Вона поцілувала на прощання мене й маму, і вже в коридорі, коли батько одягнувся, помацала його куртку.

— А цє ти у такой кацавєєчцє ходіш? А в жопку тобє нє холодно?

— В нього тепла куртка, — заспокоїла її мама.

Батько відчинив двері, вони вийшли, і я не знав, чи повернеться після цього він додому. Тільки Бахус терся під ногами і позирав на двері, ніби когось чекав.

Після від’їзду баби Павці у школі в мене стався конфлікт. Взагалі-то я не мав наміру ні з ким сваритися і, тим більше, протиставляти себе класу, як сказала вчителька укрмови Алла Іванівна Коропець. З мене це вирвалося ненароком. Просто я не люблю лицемірства. Можливо, якби не сталося одного випадку, що передував моєму зриву, то й нічого б не було, але краще розкажу вам, із чого все почалось.

Під вечір, у день від’їзду баби Павці до Личманів, батько повернувся додому, і вони з мамою сварились у вітальні. Я сидів за комп’ютером і ламав голову над трактатом Джованні Піко делла Мірандолли «Коментар до канцону про любов Джироламо Бенів’єні», коли хтось подзвонив, і мама відчинила двері.

— Доброго вечора! — почувся жіночий голос. — Я до вас у особистій справі.

— Але ж ми з вами не знайомі, — здивувалася мама.

— Мене звати Любов Дєньга. Я приїхала забрати вашого чоловіка. Ви не знаєте, як його здихатись, а я знаю, що з ним робить.

На шум у коридорі визирнули ми з батьком. Від такого нахабства мама почервоніла і витріщилася на неї.

— А ви хто?

— Я — його студентка, — відповіла Дєньга.

— За жінкою з таким ім’ям і прізвищем мій чоловік точно не пропаде. Тут будуть і любов, і гроші. Хоча поки що цього й не видно, — єхидно мовила мама, готова вчепитись їй у рідке волоссячко, — бо якщо думаєте, що за ним ви і ваші діти, які, сподіваюсь, у вас з’являться, будуть захищені фінансово й матеріально, то мушу вас розчарувати. У мого чоловіка це не дуже виходить. Але якщо хочете з ним жити, то я б порадила вам закінчити ще кілька вузів. І, може, тоді, працюючи на п’яти роботах, як оце я, вам вдасться хоч якось зводити кінці з кінцями.

— Гроші — це важливо, — сказала ця нахаба, — але не головне. Ось це головне, — приклала руку до серця. — Сподіваюся, ви зі мною згодні?

— Доживіть до мого віку, а тоді будете говорити, що головне, — обурилася мама, — але якщо ви впевнені у своїх почуттях і в тому, що зможете підтримувати з моїм чоловіком сімейний лад, то я буду за вас тільки рада.

— Я зрозуміла, що ви добровільно передаєте його в мої руки? Ну, що ж, ходімо, — взяла батька за руку.

Мама заклякла й стояла в коридорі, спостерігаючи, як він одягнувся і важкою ходою рушив до дверей.

— Бувай, Славику! — весело помахала мені рукою Дєньга, поправляючи рюкзачка.

Коли двері зачинились, мама сіла на диван і просиділа так до ночі, не сказавши жодного слова. Я не витримав її мовчанки, випив на кухні склянку молока з бубликом і пішов спати. Всю ніч я крутився і чув, як за стіною не спить мама і шарудить книжкою. У моїх ногах вклався Бахус і голосно хропів.

Під ранок мене розбудив кіт. Він хотів їсти, і в нього текла слина. Бахус заліз мені на груди й поцілував у губи своїм заслиненим ротом. Я почав його відпихати і вчасно прокинувся. Мама, напевно, всю ніч не спала, забула завести будильника в своєму мобільному телефоні й була б проспала.

— Прокидайся, на роботу пора! — розштурхав її.

Вона розплющила очі, сонно подивилась на телефон, злякано скрикнула і почала бігати по квартирі й метушливо одягатись. Я дістав із холодильника каструлю з борщем, налив у миски, підігрів у мікрохвильовій печі, вкинув у борщ сметану, відрізав дві скибки чорного хліба, налив із чайника окропу, приготував мамі какао з вершками, а собі — подвійну каву, але до сніданку вона навіть не доторкнулась.

Першим був урок української мови. Аллі Іванівні Коропець дуже личило її прізвище. Вона була в тілі й достатньо слизькою. Принаймні, голими руками її не впіймаєш. Коропець перевірила домашнє завдання, роздала картки кільком дівчатам, провела тренувальний диктант і оголосила тему: однорідні члени речення та розділові знаки при них. З української мови у мене десять балів. Алла Іванівна вважає, що на дванадцять балів знає тільки вона, на одинадцять — наша кругла відмінниця Ірена Полулях, а на десять — Оксана Джигуль, Натка Вариборщ, Віта Зарицька і я. Як бачите, я був у неї серед п’яти найкращих учнів. Після тренувального диктакту Алла Іванівні почала видушувати з нас усе, що ми знаємо про однорідні члени речення. Пошарпавши клас, вона дала нам виконувати вправи, а потім, розтягуючи слова, менторським тоном сказала:

— Багато з вас досі не засвоїли правопис складних прийменників, утворених за допомогою «з» та «із». А це ви проходили в сьомому класі. Євченко, сядь рівно! Це я кому кажу? Бандурко, поверни голову! Щоб відновити у ваших головах це раз і назавжди, я написала для вас коментований диктант, у якому є складні прийменники та однорідні члени речення. Коментує Луньо.

Щоб зрозуміти, чому я тоді зірвався, прочитаю цей опус, який надиктувала Коропець. Не полінуюсь дістати зошита, ось він, послухайте:

«З-поміж майже трьох тисяч мов українська — одна з найбагатших, найніжніших, найпоетичніших мов світу. Вона — одна з найстаріших сучасних мов. Ще в чотириста сорок восьмому році візантійський мандрівник Пріск Палійський записав у таборі гунів три українські слова: мед, страва і квас. Українською мовою розмовляє сорок п’ять мільйонів людей з України та з-проміж інших країн світу. На лінгвістичному конкурсі у Швейцарії українську мову визнали наймилозвучнішою мовою світу з-серед інших мов після італійської. Раніше нашу мову пригнічували, принижували, переслідували, забороняли. А кожен завойовник дивився на людей, що розмовляли, писали, співали українською, з-під лоба. Румунський поліцейський міг вилити на базарі молоко й розтоптати сир селянці з-під Чернівців тільки за те, що вона говорила українською. І тільки в незалежній, вільній, соборній державі наша прекрасна, співуча, солов’їна мова визволилась з-під віковічного гніту Речі Посполитої, Австро-Угорської імперії, Румунії та Російської імперії, де вона була однією з-поміж найупослідженіших мов. Сьогодні українською мовою розмовляють депутати парламенту, міністри, спортсмени, сталевари, шахтарі та представники інших професій з-посеред усіх земель нашої неозорої Батькіщини від синіх Карпат до тихоплинного Дону. Українська мова по-домашньому почувається і на київському Хрещатику, і на одеському Привозі, і на Харківській бісквітній фабриці, і на шахті імені Засядька. Український народ вже не соромиться своєї мови, історії, культури і живе заможним, повноцінним, щасливим життям з-поміж інших вільних народів світу».

Я пояснював правопис складних прийменників і всі розділові знаки, але чим далі я писав і коментував диктант, тим більше мене охоплювало якесь нестерпне роздратування, наче мене привселюдно дурили і змушували в це вірити. А коли Алла Іванівна продиктувала останнє речення, я сказав:

— Ще й як соромиться!

— Що ти таке кажеш, Славику?!. — скрикнула вона.

— Я кажу, що як тільки продзвенить дзвінок, то більша частина класу відразу перейде на общєпонятний язик.

— Але ж це неправда! — вигукнула Коропець.

— І ви, Алло Іванівно, теж соромитесь солов’їної мови. Я чув, як ви розмовляли на перерві з учителем географії.

— Та як ти смієш! — густо почервоніла і голосно ляснула вказівкою об стіл. — Дай сюди щоденника! Щоб завтра без батьків не приходив!

Я приніс їй щоденника, і Коропець записала: «Зірвав урок української мови. Прошу батьків негайно прийти до школи».

— Що ти зробив? — суворо запитала мама, коли побачила щоденника.

— Сказав правду.

— Яку правду?

Я не захотів їй нічого пояснювати, бо все одно довелося б говорити про це ще раз. Наступного дня в учительській Алла Іванівна Коропець, тримаючи мене за руку, обурено вигукнула: