Алла подивилася на його масні пальці, якими він лущив креветок, на задоволене обличчя і блискучі губи, й пошкодувала, що запитала про це. Так зникла загадка їхнього знайомства, на якій тримались перші й найглибші симпатії до чоловіка. І зрозуміла, що не варто було розкривати цей маленький секрет, бо стосунки чоловіка й жінки стають рутинними, коли між ними зникають непрогнозованість і загадка. Тої новорічної ночі в ній щось зламалось, і Тадей став їй байдужим. А згодом помітила, що уникає з ним інтимного зв’язку, бо як до чоловіка втратила до нього найменший інтерес. Та вона була не з тих жінок, які шукають розваг, щоб компенсувати пісне інтимне життя. В Алли вистачало домашніх клопотів і проблем, пов’язаних із вихованням дочки. Вона вміла стримувати свої бажання, бо знала значно гіршого чоловіка, який приходив додому серед ночі із запахом горілки й дешевих жіночих парфумів, падав у ліжко, вранці зникав, а на вихідні їхав із друзями на полювання. Соціально її цілком задовольняв нинішній чоловік. І все ж думка про те, що до кінця днів доведеться відмовитися від яскравих еротичних переживань і бурхливого інтимного життя навіювала панічний страх і відчай. Вона була не настільки вільною в цій нестабільній країні, де стабільними були тільки злидні й прірва, що розділяла багатих і бідних людей, в країні, яку могли змести соціальні катаклізми чи поглинути сусідня Росія, від якої Україна ніяк не могла остаточно звільнитися. Як більшість жінок, вона боялася самотності, старості, безгрошів’я, хвороб, молодих і нахабних жінок, які вважали, що немає чужих чоловіків, а є чоловіки, які тимчасово належать іншим жінкам, тому Алла давно підлаштувалася під Тадея, а він — під неї. У тридцять дев’ять років вона була занадто мудрою, щоб ставити своє інтимне життя вище своїх страхів. І все ж саме воно її найбільше непокоїло.

Щовечора, коли лягала з книжкою в ліжко, а потім, почитавши перед сном, гасила світло і якийсь час лежала з заплющеними очима й прислухалася до рівного дихання сонного чоловіка, думала, коли нарешті мине її відчай, і вона перестане думати про свій безрадісний шлюб.

Тадей Швагуляк подивився на Аллу і пригадав, коли вперше відчув, що вона його більше не хвилює як жінка. Це трапилося під час поїздки до Польщі. Вони їхали автомобілем із Кракова до містечка Криниця біля підніжжя Бескидів, недалеко від словацького кордону. І ця ностальгійна туристична поїздка стародавньою Лемківщиною, яка вже ніколи не буде українською, стала переломною в їхніх стосунках. Була середина червня. За вікном пропливала зелені гори, повиті ніжним серпанком. Дороги були схожі на українські, і тільки польські радіостанції нагадували про те, що вони не вдома. В містечку було багато дерев’яних будинків, які мали власні назви. Вони зупинились у віллі «Вітольдувка», збудованій ще за австрійських часів. Навпроти протікала замурована в камінні береги мілка річечка Криничанка, через яку влітку міг перебрести й горобець, але значно чистіша за річку Свиню, що текла через Жовкву. І Тадей був неприємно вражений неохайністю своїх земляків порівняно з криничанами. За кілька годин вони обійшли з Аллою всю Криницю з водограйчиками і квітниками. Всі квітники були у формі кошиків, ваз, лебедів. Недалеко від квітника у вигляді жаби вони побачили бронзового Никифора з собакою і написи польською мовою і лемківською говіркою. Він попросив якусь молодицю сфотографувати їх з Аллою біля пам’ятника Никифору, і жінка, війнувши легким платтям, по-лемківськи запитала:

— Што мам робити?

— Ось так прошу, пані, натисніть, — показав їй.

Коли подавав фотоапарата й доторкнувся до її повної руки, по його тілу пробіг струм, аж на руках настовбурчилося волосся. Відчув нестримний потяг до цієї жінки, яка випромінювала грубу сексуальну енергію. Він обняв Аллу біля бронзового Никифора, а сам жадібно розглядав незнайомку з містечка чи якогось лемківського села. Жінка взяла апарат, відкинула з очей пасмо волосся, і він побачив, скільки чуттєвості в кожному її жесті, ніби вона запрошувала до ближчого знайомства. Під її легким платтям випинались важкі стегна і груди, а на засмаглому обличчі блукала білозуба посмішка. Незнайомка була гарна у своїй жіночій зрілості, наче стигла груша, що аж чвиркала соком. До пам’ятника підбігла карячконога приблудна сучечка, і жінка відігнала її грайливим жестом:

— Ид на зламаня карків, жабо кітна!

Сучечка відбігла геть, жінка натиснула на кнопку, і Тадей попросив її зробити ще кілька знімків. А коли повертала фотоапарата, то подивилась на нього так відверто, що від хвилювання Тадей забув їй подякувати. Тільки почервонів і кивнув головою.

Обходивши все місто, вони відвідали музей Никифора Дровняка, недалеко від якого чоловічок із хрящуватими вухами за вісімсот злотих намагався їм продати міський пейзаж на пожовклому папері, видаючи його за малюнок Никифора. Тадей хотів купити, та Алла його відговорила.

— Ти подивись, як у нього бігають очі, — зашепотіла вона. — Невже думаєш, що в чоловіка з такими очима можуть бути малюнки Никифора?

Після вечері й прогулянки Криницею вони повернулись до вілли «Вітольдувка», лягли в ліжко, і Тадей упіймав себе на тому, що думає про незнайомку. А коли уявив її голою, у нього настовбурчилась плоть, і вони почали з Аллою кохатись, але від того, що думав про лемківську жінку, обм’як і не зміг нічого з собою зробити. Алла довго крутилась, а коли заснула, він лежав у готельному номері, думав про незнайомку й доторкався рукою до збудженої плоті, доки за вікнами почав сіріти кволий ранок, а тоді проваливсь у втомлений і важкий сон.

Тадей перервав спогади, попрощався з Олександром Менделем, вони з Аллою вийшли з його будинку, сіли в автомобіль і поїхали додому. Всю дорогу Тадей майже фізично відчував присутність незнайомки з Криниці, її важкі стегна, лемківську говірку й відвертий погляд, що назавжди зруйнував їхню з Аллою сімейну ідилію.

Через день Алла зателефонувала Олександру Менделю й домовилася про зустріч. Вони зустрілися по обіді в його помешканні на Старовокзальній. Тільки зараз Алла зауважила, що найяскравішою рисою його обличчя був великий воронячий ніс. Мендель був у довгому турецькому халаті, з-під якого визирали бліді ноги, порослі рудим волоссям. Його кістлява ступня у великому капці погойдувалась на закинутому коліні. Похрускуючи довгими пальцями, він запитав:

— Якою мовою з вами говорити?

— Українською.

— Гаразд, — підбираючи слова, зібрався з думками Мендель.

Відчувалося, що він розмовляв російською, і від кожного вимовленого слова на його тонкій шиї виступали жили.

— Ми будемо зустрічатися з вами тричі на тиждень. Одна зустріч буде тривати п’ятдесят хвилин.

— А чому не шістдесят?

— Так заведено, — відповів Мендель. — Для зручності ви можете лягти на канапу.

— Для чого?

— Щоб не дивитися мені в очі.

— Будете щось непристойне запитувати?

— Забудьте це слово, — гойднув капцем Мендель. — Давайте сприймати все, що було у вас не як щось пристойне чи непристойне, а як ваше особисте життя.

— А як довго буде це все тривати? Я маю на увазі зустрічі з вами?

— Хіба я знаю? Рік, два, три, — захрускотів пальцями Мендель. — А може, й більше. Це як дорога для подорожнього. Одні проходять її швидше, інші — довше. Все залежить від вас. Отже…

— То ви наполягаєте, щоб я все-таки лягла?

— Так буде краще.

Алла притримала рукою спідницю й обережно лягла на канапу, а Мендель сів у головах. Однак напруга не проходила. Її дратувало, як Мендель важко підбирає слова.

«Хай би вже говорив російською, — подумала, поправляючи спідницю, але роздратовано відігнала цю думку. — Я йому плачу сто євро за сеанс. Чому я маю перед ним запобігати?»

На якусь мить їй здалося, що він угадав її думки, бо нервово захрускотів пальцями й ображено засопів.

— Як у дерева все починається з коріння, так у людини успіхи й поразки треба шукати там, де закопано її пуповину, — оговтався Мендель і упіймав мовну хвилю, ніби його щось попустило. — Усі наші проблеми сховані в цій безжурній порі нашого життя. Пригадайте, відколи ви себе вперше пам’ятаєте. Що вас тоді найбільше вразило?