

— Дякуват Богу, наєлас і напілас.

— Може, ще будете пити чай? — запропонувала мама.

— Я хочу ше з вамі схвотографіруваца на пам’єт, бо жізнь — сє така штука, шо скоро мінає.

Ми вийшли з-за стола, сіла на диван, і я своєю мильницею сфотографував бабу Павцю, маму і батька, як вона сиділа посередині, обнявши їх, а потім мама фотографувала мене з бабою і батьком.

— Я хочу ше схвотографіруваца з свойой нєвєсткою, — попросила баба.

І я їх сфотографував. На фотогорафії мама тримала в своїх доглянутих руках зашкарублі чорні руки своєї свекрухи і посміхалася.

— Пойду я вжє, мабіт, спат, — сказала баба Павця. — Ти постелі на якомус слончіку і дай радно, шоб я укрілас.

Мама постелила їй на дивані. Я пішов у свою кімнату, а мама з батьком — до своєї спальні.

Я боявся, щоб ця крихка рівновага, яка з’явилася з приїздом баби Павці, не зруйнувалась від найменшого подуву вітру. І довго лежав у прислухався, що там робиться за стіною, але в спальні батьків було тихо.

Вранці я почув бабин голос. Вона сиділа з мамою на кухні і розмовляла.

— Толькі притуліла ухо до подушкі, як чую, шо вжє пора встават.

Ми поснідали, і батько зібрався проводжати бабу Павцю на вокзал.

— Ві ж тут большє нє сваріца, бо нє тре’ манє такой житкі, шоб ти, Жєнік, дес по чужіх подушках з дєвкамі товкса.