— Приміряйте.

Це були нові чоботи.

— Але я не можу цього взяти, — запротестувала вона.

— Новорічний прокат за рахунок фірми, яка завдала вам матеріальних збитків, — кумедно надув щоки чоловік.

Всю ніч вони святкували Новий рік, а під ранок Тадей завіз її на Караваєві Дачі. Записав мобільний телефон, і через кілька днів вони зустрілися.

— Скажи, де ти взяв серед ночі нові чоботи? — допитувалася вона.

— Нехай це залишиться моєю маленькою новорічною таємницею, — загадково посміхавсь у відповідь.

На початку дев’яностих Тадеїв батько з Жовкви переїхав до Києва, зробив політичну кар’єру, купив будинок і перевіз сім’ю. На час їхнього знайомства Тадей був розлучений. Його дружина виїхала на заробітки до Італії, вийшла там заміж і забрала з собою доньку. А він перебрався з батьком до Києва. Батько був на державній службі і не міг займатися бізнесом, тому вести сімейні справи доручив Тадею з матір’ю. Спочатку вони торгували нерухомістю і мали кілька ресторанів, а згодом Тадей став власником винних бутиків, бо мати успішно давала собі раду й без нього.

Вони зустрічалися з півроку і добре один до одного придивлялися. Тадей був із греко-католицької родини, де шанували сімейні цінності. Йому потрібна була інтелігентна жінка з традиційної української сім’ї без радянських рудиментів. Алла була саме такою. Тож через півроку зустрічей вони одружилися. Вінчання відбулося в греко-католицькій церкві недалеко від Львівської площі. Після весілля Алла перебралася в його будинок за Києвом. А через рік у них народилася донька, яку назвали на честь Тадеєвої матері Настусею. Дев’ять років вони прожили, як зразкова благополучна родина. Займалися вихованням доньки, у якої виявили гуманітарні нахили, і вона вивчала англійську, іспанську й французьку мови.

Після шлюбу Алла розцвіла. У свої тридцять дев’ять років вона виглядала на доглянуту тридцятилітню жінку, і саме в цей час вона зрозуміла, що в її житті не все так безхмарно, як здавалося.

Вперше це виявилося під час відвідин оперного театру. Вони сиділи з Тадеєм на балеті «Жізель» у партері біля літньої австрійської пари. Високий чоловік років сімдесяти мовчки тримав у великій долоні руку своєї принишклої дружини. Алла подивилася на австрійську пару, на старого чоловіка, вся постава якого випромінювала глибокий внутрішній спокій. На його обличчі було написано: ця літня жінка — найдорожче, що є в нього. Вона перевела погляд на Тадея і зауважила: в її чоловікові не відчувалося впевненості, що він живе саме з тою жінкою, з якою все життя мріяв жити. І тихо позаздрила літній парі, бо зрозуміла, що цей балет нагадував її з Тадеєм сім’ю. Це була стара бездушна школа балету, вирощеного на муштрі й антиеротизмі, яка годилася тільки для героїчних вистав. У своїх блідих пачках балерини нагадували хмарки молі. Емоційно сковані, без найменших переживань, вони механічно кружляли на сцені, наче заведені ляльки, демонструючи добру дресуру. Своєю холодною монотонністю балет навіював дрімоту. Під час вистави Аллу долав сон, вона засинала, стріпувалась і дивилася на тремтливе марево освітленої сцени. Після балету, подаючи в гардеробі їй шубку, чоловік запитав:

— Тобі не сподобався балет?

— Я просто була втомлена, — відповіла йому.

Вдома Алла довго не могла заснути й думала, що її життя — це така ж позбавлена повнокровного життя вистава, в якій кожен бездушно виконує відведену йому роль. Але їй подобалася сім’я, дім, донька, забезпеченість. Вона хотіла жити з Тадеєм і виконувати роль добропорядної дружини, щоб він при цьому зробив її співвласницею своїх грошей і статків.

Алла вже давно не одержувала задоволення від інтимних стосунків із чоловіком і вирішила випробували всі можливі засоби, щоб зберегти сім’ю. Спочатку своє невдоволення гамувала купівлею одягу, потім їздила на Куренівку в цукерню, де готували смачні торти і тістечка. Це було її ритуалом. Вона довго підбирала одяг, приїжджала на Куренівку, сідала за порожній столик, замовляла тістечка, каву, і цей приємний ритуал тривав майже рік, доки не помітила складки на животі. Непомітно Алла набрала вагу, і коли на роботі колега зауважила, що вона поправилася, записалась до тренажерної зали.

Але настала осінь, почалися коротші дні, стало менше світла, й вона відчула, як у її душу знову вповзають безнадія і меланхолія. Чоловік консультувався з дієтологом, який порадив їсти більше капусти, бананів, яблук і китайського лимонника.

— Ти знову залишаєш на столі шоколад? Я насилу скинула п’ять кілограмів.

— Шоколад виробляє гормони радості, — буркнув чоловік.

— Краще поганий настрій, ніж складки на животі, — невдоволено мовила вона.

Тадей не шкодував грошей, більшість вільного часу проводив у сім’ї, радився, коли виникали складні ситуації на роботі. Однак Алла бачила, що вже давно не хвилює свого чоловіка як жінка. І коли одного разу він під час інтиму обм’як і довго не міг прийти до тями, а потім це почало повторюватися щоразу, вона наважилася сказати, що їм треба щось змінити в стосунках, аби зберегти сім’ю. І Тадей запропонував записатися до модного київського психотерапевта Олександра Менделя, який вирішував такі проблеми. Він приймав відвідувачів у своєму помешканні на Старовокзальній.

Мендель виявився статечним панком із великими залисинами й кислою посмішкою, що надавало його обличчю вигляду знудженого життям професора. Він мешкав у типовій київській сталінці з високими стелями й маленькими балкончиками. Після знайомства Мендель провів їх до свого кабінету.

— Сідайте, — показав рукою на м’які крісла і вмостився навпроти. — Коли я працюю з сімейними парами, то приймаю поодинці. Зараз ми з вами домовимося про сеанси на цей тиждень, а далі будемо це вирішувати в телефонному режимі.

— А сьогодні? — поцікавився Тадей.

Алла мовчки спостерігала за поведінкою Менделя, що, здавалося, був поглинутий своєю розмовою, а не спостереженням за ними.

— Спочатку ви маєте сформулювати, як бачите цю проблему. Що, власне, вас до мене привело?

— Бачите, — засовавсь у кріслі Тадей Швагуляк, — у нас із дружиною є все: дитина, дім, гроші, але немає, як би це вам точніше сказати, смаку до життя.

Від несподіванки, що він знайшов точні слова, Тадею аж перехопило подих і стало незручно за свою відвертість перед Аллою. Він почервонів, але швидко оговтався.

— А що про це скажете ви? — звернувся до неї Мендель. — Жінки завжди бачать причину конкретніше.

— Мені немає чого додати, — обізвалась вона. — Чоловік сказав усе дуже влучно. Ми хочемо жити разом, але, крім дитини й бажання, у нас немає інших причин, щоб зберегти сім’ю.

— Дитина й бажання — це вже щось, — пробурмотів Мендель.

— Але цього недостатньо, — розгублено повторила вслід за ним Алла.

У кабінеті стало тихо, тільки було чути, як за вікном хлюпає дощ.

— Для початку я пропоную, аби кожен із вас згадав, коли вперше відчув, що ваші стосунки втратили привабливість і загадковість, — захрускотів пальцями Олександр Мендель. — Але не обов’язково розповідати. Важливо, щоб ви з’ясували для себе, коли це сталося.

Алла пригадала все з точністю до одного дня. Це було на восьмий рік їхнього сімейного життя. Вони сиділи за новорічним столом. Настуся вже спала. І коли секундна стрілка стрибнула в Новий рік і за вікном забахкали й зашипіли святкові салюти, вони радісно випили шампанське, і тоді Алла запитала:

— Ти вісім років приховував від мене, де взяв чоботи в шинку на бульварі Лесі Українки, коли я зламала підбора. Ти здався мені тоді добрим чарівником. Як ти це зробив?

Чоловік наклав собі в тарілку креветок і, вилузуючи їх із панцирів, розповів:

— У моїй фірмі є Мирось, молодий менеджер із села Великі Прицьки за Кагарликом. Він купує, кому треба, подарунки на день народження. Коли ти зламала чобота, я набрав його номера й кажу: «Миросю, хочеш за дві години заробити три тисячі гривень?» А він із якоюсь дівчиною збирався святкувати Новий рік. «Вже пізно, — говорить мені. —Я сиджу за новорічним столом». П’ять тисяч, кажу, тобі за роботу, окремо — за вартість чобіт і дві тисячі продавцю за новорічні клопоти. Назвав номер взуття, повноту. Він знайшов продавщицю, витягнув її з дому, купив чоботи і привіз у шинок. Як бачиш, усе дуже просто.