— Обписав балончиком мої двері й весь під’їзд: «Птуха любить чужу малину». Я сьогодні весь день відчищав і зафарбовував його художні вправи.

— А звідки ти знаєш, що це зробив Славко?

Її очі були колючі, і в них уже не було того захоплення, з яким вона раніше зустрічала Птуху.

— А хто ще міг це зробить?!.

— Іди сюди, — позвала мама. — Ти чув, про що ми говорили?

— Чув.

— Це твоя робота?

— Моя.

— Що ж я йому зробив? — обурився Птуха. — Я ж йому нічого поганого не зробив.

Сердито дивився на мене й шукав підтримки у мами.

— З ним я сама розберуся, — холодно відповіла вона.

Мама замовкла й чекала, доки він піде.

— Ти більш нічого не хочеш мені сказати?..

— Нічого.

— Ну, то я пішов, — потоптався на місці.

— Іди, — відповіла мама й зачинила за ним важкі двері.

Я побачив із вікна, як сідав він у свого «Вепра», і, гребнувши колесами, великий джип поїхав геть із нашого двору і з нашого життя. Так закінчилась історія, яка ледь не зруйнувала нашу сім’ю.

Увечері тато прийшов з роботи, вмився, і мама поставила йому на стіл вечерю. На столі парувала картопля в мундирах, тьмяніла полита оливковою олією квашена капуста, у рибниці лежав смажений лин із золотистою шкірочкою, а в хлібниці — нарізаний хліб із гарбузяними зернятами, який він любить. Батько мовчки вечеряв і думав про щось своє. Я знав, про що він думає. І ви теж, напевно, здогадалися: про музику, про маму і трохи про мене.

Після вечері він сів за піаніно й почав грати, а мама з Алісою залишились пити чай з молоком і шепотітися. Аліса взяла скибочку надрізаного кекса, нахилилась до мами і тихо запитала:

— Чому ти кинула чоловіка, який уміє міняти в крані прокладки й ремонтувати розетки?

Мама долила в чай молоко.

— Тут багато причин, — розгублено відповіла.

— Ну… наприклад?

Вона зам’ялась і не знала, що сказати.

— Наприклад, як стемніє, він починає позіхати.

Аліса здивовано розвела руками:

— Але ж ти казала, що з ним добрий секс…

— Це важливо, але це не головне.

— А що ж головне?.. — поставила порожню чашку на стіл Аліса.

— Ти хочеш від шлюбу тільки задоволень і гострих переживань?

Ми зайшли у вітальню, сіли на диван і заслухалися, як батько грає танґо Сильвестрова. Його експресивні баси звучали неперевершено. Ця музика була відчайдушна й глибока, ніби в ній сплелись усі протиріччя й пристрасті людської душі. На диван вискочив Бахус, почав вилизуватись, ліг на спину, задер лапи і витріщився на стелю.

— Так що ж головне? — зашипіла Аліса, і її очі стали схожими на дві металеві гривні.

— Послухай, — приклала пальця до губ мама.

Під батьковими пальцями вібрувало, пружинило, клекотіло танґо. І в цій музиці було стільки радості, меланхолії, відчаю, злості, смутку і ніжності, ніби вона передавала все, що пережила наша сім’я за останні місяці. Мені здалося, що в ритмах танґо в залі кружляють тато й мама, а я, Аліса і Бахус зачудовано дивимося на цей шалений танок.

— Що тебе тримає біля нього? — не вгавала Аліса.

— Мене тримає біля нього музика, — тихо відповіла мама. — Коли він грає, я забуваю, що в нього живіт, пом’яті штани, і що він не вміє заробляти гроші.

— І цього досить, щоб ти йому все вибачила?..

Мама не відповіла, а коли настала тиша, підійшла до батька, занурилась рукою в його густе волосся і щасливо сказала:

— Сонечко моє, чорне й волохате.

Я теж люблю свого тата, але не за те, що він гарно грає, а за те, що він мій тато.

Карета загуркотіла на містку, підскочила на вибоїні сільської дороги, голосно вйокнув їздовий, зафоркали коні, і в кишені Романа Бея задзвонив мобільний телефон. Його опасисте тіло, сховане під чорним плащем, важко погойдувалося на ресорах.

— Тільки не зранку, — сказав у телефон Бей. — Завтра після дванадцятої.

За їхньою каретою, просівши на один бік, котилася балагула, а за нею — підвода з музикантами. Здіймаючи куряву, дивна процесія проїхала через село, і вслід їй довго дивилися дві сільські жінки.

— Що це таке? — обізвалася висока жінка в червоному плащі, і в її очах застигло здивування.

— Кіно знімають, чи що? — перепитала інша, лускаючи гарбузове насіння.

— А може, яке весілля?..

За селом стояли чорний «Ролс-Ройс» і білий автобус. Карета зупинилася, дочекалася, коли під’їдуть балагула й підвода, Бей виліз із карети, яка гойднулася від його ваги, подав руку Аллі Рачківській-Швагуляк і гукнув:

— Музиканти й актори пересідають в автобус.

Розрахувався з їздовими, і всі з шумом почали злазити з возів.

— До Києва, — буркнув Бей.

І манірний «Ролс-Ройс» з довгим капотом і великими колесами помчав вибоїстим сільським путівцем, уздовж якого тягнулись посохлі й закурені бур’яни, за ним — автобус, а карета, балагула й підвода з гуркотом покотилися назад.

Вони їхали мовчки порожнім трактом. У вікна автомобіля зазирали пожовклі дерева. У прочинене вікно вповзав дим горілого картоплиння і нагадував, що краща пора року й життя закінчилась. Про це подумала Алла й заворушилася на сидінні.

— Ти б зачинила вікно, — сказав їй чоловік. — Ще продме.

Жінка не зреагувала на його слова і запитала:

— То що ви скажете про останнього Тарновського?

— Тільки те, що він був колекціонером картин, зброї і жінок, — відповів Бей.

Він сидів біля неї, пренахабно розвалившись на задньому сидінні поруч із чоловіком, безцеремонно розглядав її оголені повні ноги, і вона зауважила, скільки в ньому неприхованої хтивості.

— А кого з відомих жінок він вніс до своєї колекції? — поцікавилась Алла.

— Коли молодшому Тарновському було сімнадцять років, економ застав його в ліжку зі своєю дружиною. Цим економом виявився Опанас Маркович, а його невірною дружиною — Марко Вовчок. Маркович наказав зібрати речі й без пояснень виїхав із Качанівки. Старший Тарновський намагався всунути йому в руки десять тисяч російських рублів, але Маркович був гордий і грошей не взяв. Після цього подружжя оселилося в Києві й жило в страшних злиднях. У їхній халупі на Куренівці була глиняна долівка, а замість дверей висіло рядно.

— А що, Марко Вовчок колекціонувала чоловіків? — повернулась до нього Алла й помітила, як ожив Роман Бей і ніби ненароком доторкнувся рукою до її литки.

— У цьому вона була успішнішою за колекціонерів Тарновських, яким шахраї могли за великі гроші продати куплені в посудній лавці срібні ложки й сказати, що це з кухні гетьмана Мазепи. Марко Вовчок таких промахів не допускала. Від кожного чоловіка вона брала все, що хотіла, а коли його вичерпувала, переходила до іншого. Від Опанаса Марковича вона взяла літературний хист і завдяки йому стала письменницею. Всі її українські твори в пориві почуттів були написані Марковичем.

— А хто навчив її мистецтву зачаровувати чоловіків?

— Це вроджене, — притиснувся до неї Роман Бей, і вона відчула, як його нога пашить нестримним чоловічим бажанням. — У неповні дванадцять років її спокусив вітчим, відставний унтер-офіцер, а в п’ятнадцять вона звабила Марковича, романтичного молодика, засланого до Орла за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. П’ятнадцятирічна Марія вже була досвідченою спокусницею, здатною закрутити голову будь-якому чоловіку. У двадцять років у її колекції вже були українські, російські, польські, єврейські, італійські, французькі, німецькі, англійські, іспанські чоловіки, які перекладали її твори різними мовами, водили в літературні салони, друкували захоплені рецензії, брали в далекі мандрівки, дарували діаманти і свою пристрасть. Марковичу судилася роль чоловіка, долю якого передбачила повитуха, що приймала пологи в його матері. Коли після одинадцятого ляпаса по гузенцю хлопчик запищав, пупорізка повідомила, що в малюка буде літературний талант, і він помре від нещасливого кохання. Маркович писав твори від імені своєї дружини, яка все життя мріяла про літературну славу, і помер від туберкульозу, яким вона його заразила.