Вранці мене розбудила мама і всунула в руки нового рюкзака, про якого я їй весь час нагадував, а потім зателефонував батько:

— Славко? У тебе вже вуса ростуть?

— Ще ні, — буркнув я.

— Ну, то заїдь до консерваторії на другу годину. У мене для тебе подарунок.

Коли я снідав гречаною кашею з шкварками, зателефонувала баба Соля:

— Славику, щоб ти був мені живий і здоровий! Зайдеш сьогодні до нас на Поділ. Весь день буде хтось удома. У нас із дідом для тебе щось є.

А в школі Ірена Полулях від класу піднесла мені букетик блакитних троянд і, стріляючи своїми зеленими очима, з противним прононсом прогугнявила:

— У китайському фольклорі блакитна троянда символізує надію в недосяжному коханні. Тож нехай ці квіти допоможуть тобі досягти недосяжне.

І весь клас завив і заплескав у долоні.

Після школи я знайшов батька в консерваторії, і він всунув мені нові кварцеві дзиґарі. Він знав, що я хочу саме такого годинника.

— Що нового?

— Нічого, — похнюпився я.

— Ну, то їдь додому. В мене тут є ще деякі справи.

Я заїхав на Поділ, баби Солі не було, а дід Оксень дав мені п’ятсот гривень.

— На, купиш собі, що захочеш. Це від мене й від баби.

Мені здавалося, що всі вітають з днем народження, аби від мене відчепитись. Я приїхав додому і застав маму з Алісою Цицалюк.

— Вітаю свого улюбленого хлопчика, — цмокнула в щоку Аліса. — Це тобі, щоб гарно писав у своїх зошитах.

Простягла паркерівську ручку в футлярі.

— Дякую, — кивнув я, простягаючи мамі букета.

— А це що за квіти?

— Це блакитні троянди. В школі подарували.

Мама поставила троянди у вазу, погодувала мене і запитала:

— Що ти будеш сьогодні робить?

— Як завжди.

— Ти ж хоч сьогодні не дивися фільми про дорослих, бо вже скоро мохом обростеш біля комп’ютера, — дорікнула мені. — Іди погуляй з однокласниками. І перестань говорити про все серйозним тоном. Будь підлітком.

Я посидів із ними на кухні, а потім пішов до своєї кімнати і з відчаю зателефонував Ії Браїлко.

— Це ти? — зачавкала жуйкою, ніби ми ніколи не сварились. — Весь день вишу на вухах, а тут ще й ти дзенькнув. Що робиш? Я тільки віддуплилась.

— Святкую день народження.

— Чий?

— Свій.

Якусь мить вона пережовувала почуте і, голосно плямкаючи, нарешті зібралася з думками:

— Шнурки в склянці?

— Мама п’є чай з Алісою Цицалюк.

— А це що за дунька?

— Мамина подружка.

— Є дріжджі?

— Є.

— То прихопи з собою шампусика і пхай свого тухеса до мене.

Не люблю, як говорять ровесники, щоб виглядати старшими, ніж є насправді. Мені подобається мова благородних і сильних літературних героїв, яких хочеться наслідувати. Хоча сленґ Ії Браїлко мені здається таким же природним, як її пірсинґ і біжутерія. Тож я зрадів, що вона запросила мене до себе. В цей день мені хотілося побути з кимсь, хто мене розуміє. Ія мені здавалася саме такою дівчиною. Вона зірок із неба не хапала і не була схожою на відмінниць із мого класу Ірену Полулях чи Оксану Джигуль, але Ія трималася незалежно і завжди говорила те, що думала.

По дорозі я купив пляшку червоної напівсолодкої «Ореанди», київський торт, і незабаром тиснув дзвінка біля Іїних дверей. Вона відчинила мені в жовтому пухнастому халатику, схожа на курча.

— Ну ти й джузеппе! — обслинила мені щоку і від своєї незграбності зашарілася. — Вилузуйсь і заповзай на кухню. Зробимо бордельєро до твого бьозника.

— Твої батьки коли прийдуть?

— Після сьомої.

Ія заварила чай, виставила на стіл червоний чайний сервіз, порізала торт і дістала келихи для шампанського.

— Ну, давай! Випусти піну!

Я взяв пляшку, здер фольгу і почав відкручувати дротика, але корок із шумом вилетів, і півпляшки ігристого червоного вина вилетіло на Ію.

— Ти — поцмейстер! — запищала вона.

Я відкорковував шампанське вперше в житті, і було незручно за свою незграбність.

— За твої чотирнадцять! Щоб нарешті навчився відкорковувати шампусика, — дзенькнуло тонке скло.

Ми смакували шампанським, і я забув про свої сімейні проблеми, про Дєньгу, Птуху і всі тривоги. Мені було легко з Ією, що трималася, наче доросла жінка. Коли я запитав, на скільки років вона себе почуває, Ія відповіла, цмулячи шампанське:

— Не дивись, що мені тринадцять. У душі я — тридцятка. А ти?

— Я завжди хотів бути дорослим. Моя мама каже, що в мене розум старого чоловіка, що вже все пережив і більше нічого не хоче від життя. А де працює твоя мати?

— В одній конторі на Мазепи. «Галопом по Європах» називається. Чув таку?

— А батько?

— Автомеханік.

— А твої?

— Мама викладає німецьку мову, а батько — піаніст. Тільки вони зараз не живуть.

Я відчув, як зашерхло в горлі, і зрозумів, що вперше сказав уголос те, що було насправді, і перехилив до дна келих шампанського.

— Давно?

— Недавно.

Вона допила шампанське й запропонувала:

— Полірнемось? Тут у мене є трохи дусту.

Дістала з холодильника надпиту пляшку самогону, налила в келихи, понюхала й гидливо скривилась:

— Ще той озвірин! Ну, вйо, бо йде дощ!

Я надпив самогон і ледь не задихнувся. По горлянці покотився вогняний клубок і десь глибоко в мені вибухнув, розбризкуючись на мільйони вогняних крапель. Мені забракло дихання і з мене потекли сльози. Не пам’ятаю, як швидко ми сп’яніли, отямився, коли, обнявшись, сиділи на дивані, Ія плакала, шморгала носиком і розповідала про своє життя:

— Ти — гідроцефал. Ти станеш професором, — вона чомусь забула за свій сленґ і заговорила нормальною мовою. — В тебе є батьки, які тебе люблять. А я свого батька не знаю. Моя мати не зізнається, від кого мене народила.

— А хіба це не твій батько?

— Це материн кіт, четвертий її чоловік. Вони живуть з нею, а потім кидають, і вона знаходить собі іншого. Колись постаріє, і ніхто з нею не захоче більше жить, бо повно молодших і нахабніших цирл. А твої батьки, навіть якщо й розлучаться і в них народяться інші діти, все одно будуть тебе любить. Ти — багатий шльоцик. Тебе люблять, за тебе переживають, а я — нещасна й дурна піпетка.

Вона трусилась, схлипувала і сякала в серветку носика. Ми сиділи, притулившись одне до одного, двоє нещасних самотніх підлітків, забутих батьками, які жили своїм егоїстичним дорослим життям. Та незабаром в Ії пройшла меланхолія, і вона присмокталася губами до моїх губ. Про поцілунки я знав майже все, в основному з кінофільмів і «Вікіпедії». І був здивований, що з п’ятдесяти видів поцілунків Ія вибрала саме французький. Як на мене, це найгірший із доторків губ для вираження позитивних емоцій, оскільки саме французький поцілунок підвищує ймовірність зараження мононуклеозом. Якби вона запитала, що я думаю з цього приводу, то я б порадив почати все-таки з повітряного поцілунку, потім, коли звикнемо одне до одного, перейти до поцілунку метелика, японського, потім — до поцілунку ескімосів і вже тільки після цього спробувати французький. Ія робила все нетерпляче і по-дилетанськи, тому я здогадався, що про поцілунки вона нічого не читала, бо відразу запхала мені в рот свого мокрого язика. Я відчув, як пахне вона молоком, кошеням і алкоголем, і не міг зрозуміти, що в цьому знаходять дорослі. Зрештою, в усьому, що стосується кохання, я був теоретиком, а вона — практиком.

— Я готовченко, — вдоволено пробурмотіла Ія, повиснувши на мені.

— А котра година? — прийшов до тями я.

Вона подивилась на годинника і, шморгаючи носиком, заметушилася:

— Вигрібай лижі. Скоро будуть шнурки.

Я одягнувся і, похитуючись, рушив до дверей.

— Па-па! — підштовхнула в спину Ія.

На вулиці мене знудило. Я перейшов Ялтинську, забрів у темний двір і довго блював, а потім сидів і витирався носовичком. Коли мені стало трохи легше і я відчув, що можу йти, купив м’ятних жувачок і вирушив додому.

— Де ти був? — запитала мама.

— Святкував день народження з однокласниками.