— Як ви дивитесь на те, щоб продовжити розмову в «Кафі»?

— А що це таке?..

— Кав’ярня в африканському стилі.

— Навіть не знаю, що вам сказати… — розгубився він.

— Сьогодні нам стьопочку дали, — вдоволено проспівала вона.

— Але плачу я. Домовились? — твердо мовив батько.

— Домовились, — тріпнула хвостиком. — От ви кажете на заняттях, щоб ми шукали свій стиль. Але що можна сказати світу після Штокгаузена і Дебюссі?

— У мистецтві завжди є що сказати, — відповів він. — Сучасний піаніст чи композитор має ставити надзавдання і реагувати на те, що відбувається в світі.

— У двадцяті роки минулого століття варто було молодому Шостаковичу написати Першу симфонію — і її відразу заграли в усьому світі, але уявити собі ажіотаж навколо випускника сучасної консерваторії просто неможливо, — зухвало подивилась на батька вона.

Він притримав дівчину за руку.

— Не рівняйте ті часи з часами інформаційного переситу. Інтернет, Любо, поставив крапку на класичній епосі, коли можна було легко стати класиком у будь-якому виді мистецтва. Теоретично будь-хто з нас може написати симфонію краще за Гайдна. Але практично у нас дуже мало часу на творчість, бо ж треба заробляти гроші, якось виживати, ходити в супермаркети, годинами просиджувати в інтернеті, віддаватися насолодам. Зрештою, ламати голову над тим, як звернути увагу пересиченої публіки на цю нову симфонію.

Мені вже набридли їхні нудні розмови, але Дєньга саме привела нас до кав’ярні з глинобитними стінами і скляним дахом, крізь який було видно шматок сірого осіннього неба.

— Одну каву з прянощами, одну з бергамотом і одну по-мексиканськи, — замовив офіціантці батько.

І коли Дєньга ходила в туалет, я поцікавився:

— Де ти взяв гроші?

— Одноразовий заробіток, — зам’явся він. — Вчора недалеко від «Лівобережної» у приватному садку грав на дитячому ранку.

— А ось і я, — вдоволено вмостилася за стіл Любов Дєньга. — Як смачно пахне!

Ще в консерваторії я зауважив усю безцеремонність цієї дівки, а в кав’ярні Дєньга просто нависала над батьком своїми великими настовбурченими грудьми в кофтинці кольору очищеного ківі. Ми розлили із кавників у чашки каву, і Дєньгу знову потягло на базікання:

— А що ви слухали, коли вчились у консерваторії?

— Наприклад, блискучі симфонії «Лірика» й «Ларго» молодого Євгена Станковича.

— Мені здається, що київський авангард — це просто набір звуків, — надпила каву Дєньга, демонстративно погойдуючи своєю товстою ніжкою в потертих джинсах.

Батько долив із кавника в чашку решту кави.

— Мені теж колись здавалося, що музика, складніша за Яніса Ксенакіса, це просто набір звуків. Але пройшло трохи років, я послухав різних композиторів, і мені багато що почало подобатись із сучасного. Я б із задоволенням пограв, скажімо, що-небудь Дьордя Ліґеті чи Олів’є Мессіана.

— Але для таких творів треба мати віртуозну техніку, — підсунулась до нього ближче Любов Дєньга.

— Володимир Горовиць, який був студентом нашої консерваторії, взагалі не надавав значення техніці. Він просто захоплено грав музику, що йому подобалася.

— Чесно кажучи, не розумію його шаленого успіху. Чим він брав?

— У Горовиця був прекрасний звук. Особливо в басах. Такі насичені баси, як у Горовиця, я більше ні в кого не чув. З такими басами він був недосяжний у виконанні органного Баха. Я слухав концерти Горовиця з грамплатівок. Це була власна музика, нетерпляча, експресивна.

Дєньга доторкнулася до батькової руки, ніби її найбільше цікавив Горовиць, а насправді безцеремонно до нього клеїлася. Здавалось: ще трохи — і ця штучка сяде йому на коліна.

— А ви чули хоч один його живий концерт?

— В 1986 році за рік до смерті Горовиця я слухав його в Москві. Могутні концерти, якими він славився замолоду, на старості змінилися на тиху задумливу гру. Це була музика старого піаніста, який узяв від життя все, що хотів.

— Кажуть, у нього був дуже високий темп.

Вона притулилась до батькового плеча і вдоволено заплющила очі.

— Якось Горовиць грав з англійським оркестром і йому не сподобалася флегматична гра музикантів. «Я з України і зараз покажу англійцям, що таке справжній темп», — сказав він. Після його гри музиканти були в милі. На жаль, — поглядаючи на годинника, завовтузився батько, — мусим із Славком вас залишити.

Але вона зреагувала на це по-своєму:

— А ви на метро?

— На метро, — кивнув батько, розраховуючись із офіціанткою.

— Тоді я вас ще трохи проведу.

На ескалаторі вона стояла попереду й трималась за нього, не вгаваючи говорити про піанізм та інші нецікаві речі.

«Які вони зануди», — подумав я.

— До речі, Горовиць відчував зміну погоди й називав себе ходячим барометром, — сказав батько.

— А ви це відчуваєте? — кокетливо запитала Любов Дєньга.

— Тільки у довгому підземному переході метро між станціями «Хрещатик» і «Майдан Незалежності». Коли має випасти дощ або сніг, там завжди змінюється волога, і я це відчуваю.

— То ходімо перевіримо.

— Іншим разом, — ввічливо відмовив їй.

— А це правда, що Горовиць не приймав ніяких рішень, а все вирішувала його дружина?

— Ванда Тосканіні своє життя посвятила кар’єрі Горовиця. Вона була скандалісткою і мала деспотичний характер.

Ми зупинилися на станції «Хрещатик» і чекали електропоїзда. Дєньга була весела й безупину тринділа.

— Я б теж посвятила життя такому чоловіку, — мовила вона, притуляючись до батька. — 3 деспотичним і скандальним характером у мене поки що проблеми, але, думаю, цьому можна легко навчитись.

Якраз підійшов наш потяг, і ми нарешті її здихались.

— Дякую за вечір. З вами було дуже цікаво, — поправляючи свого рюкзачка, вдоволено вискнула Любов Дєньга.

І коли поїзд рушив, мені здалося, що в останній момент вона передумає їхати додому, вскочить у наш вагон, вчепиться в батькову руку й буде знову цвірінькати про Горовиця, але в останню мить я встиг побачити помах її руки за вікном електропоїзда, який із шумом влітав у темний тунель київського метрополітену.

Шлюб — це така штука, що іноді чоловік із жінкою хочуть собі завести ще по одній сім’ї. Про це думав я, спостерігаючи за поведінкою своїх батьків, яка ставала дедалі нестерпнішою.

Коли батько пішов із дому, все почалося з його невинних розмов із мамою та Алісою Цицалюк. Під вечір він сів грати за піаніно, а мама розмовляла з Алісою.

— Ти думаєш, чому до нього у філармонії так ставився Кукурійко? — сказала мама. — У філармонії працювала завгоспом Мотря Степанівна Борзило — безцеремонна і дебела баба, що могла випити склянку горілки і не скривитись. Борзило відразу помічала у людей різні заскоки і ними тонко маніпулювала. Оскільки у Луня таких заскоків було найбільше, то він відразу став жертвою Мотрі Степанівни. Одна справа, що Луньо добрий піаніст, а друга, що його поведінка в побуті межує з цілковитим ідіотизмом. Отож Луньо став її улюбленою іграшкою. Для нього ця жінка була страшнішою за художнього керівника і диригента Кукурійка. Одного разу був концерт симфонічної музики, на який зігнали школярів із музичних шкіл і студентів консерваторії. Борзило відразу відчула, що публіка не солідна і з нею можна особливо не церемонитися. А перед концертом вона не встигла поміняти штори на вікнах, бо робітник, що їх вішав, упав із драбини й підвернув ногу. І тоді Мотря Степанівна вирішила закінчити свою роботу, не відкладаючи на потім. Оголосили початок концерту, в залі оплески, і ось під час концерту на сцену піднімається Мотря Степанівна, підходить до Луня, який сидить за фортепіано, забирає його з собою, той слухняно йде, вона пояснює йому, що робити, він лізе на драбину й починає вішати штори. І що ти думаєш? Довішав, піднявся на сцену, сів за рояль і дограв концерт. Кукурійко від обурення ледь не луснув. Вся філармонія з цього сміялася.

— А їй за це нічого не було? — запитала Аліса Цицалюк.