Чи не проповідує автор аморалізм? Цілком можливо. Після фіналу повісті «Тіні в маєтку Тарновських» невідомо, чим закінчиться сімейний розрив Швагуляків. Але хіба морально жити й мучитися через невтолені бажання? І чи потрібно це Богу? Хто достеменно знає, що таке добре й погане в коханні? Ми, що дожили до двадцять першого століття, бачили, як змінювалися погляди на дозволене й недозволене у двадцятому столітті. І хто знає, що стане нормою в майбутньому?

Академік Ігор Кон, що вважався найбільш авторитетним (і мало не єдиним гуманістично спрямованим) радянським сексологом, у свої книжках розповідає про те, яким було сексуальне життя людства в різні історичні епохи. На думку Кона, давнє слов’янське язичництво не відзначалось ні надмірною розпущеністю, ні особливою свободою сексуальної моралі. Сексуальність вважалася позитивним явищем. Були оргіастичні свята, коли чоловіки й жінки купалися голими. Існувало поклоніння фаллічному богу, божествам плодючості. Язичництво не розпутне, але пронизане еротизмом. Таке і грецьке поганство.

Християнство, як і його родичі — мусульманство та іудаїзм — сексуально репресивні релігії. Кон приводить неймовірні в наш час приклади сексуальних заборон, які практикувала впродовж століть християнська церква. Так, суворо регламентованими були сексуальні пози, серед яких єдиною правильною вважалася «місіонерська», коли жінка лежить на спині, а чоловік — на ній. Ця поза символічно підкреслювала владу чоловіка над жінкою. А жінка зверху під час злягання вважалася на християнському Сході і Заході великим гріхом і вимагала покаяння на строк від трьох до десяти років з численними земними поклонами. Інтромісія ззаду заборонялась, мінімальною карою за це були шістсот земних поклонів, а максимальною — відлучення від церкви. Феляція і кунінгулус були серйозними гріхами, за яких вимагалося від двох до трьох років посту, майже як за перелюб. Звичайний глибокий поцілунок також був гріховним, щоправда карався відносно легко, лише дванадцятьма днями посту.

Жодну церкву в наш час не хвилюють сексуальні пози. За декілька десятиріч стало нормою співжиття без реєстрації в загсі (жахлива річ з точки зору ортодоксальної християнської моралі). Щодо гомосексуалізму, то особисто Кон, наприклад, пропонував трактувати його не як «патологію» і «відхилення», а як «особливість» людини, чим викликав несамовиту лють представників багатьох впливових кіл Росії. Кон науково доводив, що певна кількість людей у будь-якому суспільстві при будь-якому вихованні обов’язково матимуть гомосексуальну орієнтацію.

Протягом історії людства сексуальність звільнялась і знову табуювалась безліч разів. Вижати з людини всі соки на виробництві за рахунок її любовного життя намагались і на буржуазному Заході, і в сталінські часи.

Втім, повністю звільнена сексуальність в епоху Відродження призводила часто до дикої аморальності. Словом, сексуальність — це завжди проблема. Людина, а не держава, не суспільство вирішує, що погано, а що добре в цій тонкій сфері людських стосунків. Людина, а не церква, яка занадто часто говорить від імені Бога. Але вирішення ніколи не буде безпроблемним!

А ось і відносно нове явище — сексуально відкритий шлюб, тобто такий, при якому подружжя визнає один за одним право на сексуальні зв’язки поза сім’єю, бо задовольнити один одного ця пара не може.

Звісно, що такі шлюби були й раніше. Мендель наводить Тадею Швагуляку приклад напіввідкритого шлюбу Володимира Винниченка та Розалії Ліфшиць: «Розалія Ліфшиць була мудрою жінкою. Вона водила дівчат до Винниченка, Винниченко з ними кохався, але залишався з Розалією Ліфшиць».

Чи не до відкритого шлюбу рухаються герої повісті «Тіні в маєтку Тарновських»? Фінал повісті показує, що це можливо. З могутньою силою їх притягує демонічне.

Наукова психологія не знає, що таке демонічне. Для психоаналізу існують поняття мазохізму й садизму. Однак література, театр, кіно і просто життя бачать це по-своєму, а інтуїція нашіптує, що ці речі так просто не пояснюються… Ми відчуваємо, що життя без Дона Жуана, Печоріна, Манон Леско, Кармен було б біднішим, втратило б еротичні фарби. А що б робило без них мистецтво?! І ось філософ щось бурмоче про «метафізичну й еротичну загадку зла», художник малює демонів і чарівних чортиць, а письменник створює образ демонічної жінки.

І Ліля з повісті «Сонечко моє, чорне й волохате», і Алла з повісті «Тіні в маєтку Тарновських», здавалося б, цілком звичайні земні жінки без найменших ознак демонізму. Але саме їхнє пристрасне бажання кохати і бути коханими робить їх незвичайними. Найбільш демонічна жінка в книжці — танцівниця Ольга Фафлей із повісті «Тіні в маєтку Тарновських». Це тип жінки, що знищує чоловіків, роблячи їх жертвами пристрасті. І на вогник Фафлей зачаровано летить Тадей Швагуляк.

Ключем до багатьох жіночих образів у творчості Володимира Даниленка є його стаття «У пошуках демонічної жінки», присвячена творчості Валерія Шевчука.[6] Демонізм Даниленко розглядає як силу, що пробуджує до життя. Втім, дозволю собі його востаннє процитувати: «… демонічні пристрасті пробуджують волю до життя, очищують почуття між чоловіком і жінкою від рутини буденності. На думку Сократа, демон сидить у кожній людині. І оскільки демонічне знаходиться за межами добра і зла, то воно пов’язане з силами природи і піднімається від основ буття. Аристотель вважав, що бути щасливим — це значить жити в гармонії зі своїм демоном».

Що сказав би з цього приводу Еріх Фромм? Думаю, щось на кшталт: «Демонів можна любити, але не потрібно їм підкорятись і ставати їхніми рабами». Цим не зовсім безпечним, але доволі обнадійливим висновком, хочеться закінчити свої роздуми.

В’ячеслав Шнайдер

Володимир ДАНИЛЕНКО — сучасний український прозаїк, творчість якого балансує між тонким психологізмом, містикою, іронією, переходить у сатиру, умовність та відверту фантасмагорію. Автор книжок повістей та оповідань «Місто Тіровиван», «Сон із дзьоба стрижа», книжки есеїстики та критики «Лісорубу пустелі», романів «Газелі бідного Ремзі», «Кохання в стилі бароко», «Капелюх Сікорського», аудіоальбому сатиричних радіоп'єс «Струнний квартет для собак». Лауреат літературних премій гумору та сатири, «Благовіст» та імені Івана Огіенка. Його твори перекладено німецькою, японською, італійською, польською мовами.