Після виходу на роботу Кукурійко змінився. Раніше він жартував, зачіпав жінок, а після лікарні став непомітний, тихий, ніби його хтось підмінив. При появі батька Кукурійко якось дивно кривився і відводив погляд. Але за рік Кукурійко знову ожив, забігав, і в його голові почали роїтися плани нових концертів і гастрольних поїздок.

Нарешті оркестр вирушив у велике турне Францією, Швейцарією та Ліхтенштейном, і всюди були захоплені відгуки преси про неперевершену батькову гру. А після концерту в Ліхтенштейні з ним захотіла поговорити дружина князя Ліхтенштейну Марія Аглая Кінскі фон Вхінітц і Теттау. Її строга зачіска, вечірня сукня, стриманість і жіночність виказували в ній аристократку з давнього роду. Батько не дуже добре володіє німецькою, але розібрав, як вона сказала:

— Я щаслива чути таку віртуозну музику. Це було божественно, — і потисла йому руку.

Після турне батько хотів зробити подарунок мамі до дня народження, але його здивуванню не було меж, коли Кукурійко заплатив йому за гастролі сто євро.

— І це після того успіху, який викликали мої фортепіанні концерти в зарубіжній пресі? А як же моя тарифна ставка? — обурився батько. — Ви заплатили мені сто євро за гастрольне турне?!

— Будь задоволений, що я тебе взяв у цю поїздку, — сказав Кукурійко, і в його голосі зазвучали металеві нотки.

— Ви поклали собі в кишеню гроші, які заробив оркестр, — почервонів батько.

— Що?! — підвівся з-за столу Кукурійко. — Ти будеш мене вчить, скільки я маю грошей брати собі, а скільки платить оркестру?!

— На концертах були аншлаги. Про мене захоплено писала преса. Ви повинні платити хоча б за тарифами.

— Тут я визначаю, скільки кому платить, а не тарифи! — грюкнув кулаком по столу диригент і почервонів.

А коли батько дав сольні концерти в Одесі, Львові, Харкові й Чернівцях, Кукурійко почав ненавидіти його ще більше.

— А за що він тебе так незлюбив? Хіба ти йому щось погане зробив? — запитав я.

— Це все заздрощі.

Він засовався і подивився собі під ноги.

— А що було далі?

— А далі, — тихо мовив він, — мені дали зіграти «Другий концерт» Рахманінова. А там була партія валторніста. Під час концерту валторніст не впорався зі своєю партію, а провал концерту звалили на мене.

— А чому не на валторніста?

— Бо валторністом був зять Кукурійка, — заворушив пальцями батько, ніби грав у повітрі на невидимих клавішах. Він завжди так робить, коли хвилюється. — Так що мене вигнали з філармонії з трактуванням «за непрофесіоналізм».

— А кого ж узяв на твоє місце Кукурійко?

— Хіба я знаю? Когось узяв…

Ми сиділи в моїй маленькій кімнаті, заставленій книжками, дисками з музикою та фільмами моїх улюблених режисерів. Дисками була завалена вся тумбочка, на якій у жовтому горщику стояв великий каучуконосний фікус. Я сидів на дивані, а батько — біля мене. Відчувалося, що йому зараз потрібна моя підтримка. Можливо, навіть більше, ніж мамина. Він закинув ногу на ногу і гойдав капцем із стоптаною п’ятою.

— Щось у твого вазона листок пожовтів, — сказав, аби не мовчати.

Я здивувався, що іноді він при своїй неуважності й творчому хаосі в голові здатний помічати такі речі. Мені здавалося, що батько, завжди занурений у якісь глибокі, тільки йому відомі переживання, і взагалі нічого не помічає.

— Фікус не любить зайвої вологи. Мама почала його частіше поливати.

— Знаєш, — підвів голову, — серед музикантів, що грають Баха, є піаністи, які роблять це значно краще, скажімо, за Ґленна Ґульда. І скажу тобі без зайвої скромності, що я належу до них. Тільки цього ніхто не оцінить, бо аудиторія піаністів мого класу невелика й закрита.

Він замовк і втупивсь у фікуса, чекаючи, що я скажу.

— І де ти будеш заробляти гроші?

Батько прислухався, як поверхом вище плаче дитина, і важко заворушився.

— На приватних концертах. Є в мене один багатий знайомий. Думаю, що якось викручусь.

Він опустив голову і безпорадно обм’як, а я відчув, як усе в квартирі — піаніно, комп’ютер, посуд, книги, фікус, мама і Бахус напружилось, наче перед грозою.

Всю ніч батьки сердито шепотілися в ліжку. Іноді мама забувала, що я за стіною, і голосно говорила:

— Ціни ростуть, а тебе вигнали в три шиї. Сядеш зараз, як рак на дно, і будеш бульки пускать. А я буду знову розриватись між п’ятьма роботами.

— Я ж казав, що подзвоню Нужному, — огризнувся він.

Та мама не вгавала:

— Моя однокласниця Єва Икавка торгує на Дарницькому базарі городиною і фруктами. Каже, прийшов недавно до неї постійний покупець. Раніше він діставав пухке портмоне, набирав кілька ящиків фруктів і ніс до автомобіля. А це зайшов купити кримського винограду, попросив три кіла. Вона зважила, а він відкриває портмоне і здивовано виявляє, що в нього не вистачає грошей.

— Криза, — буркнув батько.

Але щось важко гупнуло. Я почув писк на лоджії і чиєсь вовтузіння.

— Бахус кажана впіймав! — закричала мама.

Я відчинив двері на лоджію.

На підлозі, розставивши крила, сиділа руда вечірниця і відчайдушно цокотіла; Бахус намагався вхопити її за спину, але вона не давалась.

— Не вилазь із кімнати! — прикрикнув батько.

Бахус приловчився, ухопив кажана і вскочив до моєї кімнати.

— Пусти його! — стукнув я капцем кота.

Бахус обурено повернувся до мене, і цієї миті виявилося досить, щоб кажан зашарудів шкіряними крилами, злетів і вчепився кігтиками в тюль. Кіт підстрибнув, але кажана не дістав. Падаючи, Бахус перекинув фікуса, і череп’яна ринка з гуркотом розбилась.

— Що це там робиться?! — прибігла в нічній сорочці мама. — От зараза котяча!

Бахус несамовито гребнув лапами і прожогом вискочив із кімнати.

— Випусти кажана.

Батько накрив рушником нічницю, вхопив рукою і скрикнув:

— Щипається!

Стріпнув за вікном рушника — і кажан зник у нічному небі.

— Принеси совка й віника.

Я приніс, і, лаючи Бахуса, мама згребла з паласу черепки й землю, а тато дістав із стінного пеналу старого горщика, і ми пересадили фікуса. Кілька листків було зламано, і на стеблах виступило молочко. Я приніс із кухні мед і замастив вазону рани, коли із зали, ніби нічого не трапилося, вийшов Бахус і почав нюхати повітря, шукаючи кажана. Якби Бахус був хлопчиком, то мав би проблеми з фізкультурою. Іноді він стрибав із кухонної раковини на посудомийну машину і, не розрахувавши відстань, падав на підлогу й присоромлено тікав із кухні, бо не любить, коли з нього сміються.

— Лягайте спати, — гукнула зі спальні мама.

Я вимкнув нічника, повернувся на бік, вкрився ковдрою. За стіною скрипнуло ліжко, і знову заговорила мама:

— Колись я щосезону купувала літні туфлі, а це вже третій рік ходжу в старих. Все, що я могла собі купити, це білий крем, щоб старі туфлі мали пристойніший вигляд. Раніше в людей було більше грошей, і вони були веселі, а зараз похмурі, і грошей у їхніх гаманцях стало менше.

— Спи, — пробурмотів батько.

У квартирі настала нічна тиша. Я почув, як прочинив лапою двері Бахус, зайшов на лоджію, важко застрибнув на підвіконня, сів у прочиненому вікні, за яким шурхотіли в повітрі костокрилі летючі істоти.

«Тільки б знову не залетів кажан», — засинаючи, подумав я.

Зморений сваркою батьків, кажаном і розбитим фікусом, я проваливсь у важкий сон. Серед ночі я побачив старий дореволюційний будинок. Ми з мамою зайшли у ліфт, який підняв нас у залу, де звучала музика і кружляли жінки в бальних сукнях і чоловіки у фраках.

— Чий це дім? — запитав я.

— Це дім Нужного, — відповіла мама.

— А хто такий Нужний?

— Хіба ти не знаєш?! — здивувалась вона. — Це чоловік, що висиджує курчат. Бачиш?

Я роздививсь і побачив товстого чоловіка в червоному пір’ї та окулярах із золотою оправою, який, розчепіривши поли фрака, сидів на яйцях. А біля нього на фортепіано хтось несамовито грав «Собачий вальс».