Батько винувато кліпав:

— Він сказав заплатити за половину роботи, то я й заплатив.

— Але ж кран не працює!

— Я ж не знаю, про що ти з ним домовлялася.

— А що ти коли знаєш? — грюкнула на кухні каструлями. — Ніколи ні в що не вникаєш. Гроші віддав. Кран не працює. Змішувач зламаний. От що робить?

Вона вхопила радіотелефон і почала дзвонити бабі Солі.

— Мамо, це я. Є в тебе знайомий сантехнік? Сьогодні тут один хапуга здер двісті гривень. Узяв гроші на купівлю нового крана, хоча всі включають це в загальний рахунок, зламав змішувача й пішов. Та ні!.. На завтра. У мене завтра вільний день, а Женик іде грати на якусь корпоративну вечірку. Як домовишся, подзвони.

Через годину зателефонувала баба Соля й сказала, що знайшла чоловіка, і цим чоловіком виявився Антось Птуха. Я не бачив, як він ремонтував крана й змішувача, бо в цей час був у школі, а батько — на корпоративній вечірці.

Коли я приїхав зі школи, кран уже працював, а мама на кухні пила чай із Алісою Цицалюк.

— Уявляєш, він з мене нічого не взяв. За півгодини все зробив, — похвалилася мама.

— А де ти його знайшла?

— Це племінник давньої подружки моєї матері.

Цицалюк зачерпнула вересовий мед, який нам привезла баба Павця, і облизала ложечку. Її маленькі круглі вушка аж настовбурчились і від збудження почервоніли, так уважно вона слухала про нового для неї чоловіка.

— А скільки йому років?

— Десь тридцять п’ять-сорок.

— Одружений?

— Я його що питала?

— Треба було б якось випитати.

— До речі, він мені залишив свою візитку. Сказав, якщо буде треба, щоб я зверталась. О, зараз покажу.

Дістала сумочку, порилась і простягла візитку.

— Антон Птуха, художник, — прочитала Анфіса Цицалюк. — Цікаве прізвище. Це тобі не Затуливуха чи Неплюйвборщ, а Птуха! До речі, як він?

— Високий, русявий.

— Ти йому сподобалась.

— Звідки ти знаєш?

— Бо він з тебе грошей не взяв.

Через два дні, коли батька попросили пограти на ювілеї якогось державного функціонера, мама запросила Птуху поміняти аварійного патрона в плафоні, і він заодно поставив кілька нових розеток. Я застав Птуху, коли він уже прощався з мамою.

— Привітайся з Антосем, — посміхнулась вона.

— Добрий вечір!

Птуха мені відразу не сподобався. Особливо, як він дивився на маму, ніби пожирав очима. І голос у нього був якийсь липкий і неприємний.

Коли за ним зачинилися двері, Аліса вигукнула:

— Що тобі сказати?.. Повна протилежність Євгена Луня!

А через два тижні я здогадався, що між мамою і Птухою щось відбулося. Вони сиділи з Алісою на кухні й розмовляли.

— Ти була в нього? — запитала Цицалюк.

— Була.

— І як він?

Затискуючи долонькою рота, мама нахилилась до Цицалюк і щось зашепотіла їй на вушко.

— Ух ти!.. — вигукнула вона. — А де він живе?

— На Лохвицькій. Але в нього свої прибамбахи.

— Які? — в очах Цицалюк загорілися вогники.

Вони пили чай із тортом і збуджено розмовляли.

— Уявляєш, він живе без електричного світла.

— А як же він телевізора дивиться?..

— Він його не дивиться. Каже, що це інструмент для маніпулювання людською свідомістю.

— А праскою він користується?..

Мама надкусила шматок торта «Ромео і Джульєтта» чомусь із трьома кетягами рожевого гіацинту й зробила інтригуючу паузу, доки Аліса Цицалюк нетерпляче їй не нагадала:

— Як же він малює?!

— Він живе при гасових лампах.

— Економить на електроенергії?!

— Це в нього такий принцип, — запила чаєм торт мама. — Ставить гасові лампи й малює. Каже, що хоче відчути внутрішній стан Сальвадора Далі, який малював при світлі чотирьох гасових лам.

— А як він заряджає мобільного телефона?

— У нього є сонячні батареї, від яких через перехідний шнур підживлює телефона. А одяг він не прасує. Носить усе з бавовни і льону.

— Оце кадр! — пирснула Аліса Цицалюк. — Це ж осліпнути можна при лампах.

— Перед сном медитує, довго дивиться на язичок полум’я в гасовій лампі. Після цього спить, як дитина. Лягає і встає з пташками. Каже, що відмовився від цивілізації, щоб відчути всю повноту свободи.

— А що він малює?

— Сюрреалістичні міста й ананаси в шампанському.

— А машина в нього хоч є?

Мама лизнула крем із торту «Ромео і Джульєтта» і вдоволено відповіла:

— У нього найбільший у світі джип «Вепр». Може перевозити більше двадцяти пасажирів.

— А як у нього в квартирі?

— Всюди книжки й картини. І пахне гасом і фарбами.

— Який мавпусик, — муркнула Аліса Цицалюк.

— Сусіди молять Бога, щоб його захоплення натуральним життям продовжилось якомога довше. Раніше він не давав їм спати, слухаючи «Лед Зеппеллін».

— А як він як чоловік? — поцікавилась Аліса Цицалюк, і її очі стали круглі, як у кицьки, що побачила за вікном пташечку.

— Ну-у-у! — відповіла мама й зробила багатозначний жест рукою.

Та в цей час у двері хтось подзвонив. Мама подивилась у вічко, заклацала дверними замками, і до квартири зайшов батько, напідпитку й пропахлий сигаретним димом.

Відколи батько втратив роботу в кафе «Старий рояль», домашні сварки у нас розпочиналися щодня із сходом сонця і тривали до ночі. Наша сім’я нагадувала утлий паперовий кораблик, якого каламутна повінь несла у відкрите море і будь-якої миті могла потопити, розірвати на шматки чи викинути на берег суворої дійсності.

Мама так допікала батька за його відірваність від життя і конфліктність, що він хапав ротом повітря, як упійманий сом, червонів, сопів і розводив руками. Сварки через гроші у нашому домі стали сімейним ритуалом. Щоб хоч якось зняти вдома напругу, батько влаштувався на погодинку в консерваторію, але заробляв там небагато. З появою на маминому горизонті Антося Птухи я не знав, як їх помирити, і кидався то до неї, то до нього.

Одного разу після уроків я зайшов у консерваторію. В цей день батько працював зі своїми студентами. Я поспішав, бо в нього закінчувалися заняття, і застав його, коли він уже виходив із консерваторії з якоюсь студенткою.

— У цієї музики є глибина, — почув я уривок його розмови. — До речі, знайомтесь. Мій син Славко.

— Любов Дєньга, — потисла мені руку.

— Дуже приємно, — промимрив я і роздивився цю особу ближче.

Була вона в джинсах, куртці кавового кольору і з рюкзачком. Я помітив, як часто поправляє вона рюкзачка, очевидно вважаючи, що так виглядає привабливішою, і зрозумів, що це в неї від нервів. Дєньга не особливо зважала на мою присутність, бо крутилася біля батька й задавала йому всякі безглузді запитання.

— А яка ваша версія найкращих піаністів усіх часів? — сказала, поправляючи рюкзачка.

— Це доволі провокаційна тема, — відповів батько. — Все так суб’єктивно.

Ми вийшли на Городецького й пішли до Хрещатика.

— Але ж існують рівні духовної сили. Скажімо, Ріхтер і Падеревський. Я маю на увазі за силою звучання, — і тут Любов Дєньга пронизливо вискнула, посковзнувшись на плитці. — Можна я візьму вас під руку?

Батько підставив їй руку і неуважно пробурмотів:

— Дивлячись у чому.

— Ріхтер у Шопені — просто монстр, — притулилась до нього.

І це мені дуже не сподобалося, особливо, як ця нахаба біля нього крутиться. Я для неї став надоїдливим комарем, що випадково причепився на вулиці. Дєньга прилипла до батькової руки, навіть не подумавши, що він не зобов’язаний вислуховувати після занять її нудні пасталакання.

— До речі, саме в Шопені Ріхтер стає штучним і непередбачуваним, — сказав батько. — Він зовсім не слухається автора. Це як Шекспір у постановці Андрія Жолдака, в якій від Шеспіра залишилось тільки ім’я, а все інше — режисерська вигадка.

— Хочете знати мій рейтинг? — запитала вона.

— У вашому віці, Любо, я теж складав рейтинги піаністів, а зараз розумію, що все це дуже умовно.

Коли ми спускалися в Трубу,[1] Дєньга, тріпнувши русявою кіскою, що нагадувала мишачого хвостика, несподівано запропонувала: