— Що ж… Треба обов’язково з нею познайомитися, — розгублено мовив Тадей.

— Тоді кидай цей ресторан і їдемо знайомитися! — вигукнула Фафлей. — Життя коротке, мій пупсику.

Після поїздки до Качанівки між Тадеєм і Аллою все було як завжди, та вона відчувала, що в їхніх стосунках щось змінилося. Жінка пов’язувала це з втратою останньої ілюзії щодо терапії Олександра Менделя. Тадей почав пізніше приїжджати додому, і Алла здогадувалась, що він проводить вечори з танцюристкою. А вона все частіше думала про чоловіка, що жонглював шаблями в маєтку Тарновських. У дорозі з Качанівки чула, як Бей розповідав, що всі актори, крім танцюристки, зібрані з київських театрів. Тож вирішила найняти няньку для Настусі, яка б сиділа з нею, доки Алла буде відвідувати театральні вистави. Вона не була запеклим театралом, а в театри почала ходити не на спектаклі, а щоб передивитись галереї акторів. Його фотографію вона знайшла в Молодому театрі. Оглядаючи в антракті портрети акторів у вестибюлі, вона знайшла знайоме обличчя. Його звали Денис Пуленко. З портрета на Аллу дивився сорокалітній чоловік із яскраво вираженим романським типом чоловічої вроди. Вдома через інтернет вона знайшла театральну афішу й дізналася, що він буде грати наступного тижня в четвер. У неї ще був час, і Алла намагалася прислухалась до свого серця. Хотіла розібратись у собі, чи її це чоловік і чи варто на нього витрачати час. З такою зовнішністю в нього, напевно, завищена самооцінка. Терзаючи себе сумнівами, зателефонувала Олександру Менделю і попросила зустрітися. Він провів її до свого кабінету й запропонував сісти.

— Знаєте, я довго думала над своїм життям, коли приходила до вас і розповідала про своє минуле, — сказала вона. — Після маєтку Тарновських я зрозуміла, що в нас із Тадеєм зруйновано всі шанси повернути хоч ту видиму сімейну благополучність, яка була до зустрічі з вами. Я вже не вірю в любов з жалю чи розрахунку. Я вірю тільки в любов, що викликає екстаз, окрилює і пробуджує до життя. Така любов і є релігією. Аскетична релігія для мене нічого не варта, так само, як стосунки між чоловіком і жінкою без оргіастичних переживань. Тільки любов із сильним емоційним та еротичним зв’язком підносить чоловіка й жінку над егоїзмом, властивим кожній людині. Свою любов я пов’язую не з інстинктом продовження роду, а з розвитком своєї особистості. Чоловік, якого я люблю і хочу йому народити дітей, має розкрити найкраще, що закладено в моїй натурі, чого я сама не знала до того, як опинилася з ним у ліжку. А ви вважаєте, що відсутність любові можна компенсувати, виправивши мізки? Любов — це така штука, що або вона є, або її нема. Її не можна вигадати на ваших сеансах.

— Але ж я не вигадував, — спробував заперечити Мендель. — Я лише намагався роздмухати вогонь, який згас. До речі, як ви собі уявляєте того чоловіка, якого шукали все життя? Що ви від нього чекаєте?

— Це прості жіночі фантазії, — зітхнула вона. — Я уявляю, як чоловік мене роздягне, буде захоплено говорити, яка я приваблива, і доторкатися всюди, а потім зробить так добре, що я забуду про свій стерильний від любові будинок, про рахунки в банку і свободу пересування по всьому світу. Та я згодна жити з ним у якомусь Жабчому чи Завітному Бажанні.

— А де це Завітне Бажання?

— Ви туди не поїдете. На Донбасі.

— Дійсно далеко, — промимрив він.

На якусь мить її охопив нервовий поспіх.

— Ах, пане Мендель, пане Мендель! Ви радите, щоб я знову почала роздмухувати вогонь. Тільки важко його роздмухати, коли не лишилося навіть жару. Особливо, якщо його й не було.

— Дев’ять років ви успішно імітували почуття. Чому ви не хочете цього робити далі? Зрештою, в багатьох сім’ях чоловіки з жінками живуть просто як близькі люди. І якось доживають віку.

— У мене вичерпалися сили для імітації, і в мого чоловіка теж.

— І що ви збираєтесь робити?

— Мені здається, що без любові людина мучиться в цьому і буде мучитися в тому світі. Тож спробую знайти те, що я все життя шукала. Після поїздки до Качанівки я зрозуміла, що в нас із Тадеєм вже немає резерву ні на п’ять, ні, тим більше, на десять років наших гіркошлюбних днів. І єдине, що мені лишається, це зайнятися пошуками чоловіка, доки я молодша і ще подобаюсь іншим. Мені здається, що мій чоловік вже зайнявся вирішенням цієї проблеми.

— Вашому чоловіку потрібна активна, розкомплексована жінка, зіпсована і вульгарна. Танцюристка, яку підібрав Роман Бей, його ідеально влаштувала б. А вам потрібно знайти романтичного чоловіка, сильного, пристрасного, здатного на вчинок, такого, про якого все життя мріяла ваша мати.

— То мені підходить жонглер із шаблями?

Мендель замовк і прислухався, як цокає в серванті годинник.

— Жінки відчувають краще, який чоловік їм підходить. І в цьому вам ні з ким не треба радитися.

Алла подякувала і вийшла з його помешкання.

У четвер вона залишила доньку з нянькою, купила букет червоних троянд і пішла на виставу. І коли побачила на сцені Дениса Пуленка, то забула про все на світі. Якби після вистави її запитали, про що був спектакль, вона б не змогла нічого сказати. Алла стежила тільки за його інтонаціями, тембром, мімікою, жестами, рухами, намагаючись відкинути те, що він грав, і зрозуміти цього чоловіка, який змушував її все більше втрачати голову. За ту виставу вона відчула його більше, ніж свого чоловіка за дев’ять років спільного життя. Пуленко був чоловіком її типу. Але чи був він чоловіком, якого вона шукала все життя? Чи вільне було його серце? І чи прагло воно так пристрасно великої любові, як прагло її все життя серце Алли? До кінця вистави вона аж тремтіла від того, що з ним зустрінеться. А коли закінчився спектакль і на сцену почали підніматися з квітами глядачі, піднесла троянди Денису Пуленку й тихо сказала:

— На сцені ви зіграли переконливіше, ніж у маєтку Тарновських. І якщо можете мені довести, що це не так, я із задоволенням вас послухаю за склянкою мартіні.

— Ви запрошуєте?

— Після вистави буду чекати вас біля театру.

Вона вистояла чергу в гардеробі, одягнулася, вийшла на Прорізну й мерзлякувато звела комірця в пальті. Було холодно. Бралися заморозки. Коли зникли останні глядачі, із театру вийшов Денис Пуленко.

— Ви не замерзли?

— Холодно біля вашого театру.

— Я спробую вас зігріти. До речі, як вас звати?

— Алла.

— Недалеко є театральне кафе «Дім Берґоньє», де ми могли б з вами посидіти. Я на автомобілі.

— Я теж.

— В такому разі я буду їхати першим, а ви — за мною.

У «Домі Берґоньє» було небагато людей, вони знайшли вільного столика, і, доки чоловік замовляв десерт і мартіні, Алла розглядала інтер’єр кафе, виконаний у стилі радянського космополітизму сімдесятих років. Нарешті офіціант приніс мартіні, шоколад, нарізку з ківі, ананасів і апельсинів.

— Ви дуже гарний актор, — посміхнулась Алла. — Як ви поєднуєте гру на сцені з шаблями? Відчувається, що підтримуєте себе в добрій фізичній формі.

— Коли я був студентом театрального інституту, — надпив мартіні Денис Пуленко, — то створив цей танець із шаблями і заробляв ним гроші на корпоративних вечірках, на одній із яких ми познайомилися з Романом Беєм. Але я вже давно його не танцюю. Це тільки в Качанівці за останні двадцять років. А взагалі-то я — драматичний актор.

— Я дуже рада, що побачила нарешті вашу справжню гру, — пригубила келиха Алла. — Після маєтку Тарновських у мене лишився гіркий присмак, тому вип’ємо за те, щоб у житті було все природніше, ніж на сцені.

— Іноді життя — ще більша гра, ніж на сцені. Це вам говорить чоловік, за плечима його — зруйнований шлюб і досвід самотнього життя.

— У вас є діти?

— Доросла донька.

— Заміжня?

— Ще ні.

— А ваша колишня дружина?

— У неї інший чоловік і спільна з ним дитина.

— Хочете сказати, що, маючи навколо стільки шанувальниць, досі самотні?!

— Кілька разів намагався жити з жінками, але все закінчилося, як і першого разу. А ви?