Якщо йти за давньогрецькою класифікацією, то шлюб героїв — справжня, в чистому вигляді Прагма. Як тут усе розсудливо, прораховано, раціонально і як мало тут душі! Герої вибрали один одного, як вибирають банк чи страхову компанію. Але не будемо приписувати буржуа принципової нездатності любити, хоча для тих, хто не належить до богів нашого суспільства, це дуже спокусливо. Легко перемагати буржуа на папері, а спробуйте зробити це в житті! Тож стримаємо роздратування, викликане безправ’ям і бідністю, бо є у пари Швагуляків і немало чеснот. Тадей і Алла — не бездушні, не безсовісні, не патологічно скупі.
Вони — звичайні сучасні люди. Втративши інтерес до Алли, Тадей не перестає піклуватись про неї, та й Алла не спішить кидатися в обійми інших чоловіків. У них немає особливих пристрастей, але є совість і здоровий глузд. Соціально такі люди потрібні й корисні, але внутрішньо вони спустошені й самотні.
Міщанство — категорія позакласова, це визнавали навіть у радянські часи. Власне, людей із такими поглядами на кохання і шлюб, як Тадей і Алла, можна зустріти серед інтелігентів, робітників, селян, бандитів (у сучасній Україні цей клас навіть володіє великим капіталом і править країною), буржуазії. Міщанством наповнені всі соціальні верстви. Але кожне міщанство має свій колорит, і Даниленко, далеко не лівий за світоглядом письменник, не може стримати іронічної посмішки, спостерігаючи за внутрішніми проблемами буржуа: «Тадей Швагуляк думав, що ці сеанси дуже недоречні, особливо зараз, коли робота потребує пильного контролю. Він розширював мережу бутиків, але не вистачало продавців, які могли б цікаво розповідати і захоплювати покупців колекціонуванням дорогих вин. Подумав, що було б непогано найняти продавцями поетів, які могли б метафорами розпалювати колекційні пристрасті покупців». Так думає під час сеансів психоаналізу власник мережі київських винних бутиків. А ось що тримає біля Тадея Швагуляка його дружину Аллу: «Вона хотіла жити з Тадеєм і виконувати роль добропорядної дружини, щоб він при цьому зробив її співвласницею своїх грошей і статків».
Під час сеансів психотерапевт Олександр Мендель, уособлення єврейского інтелекту (і єврейського практицизму), знаходить першовитоки сімейної дисгармонії. Тадей Швагуляк зізнається йому в своїх грішних помислах: «Мене завжди вабили розпусні, злі, аморальні жінки, але мій розум і виховання не дозволяли мені в цьому зізнатись. Я розумів, що з такою жінкою нормальної сім’ї не створиш». А далі Швагуляк стає ще відвертіший: «Я хочу шалену жінку, яка вміє це приховувати. Про таку жінку я мріяв усе життя, добропорядну в сім’ї і розпусну в ліжку».
А коли сеанси виявилися безсилими повернути навіть звичайний сімейний секс, Тадей Швагуляк звинувачує в усьому дружину: «Та пісна вона мені! Така у всьому правильна, аж нецікава!». Отже, гроші, як переконується подружжя, не всесильні. За них не можна купити любові й справжньої пристрасті.
Врешті Алла починає розуміти, що причини несумісності з Тадеєм закладені її матір’ю, яка все життя гамувала пристрасті своєї доньки, залякуючи, що коли вона піддасться почуттям, то нічого в житті не доб’ється і залишиться на соціальному дні «….все життя моя мати хотіла несамовитого кохання. їй потрібний був пристрасний романтичний чоловік, а не делікатний і м’який тато. Вона відчувала, що в мені є її темперамент, тому з дитинства лякала й віднаджувала мене від великих пристрастей, бо добре знала, що великі пристрасті тягнуть за собою великі страждання. Самодисципліну і контроль над почуттями вона виховувала в мені з раннього дитинства. Я боялася почуттів і хотіла їх, і це розривало мою душу. Я жила, як черниця, гамуючи в собі вогонь кохання. Боялася навіть мріяти про інших чоловіків. Ось що робило мене нещасною. І коли я нарешті досягнула того, про що мріяла, зрозуміла, що пружина, яку багато років заганяла в себе, почала розкручуватись у мені й ранити моє серце. Це тільки збоку здається, що в нас із Тадеєм ідеальна сім’я. Насправді він і я глибоко нещасні. Ми не можемо розлучитись і не можемо бути щасливими. Розуміючи це, ми жаліємо одне одного і воліємо повернути хоча б те, що єднало нас на початку знайомства».
Яскрава фігура повісті «Тіні в маєтку Тарновських» — єврей Олександр Мендель, психоаналітик, такий собі київський Фрейд і Фромм в одній особі. Мендель — справжній професіонал, інтелектуал, глибока людина, правда, меркантильна. Даниленко тут частково віддає данину традиційним українським міфогемам стосовно євреїв. Втім, як же малювати єврея в нашому культурному космосі? Однак в антисемітизмі автора повісті не звинуватиш, адже Мендель проповідує високі та благородні погляди на любов і є певною опозицією стосовно прагнень Тадея: «Кохання — це і є найбільш руйнівна катастрофа, після якої люди втрачають роботу, бізнес, покінчують життя самогубством чи потрапляють до божевільні, — поправив складки халата Мендель. — Ви плутаєте любов з коханням і не використовуєте переваги, які дає вам ваша мова. Кохання проходить, як алкогольне сп’яніння, а любов — це те, що залишається. Кохання неможливе без сп’яніння, тому в давніх греків воно було пов’язане з діонісійським культом. А якщо після сп’яніння приходить тверезість і залишається щось, і це щось набирає інших форм, то це вже любов». Відповідаючи Швагуляку на питання, що таке любов, Мендель пояснює, що вкладає в це поняття те, «що глибше за пристрасть… співчуття, повагу, залежність, бажання допомагати, вести домашнє господарство, народжувати і виховувати дітей». І додає такий своєрідний психологічний тест: «Якщо після бурхливої ночі насолод від жінки хочеться втекти, це означає, що між вами немає любові». Мендель говорить про те ж, що і Фромм: про високу, терплячу, надійну любов.
Романтичними фарбами змальовано красеня-актора Дениса Пуленка, в якого закохується Алла. Вона хоче вирватися з ним на волю, до романтичного, пристрасного кохання, про яке все життя мріяла вона та її мати. А Тадей прагне розкомплексованої, розпусної, аморальної жінки. Він рветься в пекло, де його чекає Ліліт, зустріч із якою обіцяє полум’яне блаженство, несамовиті пристрасті й душевні катастрофи.
Сексуальну тему повісті «Тіні в маєтку Тарновських» яскраво виражає образ режисера Бея, розумної, цікавої людини, щоправда, охопленої несамовитою хіттю. Завдяки монологам Бея в повісті з’являється образ демонічної сексі української літератури Марка Вовчка, котра подається як фатальна жінка, кар’єристка, серцеїдка, жінка-вамп, яка шлях до літературного олімпу прокладає через спальні впливових чоловіків. Ось як коротко й переконливо розповідається про еволюцію Марка Вовчка від юної дівчини до левиці літературних салонів: «П’ятнадцятирічна Марія вже була досвідченою спокусницею, здатною закрутити голову будь-якому чоловіку. У двадцять років у її колекції вже були українські, російські, польські, єврейські, італійські, французькі, німецькі, англійські, іспанські чоловіки, які перекладали її твори різними мовами, водили в літературні салони, друкували захоплені рецензії, брали в далекі мандрівки, дарували діаманти і свою пристрасть». Своєю прагматичною і цілеспрямованою поведінкою Марко Вовчок викликала заздрість і лють інтелігентних жінок імперії. Коли письменниця добилася визнання завдяки старшим і впливовим чоловікам, вона перекинулася на молодших чоловіків. У повісті про це сказано так: «Її терпіли, доки морочила голови старшим чоловікам, та коли вона взялася за молодших, що за віком годились їй у сини, і ці почали через неї стрілятись, труїтись, вішатись, проти неї збунтувались усі інтелігентні жінки Російської імперії».
Риси демонічної жінки закладено в образі танцівниці Ольги Фафлей, що, як і Марко Вовчок, розбиває чоловічі серця. Це той тип жінки, про яку все життя мріяв Тадей Швагуляк. Це жінка, яка поєднує в собі і риси російської дівчинки з військового гарнізону, що кинула в річечку обгортку з морозива, зневаживши етикет у громадських місцях, і Оксану Дронь, яка вкрала в крамниці ляльку, і всіх розпусних жінок, що їх Тадей бачив у фільмах. Танцівниця Ольга Фафлей, ця «дівка без кісток», як охарактеризувала її Алла, має не тільки гнучке тіло, а й розкомплексовану поведінку і зневажає традиційну мораль.
