Еротика для героїв Даниленка несе невеликі крихти радості, вона не поєднує серця і не рятує від самотності й порожнечі нашого світу. А життя багатьох героїв його творів — це сон, у якому пливуть тіні прекрасних і вишуканих, але смертоносних жінок і чоловіків, позбавлених енергії і сили духу.
Але в новій книжці «Тіні в маєтку Тарновських» перед нами постає зовсім інший Володимир Даниленко, що підійшов до проблеми любові раціоналістично й інтелектуально. Загадкові символи його магічного реалізму змінюються логікою, ясністю думки, теоретизуванням героїв.
Розповідь у повісті «Сонечко моє, чорне й волохате» ведеться від імені сина Лілі та Євгена Лунів, хлопчика Славка, якому нецікаво гратися з ровесниками, бо його захоплюють дорослі фільми та думки філософів про стосунки чоловіків і жінок. На його спостережливості й безпосередності тримається динаміка і пружність повісті. Ось як розповідає про свою матір цей підліток: «Ліля — це моя мама. Вона викладає німецьку мову в лінгвістичному університеті, має чверть ставки в університеті Шевченка, вечорами веде мовні курси в Інституті Ґете, підпрацьовує репетитором і перекладачем, коли в Кабмін приїжджають німецькі бізнесмени й політики, і пише докторську дисертацію. Моя мама — висока струнка брюнетка. У неї великі карі очі на півобличчя, і коли хтось уперше на неї дивився, то бачить тільки її очі». Про батька він говорить з більшою іронією: «Мій батько, звісно, ще той фрукт. Усі вважають, що він — дивовижний піаніст, але при цьому в нього просторовий ідіотизм, він не запам’ятовує імена людей, і ніколи нічого не чує». Ще більш відверта оцінка Євгена Луня в оцінці його тещі, поданій зі слів Славка: «Вона говорить, що його цікавить лише музика, мама і я. Все інше він не помічає і пропускає повз вуха, бо воно йому, як каже баба Соня, не тра».
Не відзначається Славків батько й особливими стараннями допомогати дружині. При цьому Євген Луньо — блискучий музикант, відданий мистецтву, особистість із усіма достоїнствами і недоліками такого типу людей — митців від Бога. І, звісна річ, з часом любовний човен починає все частіше натикатись на рифи побуту. Дружина втомлюється долати безконечні труднощі, боротися з бідністю, у сім’ї починаються сварки й конфлікти. Хоча шлюб між Євгеном Луньом та Лілією Маціборко розпочинався з романтичного захоплення двох молодих людей.
Герої повістей нової книжки Володимира Даниленка «Тіні в маєтку Тарновських» полюбляють теоретизувати на тему шлюбу. В обох повістях відчуваються інтелектуальні пошуки письменника, добре знайомого з класичним психоаналізом та гуманістичною психологією. Спробуємо трохи потеоретизувати і ми.
Ще древні греки намагались класифікувати кохання, виділяючи Ерос — пристрасне, чуттєве кохання; Сторге — любов-дружбу; Людус — кохання-метелик із частою зміною сексуальних партнерів; Прагму — кохання з розрахунку, коли чоловік вибирає дружину, з якою йому буде зручно жити. Греки виділяли й інші види любові та різні поєднання названих типів: наприклад, «людистичний ерос», «сторгічний людус» тощо.
У наш час такі погляди виглядають, звісно, дещо наївно і спрощено, адже любов набагато складніша й ірраціональніша. Втім, спрощеними і наївними є будь-які теорії любові.
По-новому подивився на проблему любові у двадцятому сторіччі творець гуманістичного психоаналізу Еріх Фромм. Відомий філософ і психоаналітик вважав, що любов — найвища цінність, вирішення головної проблеми людського існування, вихід із самотності й страху, з неврозів та інших внутрішніх проблем. Любов — це не самопожертва, а навпаки — вище щастя та самоствердження. Там, де немає любові, з’являються викривлені форми людського духу, що намагається компенсувати цей дефіцит: безумство й садизм, нічим не контрольоване властолюбство й патологічна жадібність, тяга до самовбивства і релігійний екстремізм, страх і ненависть. Більшість найганебніших пороків та найстрашніших бід людства — від нестачі любові. А відтак любов — це те, що не можна нічим замінити, це — жива вода життя.
Чому ж у світі так не вистачає любові? Тому, відповідає Фромм, що любов насправді не дається так просто, як думає більшість людей. Любов — не тільки емоції, не ідеалізація того, кого любиш, не сентименти. Любов — це насамперед увага й розуміння, зосередженість і воля, піклування та допомога. Зрештою, це мистецтво, якому потрібно вчитися все життя.
Якщо ці ідеї Фромма застосувати для аналізу повісті «Сонечко моє, чорне й волохате», то не виникає сумнівів, що Євген Луньо любити по-справжньому не вміє, хоча, звісно, автор, дружина й читач багато що згодні вибачити непристосованому до життя піаністу. Луньо обожнює свою дружину, але в нього немає сили волі їй допомагати.
Ще один образ твору — подруга Лілі — Аліса Цицалюк, жінка-невдаха, розчавлена особистістю владної матері. Якщо Ліля — вільна й цілісна натура, то Аліса не може любити, їй заважає міщанська обмеженість, міщанський егоїзм, який не бачить життєвих переваг у любові. Цицалюк автор показує смішною в своєму раціоналізмі й практичності, що не мають нічого спільного з повноцінним життям.
Не менш комічним у повісті є начебто «сильний» чоловік Антось Птуха — конкурент Євгена Луня в боротьбі за серце Лілі. Птуха — комерційний художник, прагматик, який непогано заробляє на дешевих картинах, але не знає що таке справжнє мистецтво. До того ж, Птуха самозакоханий егоїст і позер, поверхова і неглибока людина.
Ображена егоїзмом чоловіка, Ліля піддається зовнішній ефектності Птухи і стає його коханкою. А слабохарактерного Луня підбирає студентка. У відчаї син пересвареного сімейства звертається до експерта кохання, філософа Левка Ребкала й отримує таку відповідь: «Якщо ваша мати належить до жінок вищого ґатунку, в звертанні до яких пасує не пані, як кажуть у нас, шанобливо звертаючись до заміжніх жінок, а донна, як це прийнято в Італії чи Іспанії, то вона залишиться з вашим батьком, — сказав Ребкало й обережно поклав голову на спинку шкіряного крісла, щоб, бува, випадково не звернути собі в’язи. — Донна — жінка шляхетна, створена для чоловіка художнього типу. Як ювелір, що може відрізнити діамант від підробки, донна відразу відрізняє талановитого чоловіка від звичайного. Вона шукає серед чоловіків неординарну особистість і, зачарована талантом, готова бути з ним до кінця. Хоча, мушу зауважити, деякі з них бувають колючими, гострими на язик, із складним характером. Донні одержимий талантом чоловік важливіший, ніж просто чоловік, від якого вона може народити дітей. Для такої жінки ваш батько — той, хто допоможе їй бути собою, а для нього вона — жінка, яка роздмухує в ньому талант і гріється в його променях». І Ліля виявляється донною, а цинічний прагматик Птуха дістає облизня. Чорт забирай, як приємно читати про це в наш час, коли донни зникли разом із лицарями! І якою красивою в повісті постає ідея донни!
У повісті «Тіні в маєтку Тарновських» зображено інший тип сім’ї. Добропорядні буржуа Тадей і Алла Швагуляки, що живуть у серйозному (як це занудно!) і досить таки міщанському шлюбі, несподівано починають відчувати все більшу взаємну байдужість. Першою цей фальш у стосунках виявила Алла, коли сиділа з чоловіком в оперному театрі біля літньої австрійської пари. Втім, краще зацитую цей фрагмент: «Високий чоловік років сімдесяти мовчки тримав у великій долоні руку своєї принишклої дружини. Алла подивилася на австрійську пару, на старого чоловіка, вся постава якого випромінювала глибокий внутрішній спокій. На його обличчі було написано: ця літня жінка — найдорожче, що є в нього. Вона перевела погляд на Тадея і зауважила: в її чоловікові не відчувалося впевненості, що він живе саме з тою жінкою, з якою все життя мріяв жити».
Але справжнім випробуванням для Швагуляків стає їхня спальня, яка виявляє всю штучність шлюбу за розрахунком. Втрачає інтерес до Алли й Тадей. Подружній корабель їхнього зовнішнього благополуччя починає зазнавати катастрофи. Щоб врятувати шлюб, подружжя звертається до психотерапевта Олександра Менделя. Розгорнутий на сторінках повісті психоаналіз стає відвертою картиною внутрішнього життя героїв та їхніх батьків. Виявляється, ось за якими критеріями підбирав собі дружину Швагуляк: «Тадей був із греко-католицької родини, де шанували сімейні цінності. Йому потрібна була інтелігентна жінка з традиційної української сім’ї без радянських рудиментів. Алла була саме такою».
