З того часу страх перед газовою плитою поселив у батьковій голові ще одне дивацтво, якого ніхто не міг витерпіти, крім мене, звичайно.

Але для чого згадувати торішній випадок, якщо те, що відбулось у цьому році, коли в нас усе нарешті налагодилося, струснуло нашу сім’ю сильніше за Таншанський землетрус.

Згодом мама казала, що, радіючи батьковим грошам, перестаралась. Як зараз пам’ятаю її обличчя, коли вона розкладала гроші на столі, перераховувала і захоплено говорила:

— Хоч би не почув ніхто, як я тішусь, і не зурочив.

Та після цих слів батька вигнали з кафе «Старий рояль».

Після третьої зарплати мама кинула своє репетиторство й Інститут Ґете. І як тільки вона це зробила, у батька виник конфлікт з адміністратором кафе Кремпохою.

З появою батька в «Старому роялі» почала збиратися публіка з усього Києва. Якщо раніше до кафе заходили урядові чиновники й депутати парламенту, то незабаром усе частіше почали навідуватися студенти консерваторії, музичні критики і просто скромно одягнута інтелігенція, для якої гра батька стала викликом снобістським смакам пихатого буржуазного Києва.

Я був свідком сварки батька з Кремпохою. Того вечора всі столики в кафе були зайняті. Я примостився в куточку за барною стійкою, куди заздалегідь посадила мене офіціантка Катруся, ніби передчувала небачений аншлаґ. Незабаром усі столики були зайняті, а відвідувачі все підходили й підходили.

— Вибачте, у нас нема вільних місць, — сказала Катруся.

— Ми прийшли послухати музику, — поправляючи окуляри, відповів худорлявий хлопець. — Не будете проти, якщо ми тут постоїмо біля барної стійки? Чотири кави і один зелений чай без цукру, будь ласка.

Батько бачив, що відвідувачів заходить усе більше й більше і що вони чекають його музики. Катруся піднесла йому традиційну чарочку коньяку, він опустив руки на клавіші й почав грати. Його музика нагадувала тихі краплі, в яких відчувались велич і тривога.

— Сильвестров, «Постлюдіум», — сказав худий молодик.

— Я чула це у фільмі Франсуа Озона «Час прощання», — прошепотіла русява дівчина. — Музика на грані тиші.

— А то хіба не лисина Валентина Сильвестрова?

— Де?

— А он за столиком з кавою?

— Здається, він. Як пафосно сидить!

— Він грає заборонений колишньою владою київський аванґард шістдесятих років.

— Ціхо! Дайте послухать…

Батько замовк. У кафе стояла напружена тиша. Тільки почулося, як хтось поставив на стіл чашечку кави. І тоді він заграв щось динамічне й гучне. Я побачив, як у кутку побуряковів повний чоловік у костюмі від Бріоні, підвівся й підійшов до Катрусі:

— Мені адміністратора.

— Зараз покличу, — відповіла вона.

Біля чоловіка в костюмі від Бріоні з’явився адміністратор кафе Кремпоха.

— На що ви перетворили кафе?! — запитав він Кремпоху, перекрикуючи батькову гру. — Раніше тут звучав добрий шансон. А це що? Музика?! Це чорт зна що! Подайте мені рахунок!

Катруся злякано забігла за стійку, подивилась на монітор і принесла рахунок. Чоловік простягнув їй п’ятсот гривень.

— Здачу не треба, — сердито вийшов із кафе.

Після музичної паузи Кремпоха підкликав батька і прошипів йому в обличчя:

— Це що, гра на нервах?!

— Що ви маєте на увазі? — стримано запитав батько.

— Що ти грав?!

— Двадцять другу прелюдію Карабиця.

— Через тебе тільки що я втратив нашого постійного клієнта, — важко дихав Кремпоха. — За одне його відвідування кафе заробляло більше, ніж за всіх студентів, які поприходили сьогодні, щоб послухати твою малохольну музику.

— Як ви зі мною розмовляєте?! — обурився батько. — Я записав власну транскрипцію двадцяти чотирьох прелюдій Шопена.

— До сраки твій Шопен! — закричав Кремпоха. — Ти перетворив «Старий рояль» на чорт зна що! Сюди почала злазитись усяка бідна шушваль, в якої гроша ламаного за душею нема. А нам потрібна така музика, щоб приходили солідні люди.

Він зайшов за шинквас, відрахував гроші і, бризкаючи слиною, простягнув батьку:

— Ось за п’ять днів роботи у цьому місяці — 1666 гривень і 66 копійок. І щоб більше тебе я тут не бачив.

Батько мовчки взяв гроші, подивився на переповнене кафе, на студентів, що були свідками цієї розмови.

— Пішли звідси, — підштовхнув мене до дверей.

Ми вийшли на Шовковичну і перейшли на протилежний бік вулиці. Дув пронизливий холодний вітер. Біля верби Аї я звів коміра в куртці й запитав:

— Що ти скажеш мамі?

— Ну, і що ти мені скажеш? — запитала мама, коли батько простягнув їй гроші.

— Тут за п’ять днів роботи, — похмуро відповів.

Вона сиділа на дивані з книжкою в руках і дивилась на нього. Батько відійшов до шафи-купе й притулився спиною до дзеркала.

— Це останні гроші, які ти приніс?

Вона закипала від обурення, а Бахус підійшов до неї, сперся лапами їй на коліна й почав зазирати в очі. Кіт завжди так робив перед початком скандалу.

— Вибач, що не зміг довше затриматись. Я тримався, як міг, — розвів руками. — Я збирав багато відвідувачів, але адміністратор кафе не дав мені грати свою музику.

Мама сиділа, як на голках, відштовхуючи Бахуса, що терся об ноги і намагався вгамувати сімейні пристрасті.

— Що ти їм грав?

— Я грав київських авангардистів і свою музику.

— А вони що хотіли?

— А вони хотіли, щоб я грав шансон.

— Для кого ти пишеш цю музику?! — закричала вона, кидаючи на диван книжку.

— Для себе.

— Господи, і що я знайшла в твоєму егоїзмі?! Ти не думаєш про мене, про Славка! Ти не думаєш про те, за що ми будемо жити! Ти думаєш тільки про те, як не принизити свій музичний гонор! А як же заробляють гроші популярні піаністи?

Я стояв у дверях зали і спостерігав, як клекоче і набирає сили домашній скандал, як електризується в квартирі повітря, і від маминого голосу дзвенять скляні келихи на високих ніжках.

— Що таке популярний піаніст? Для мене це людина, яка не має своєї філософії! — вигукнув він.

— А в чому твоя філософія? В чому?! — закричала мама і сердито відштовхнула Бахуса, і той підбіг до батька і почав тертись об його штани.

— Моя філософія — бути собою. Ось моя філософія, — з притиском мовив він. — Піаністи, які за гроші задовольняють невибагливі смаки публіки, як музиканти, може, й непогані, але як творчі особистості мені нецікаві.

Його густе чорне волосся на голові скуйовдилось, а довгі цупкі волосини настовбурчились і вилізли з носа. Скорчивши зневажливу гримасу, він важко стояв біля дзеркала.

— Зате вони заробляють гроші, і їхні жінки не працюють на п’яти роботах, як я!

— Але ж ти кинула дві роботи.

— То й що, як кинула? Як он треба знову йти їх перепрошувати? Невже я до кінця життя буду сама утримувати сім’ю?!

Мама схлипнула і дістала носовичка з кишені махрового рожевого халатика.

— Хіба я колись відмовлявся від заробітків? — образився батько.

— Ти не відмовлявся, але тобі всі чомусь відмовляють! — знову закричала вона. — Із філармонії тебе вигнали.

При згадці про філармонію він сердито вийшов із зали в мою кімнату.

— Перестань, — обізвався я. — Хіба цим криком щось зміниш?

— Не зміню, то хоч відведу душу! — вигукнула мама й кинула книжкою об піаніно. — Як вже він мені впікся зі своїми принципами!

Філармонія в нашій сім’ї була особливою темою, а будь-яка згадка про цей період батькового життя викликала в нього депресію. Причиною цього був художній керівник і диригент філармонії Юрій Кукурійко.

Все почалося з того, як на Рурському фортепіанному фестивалі німецька критика написала про батька як про феноменального майстра настрою, а після запису концерту фортепіанних творів Сергія Прокоф’єва англійський журнал «Грамофон» назвав його концерт одним із найавторитетніших записів, що існують на сьогодні. Коли у філармонії з’явився переклад статті з журналу «Грамофон», у Кукурійка розболілося серце, і його ледь не трафив шляк. Диригента забрала швидка допомога, і два тижні його не було у філармонії.