Якось улітку, коли із гнізд вилетів перший виводок ластівок, я вешталася біля вагарні. Була несамовита спека. Коло криниці, у жолобі з водою, купалися горобці. Висолопивши заслинені язики, у затінку хекали собаки, а я гралася з маленьким приблудним кошеням, коли маму покликав конюх:

— Ксено, йди сюди!

— Побудь тут, — сказала вона. — Я — не надовго.

Подивилась у люстерко, поправила зачіску й пішла. Я бачила, як зайшла вона в конюшню, і вслід за нею зайшов конюх. Я гралася з кошеням, та незабаром мені стало самотньо, і я захотіла до мами.

— Побудь тут, — наказала кошеняті. — Я — не надовго.

Причинила двері у вагарні й пішла через господарський двір. За моїми ногами здіймалася шурхотлива курява. Відчувала як лоскоче курява мої ноги, потрапляючи в розрізи сандалів. Під кленами заслинені собаки байдуже провели мене поглядами. Десь у верховітті дерев почувся туркіт горлиці. Високо в небі ловили мух молоденькі ластівки.

Біля конюшні в літній загорожі, відганяючи ґедзів, форкали і мотали гривами коні. Я просунулась боком у прочинені важкі двері. Крізь маленькі віконця сочилося червневе сонце. В конюшні висіла упряж і пряно пахло кінськими потом. Недалеко від мене їв із ясел конюшину буланий кінь. Я зупинилась і прислухалась. У кінці конюшні, де стояли велика гніда кобила і два жеребці, я почула якісь дивні звуки. Мені здалося, що там хтось стогне.

«Мабуть, комусь погано», — подумала я і пішла в кінець конюшні.

Гніда кобила голосно хрумкотіла кукурудзяними качанами, і до неї тулилось маленьке волохате лоша. Я обійшла кобилу з лошам і зупинилася біля вороного жеребця, що тривожно дивився на мене темними очима, і під його лискучою шерстю перекочувалися вузлуваті м’язи. Жеребець був чимось невдоволений, мотав головою і брязкотів ланцюгом. Він був такий здоровий і несамовитий, що якби захотів втекти з конюшні, то порвав би ланцюга і вибив копитами двері. Я з острахом дивилася на здоровенного жеребця і боялась, щоб він не вкусив мене і не брикнув ногою. Другий жеребець не був такий дикий, але те, що я побачила за ним у порожньому стійлі, змусило мене забути, чому я сюди прийшла. Я побачила конюха зі спущеними штанами. Його засмаглі руки задерли спідницю моїй матері і м’яли дві великі білі кулі, які здригалися під руками. Я не впізнала її, наче переді мною була чужа жінка, що віддавалася цьому засмаглому й мокрому від спеки і любовного поту чоловікові з такою пристрастю, що якби я закричала на всі Скоморохи і на весь світ, вона б продовжила підставляти йому своє спрагле тіло. Спершись руками на ясла, вона стогнала. Її волосся було розтріпане, із пазухи вивалились великі тремтливі груди, які м’яла жадібна рука конюха, високого й м’язистого, схожого на племінного жеребця, що невдоволено мотав головою. І в цьому грубому сільському сексі було стільки відвертості й простоти, яка без зайвих церемоній оголила вершину інтимних стосунків між чоловіком і жінкою, що я захоплено дивилася на розтріпану матір, яка переживала найбільше задоволення, що може доставити жінці чоловік, і відчула, що заздрю їй, бо не можу пережити того, що переживала в цей час вона. Я тихенько залізла в порожні ясла навпроти і звідти крізь щілину спостерігала, як разом із матір’ю застогнав чоловік, як напнулися його пітні м’язи, а потім вона вдоволено обсмикалась, поправила волосся, і її обличчя помолодшало, наче це була не мати, а зовсім чужа молода жінка. Побачене в конюшні отруїло мені життя. Я ніколи про це не згадувала. І тільки зараз, коли розповідаю цей випадок, розумію, що все життя моя мати хотіла несамовитого кохання. їй потрібний був пристрасний романтичний чоловік, а не делікатний і м’який тато. Вона відчувала, що в мені є її темперамент, тому з дитинства лякала й віднаджувала мене від великих пристрастей, бо добре знала, що великі пристрасті тягнуть за собою великі страждання. Самодисципліну і контроль над почуттями вона виховувала в мені з раннього дитинства. Я боялася почуттів і хотіла їх, і це розривало мою душу. Я жила, як черниця, гамуючи в собі вогонь кохання. Боялася навіть мріяти про інших чоловіків. Ось що робило мене нещасною. І коли я нарешті досягнула того, про що мріяла, зрозуміла, що пружина, яку багато років заганяла в себе, почала розкручуватись у мені й ранити моє серце. Це тільки збоку здається, що в нас із Тадеєм ідеальна сім’я. Насправді він і я глибоко нещасні. Ми не можемо розлучитись і не можемо бути щасливими. Розуміючи це, ми жаліємо одне одного і воліємо повернути хоча б те, що єднало нас на початку знайомства, бо не хочемо, щоб про Настусю в школі говорили, як про Зосю Бобелю. І якщо ви можете нам допомогти, зробіть це, і ми вам добре заплатимо.

Олександр Мендель мовчки сидів і слухав, як сякається в носовичок і стримує в собі плач ця доглянута й приваблива жінка.

Тадей Швагуляк лежав на канапі й спостерігав, як меланхолійно ходить Олександр Мендель. Його обличчя було пом’яте і з мішками під очима. На якусь мить Тадею здалося, що він забув про його існування й почав колупатись у носі, але перехопив погляд Тадея і знічено пробурмотів:

— Це сприяє розумовій активності.

Зупинившись навпроти канапи, він подивився на Швагуляка, і на його обличчі з’явилася знуджена гримаса.

— Щось не так? — розгубився Тадей.

— Скажіть, — поцікавився Олександр Мендель, — як би ви символічно означили ваші стосунки з дружиною?

— Колись, риючись серед речей, я знайшов старого механічного годинника, якого носив ще в Жовкві, — сказав Тадей. — Він лежав у картонній коробці разом із марками, які я колекціонував у школі. Цього годинника я не брав до рук років двадцять. Та коли його завів, побачив, що він цокає, але стрілки не рухаються. І подумав, що моє життя з Аллою нагадує цього старого механічного годинника. Начебто в нас благополучна сім’я, ми забезпечені, не зраджуємо одне одному, не сваримося, але насправді нещасливі.

— Щастя — доволі розмите поняття, — сів у крісло Мендель і закинув ногу на ногу. — Кожна людина вкладає в нього щось своє. Що це для вас?

— Для чоловіка щастя — це коли йому здається, що жінки, з якою він живе, вистачить до кінця життя.

У Менделя іронічно заломалася брова.

— Ви ставитеся до жінки, як до батарейки, — завовтузивсь у кріслі і загойдав капцем. — Втім, щойно ви самі зізналися, що це ілюзія.

— Але ця ілюзія створює відчуття, що так буде завжди.

— А що таке відчуття? — потягнувся Мендель. — Сьогодні у вас одне відчуття, а завтра ви зустріли іншу жінку, скалічились, збанкрутували чи потрапили в автокатастрофу — і у вас раптом усе змінилось.

— Кохання не залежить від катастроф, — похмуро мовив Тадей. — Це те, що залишається.

— Кохання — це і є найбільш руйнівна катастрофа, після якої люди втрачають роботу, бізнес, покінчують життя самогубством чи потрапляють до божевільні, — поправив складки халата Мендель. — Ви плутаєте любов з коханням і не використовуєте переваги, які дає вам ваша мова. Адже не всі мови це розрізняють. В російській мові «любить родину», «любить женщину» і «любить водку» позначено одним словом. Вже польська мова розрізняє «milosc» як любов у його глибокому значенні і «kohanna» як статеву пристрасть. Українське слово «коханка» більше відповідає своєму значенню, ніж російське — «любовница». Кохання проходить, як алкогольне сп’яніння, а любов — це те, що залишається. Кохання неможливе без сп’яніння, тому в давніх греків воно було пов’язане з діонісійським культом. А якщо після сп’яніння приходить тверезість і залишається щось, і це щось набирає інших форм, то це вже любов.

— То що ви все-таки вкладаєте в поняття любов?.. — збентежено промимрив Тадей.

— Те, що глибше за пристрасть, — відповів Олександр Мендель, — співчуття, повагу, залежність, бажання допомагати, вести домашнє господарство, народжувати і виховувати дітей. Якщо після бурхливої ночі насолод від жінки хочеться втекти, це означає, що між вами немає любові.

— У мене дещо інші міркування, — ворухнувся Тадей. — Колись у восьмому класі нас возили на екскурсію до Львова. Ми зайшли до крамниці й у відділі іграшок Оксана Дронь на наших очах украла дерев’яну гуцульську ляльку. Нас аж заціпило, коли вона покрутила ляльку в руках, а потім сказала мені й Святику Годзію: